Що змінилося за рік у Тернополі?

На початку кожного нового року виникає зрозуміле запитання: що змінилося в ріному Тернополі за попередні  365 днів?

Якщо судити за життям дуже “файного” Тернополя, то, як на мене, – практично нічого.

Так же, як і раніше, неандертальці на автомобілях різних марок їздили і їздять, як їм заманеться, вживають перед тим, як сісти за кермо, не лише кефір чи каву і залюбки збивають людей  навіть на пішохідних переходах. І почуваються цілком невразливими. І немає на них ради.

Як і раніше, неухильно зростають ціни. Іноді виникає думка, що нинішня ситуація в країні для багатьох торгашів дуже навіть доречна. І якби її не було, то вони б самі її створили.  Водночас хитро … зроблені роботодавці не дуже поспішають враховувати це й залюбки  дурять працівників  з оплатою. Це, зрештою, не новина і від нинішніх особливих обставин зовсім не залежить.

Так же, як і рік тому (і багато років до того) продовжують “брати” і “давати”. Зловживати службовим становищем і привласнювати те, що погано лежить. Продовжують зводитися новобудови, прозорість і законність яких викликає у громадськості, м’яко кажучи, неповне розуміння. Продовжує процвітати кумівство і принцип “рука руку миє”. Продовжує панувати ще колишнє радянське правило “Говорити не те, що думаєш і робити не те, що говориш”. Неформальні зв’язки, як і раніше, є значно дієвішими, ніж розумні закони і правила, які забезпечують порядок у нормальному суспільстві.

Так само, як і рік тому, на вулицях постійно чути гидотні тюркські матюки не лише від безвусих хлопчаків, а й від їхніх подруг, які лише нещодавно пізнали, що таке місячний цикл. Дивуватися, загалом, нічого – їхні татусі й матусі нерідко підтверджують приказку “Який татко, таке й дитятко”. Ця бридотна молодіжна субкультура, наче кидає виклик виробленим нормальним суспільством нормам поведінки і в перспективі загрожує тим, що надміру вразливим людям просто неможливо буде пересуватися містом.

Так само, як і рік тому (і два, і три, і чотири, і п’ять…) законність і правосуддя в багатьох випадках залишаються недосяжною і солодкою мрією.

Агов, щось давно не чути, чим завершилася справа із гучним затриманням  місцевих “спортсменів”, які організували процвітаючий наркобізнес на території кількох областей.

А чи видно кінець судовій тяганині у справі їздуна, котрий вбив двох дівчат, відірвавши одній з них горлову, тривалий час переховувався, доки, на його думку (чи його  вельми метких адвокатів), не спливе термін давності?

А як нині наполегливо (якщо вірити заявам) шукають за кордоном наші правоохоронці ще одного мерзотника, який у “підігрітому” стані за кермом спричинив ДТП і смерть двох людей, а потім з дивовижною легкістю (і з тими ж правоохоронцями в ролі пасивних спостерігачів) зміг втекти з лікарні просто через кордон?

А як там “пані дохторка”, котра в “обдовбаному” стані (як вам це поєднання?) в’їхала прямісінько в двері собору в центрі міста? Її старанням він тепер завдячує огорожі на тротуарі перед входом – ану як ще комусь потужним потоком сечі стрільне в голову схожа ідея. Покаялася, поплакала – і все?

А що там зі знаною директрисою дуже прогресивного навчального закладу, яку запідозрили було в підробці диплома і, