Сумні Ірпінсько-Бучанські єтюди

«Хіба ви не знаєте, що ваші тіла – то храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? Бо ви викуплені за ціну. Отож прославляйте Бога  у Вашому  тілі та у вашому дусі, що належать Богові…»

 Апостол Павло (1Кор. 6, 19-20)

Людські (земні)  посланці дорогою до пекла чи до Господа? або  Чекаємо, – Бог  почує наші молитви…

Ідею написати цей твір навіяли тимчасово переміщені жителі з Ірпіня та Бучі (Київщина), які проживали на квартирі автора, коли московська скажена свора собако-людей вбивала,  грабувала,  руйнувала і плюндрувала  їхні населені пункти.

Автор засуджує самогубства. Написав про це книги: «Хмільна повість» (1995 р.,167 с.),«По той бік безодні або мертві про вартість життя не розкажуть» (1997 р.,159 с.), «Метатеорія менеджменту життя» (самогубство: причини, наслідки та методи його попередження) – 2008 р., 816 с.) та інші. Сьогоднішня соціально-психологічна ситуація, що обумовлена війною, повернула його знову до цієї теми. Ми не маємо статистики самогубств, але знаємо що вона… страшна.

Звістка про те, що Петро нібито покінчив життя самогубством сколихнула селище.  Всі знали, що він все сприймав близько до серця, але щоби скоїти таке…, ніхто не міг зрозуміти. Його трохи згорблена фігура завжди була помітною на майдані на усіх мітингах. Щоправда стояв він, як правило, трохи осторонь від натовпу і щось сам з собою, метикував про правду, справедливість, війну та шляхи до Миру, – яких ніхто не хотів шукати. Усі, хочуть здобути Мир великими людськими жертвами і обов’язково перемогти.  Мабуть, цими роздумами в слух і привертав до себе увагу. На його поведінку ще поставила печать специфіка його  багаторічної роботи, – доглядача лісонасаджень. Самотність, є самотність. Власне їй, цій роботі, віддав усе своє свідоме  життя. Крім того, жили вони з сім’єю, як кажуть, на «відшибі» селища, у них не було сусідів з якими хоч-не-хоч, –  потрібно  спілкуватися. Попри те, він завжди намагався бути у політичному вирі життя, систематично відвідуючи майдан. Не виступав на ньому, але коментував усі громадські справи і політичні події.

Часом йшов з майдану з думками, що все йде правильно, йде на краще. Іншого разу йшов з площі розчаровано, махнувши рукою. При зустрічі зі знайомими, коли його запитували: «Як ідуть справи»? Відповідав: «Та що тут може бути нового, – нічого: злодій, злодієм поганяє, запроданці керують всім. Так було, так і залишається, в таких обставинах надій на краще не очікується».

І тут розповіли, що він після чергового зборища на площі, не пішов традиційно на околицю, а  на залізничний міст, там зупинився, в роздумах дочекався, коли внизу проходив вантажний поїзд, рішуче переступив через огорожу та пірнув з мосту. Щоправда, машиніст поїзда побачив як щось падало з моста на колію, то хоч і з запізненням, – зупинився.  Хто знає, може це хтось скинув з моста мішок з сміттям, а може там міна, а може навіть – жива людина? Навіщо брати гріх на душу.  Виявилося… жива людина.

Про що думав Петро в останні секунди життя? Він був віруючим, але чи згадав про настанови апостола Павла: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла – то храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? Бо ви викуплені за ціну. Отож прославляйте Бога  у Вашому  тілі та у вашому дусі, що належать Богові…» Він не прислухався до духовних настанов святого Апостола. Пішов в супереч. Що ним керувало в цей час, сатана, чи може якісь інші сили, а може це був поступок твердо переконаної у своїй правоті  людини?…

Негайно до місця події під’їхали поліція, швидка допомога, щось там помізкували, позбирали в целофанові мішечки понівечені куски його тіла. Швидка поїхала своїм маршрутом, поліція своїм, а вантажний поїзд важко пішов колією вперед до місця свого призначення.

Найцікавіше, розповідають, що Петро нібито написав, точніше залишив вдома у свого брата, де тимчасово проживав, після того як зруйнували його житло, передсмертну записку в якій повідомив, що він при тверезому розумі, прийняв рішення добровільно піти з життя,  покинути наш світ для того, щоби звернутися безпосередньо до Господа Бога та розповісти йому про свої жалі та ті неподобства, що мають місце у світі й, зокрема, в Україні та запитати про долю сина. Отримати відповідь на питання: чому більше 2000-х тисяч років триває таке неподобство серед людей – вінця природи, які щоденно моляться, ходять у храми і чинять один одному кривду?

Ніхто в світі ще не робив таких рішучих кроків щоби віднайти правду, справедливість і шляхи порятунку України, особливо ті, що за час свого короткого життя не без Божої допомоги нагарбали мільйони і мільярди, і немало, а може, як кажуть люди, небагато жертвували на розвиток волонтерства, виготовлення озброєнь, закупівлі продуктів для військових і т. п. Особливо багато вони обіцяють перед черговими виборами. Дехто з них почувши таку новину сказали, що Петро з’їхав з глузду. Інші казали, що й було чому, – адже втратити родину, житло і… надію на те, що світ стане кращим, то справді можна справді схибнутися. Тим часом життя вирує, не зупиняється…

На черговому мітингу продовжували виступати активісти, патріоти з критикою керівництва держави, міжнародної спільноти, закликами до боротьби, до …перемоги. Одні кричали, дайте нам 400 танків і ми справимось з ворогом, інші, вже на наступному зібранні, висловлювали протест проти затримки  поставок на фронт літаків. Ще інші ганьбили зрадників та бездіяльність і бездарність пострадянських воєначальників, а тим часом чорні машини обрамлені державними та червоно-чорними прапорами, з відомим  «вантажем 200», з сиренами шугали містами і селами. Люди їх зустрічають на колінах, зі сльозами на очах, хоча останнім цілком байдуже, –  вони вже своє покликання перед Богом і людьми виконали.  Багато з них, коли були ще живими, після важких поранень казали, що побували у пеклі, на землі… яке їм організували путін з пришибленими кацапами (в перекладі з арабської (ḳaṣṣāb) – мясниками, живодерами).

Через кілька тижнів хвиля трагічної  інформації заспокоїлася. Повідомлення про загибель людини під час війни розчиняються у повітрі як дим. Швидко люди забули про дивакуватого Петра. А що там, люди гинуть всюди. Загинула його родина, зруйнована хата, вірні друзі мають свої проблеми і, – питання, як висловлювались бюрократи, – закрито.

Але десь там, на небесах можливо в чистилищі, а може і у самому пеклі проходив очищення Петро, який вчинив найбільший християнський гріх, відмовився від життя, – дару Божого, хоч він не вважав свій вчинок гріхом. Багато хто може засуджувати, мовляв, якщо хотів іти з життя, іди на фронт, і там загинь за Україну якщо ти так любиш Її, хоч якась була б користь від такої смерті.

Та багато хто знав Петра,  знали  й те, що він ніколи не пішов би на добровільну смерть, навіть якби йому важко не було. Він своїм листом усім дав зрозуміти, що йшов чи поспішав на зустріч з Самим Господом. До Нього іншого шляху як крім через смерть немає. Тут рікою проливається невинна кров, а молитви, Служби Божі може когось окремо й захищають …., а загалом у війні  гинуть сотні тисяч людей і війна продовжується, і ніхто не знає коли закінчиться і які будуть результати. Його син  на фронті  теж пропав безвісти.  Дружина з старенькою матір’ю загинули під завалами, і він залишився один, і ніхто, крім господа Бога не скаже де вони й чому так сталося? Чому світом правлять ненаситні жлоби або божевільні, а праведників за правду розпинаємо й цькуємо. Чому ті, які могли б забезпечити Мир і благополуччя байдуже з своїх Олімпів спостерігають за тим, що відбувається примовляючи: «На все воля Божа», й рахують  прибутки від воєнного млина що, як відомо, крутиться від води, яку ллють на нього через ЗМІ можновладці.

Так, Петра не поховають на межі, як самогубця, й  взагалі чи буде хтось ховати  залишки його стражденного тіла?.. Чи дочекаємось  колись вісточки від відчайдуха що відважився на такий крок?.. Чи зустрів він там своїх родичів, чи мав  розмову з Господом?..

На мітингу виступає шарлатан-астролог та каже, що вже не довго чекати, скоро все проясниться. Він в цих питання ніколи не помилявся. Справді, скоро все проясниться і як у природі заведено знову крізь хмари знову блисне, таке миле серцю сонечко. Дочекаємось Миру, Він прийде! Багато молодих хлопців з фронту і таких, як Петро з його родиною пішли до Господа щиро просити щоби прискорив його прихід. Ми так втомились воювати. Священник у храмі запевнив: «Просьби-звернення  до Господа без відповідей не залишаються…».

Богдан АНДРУШКІВ, член Національної спілки письменників, доктор економічних наук, професор ТНТУ ім. Івана Пулюя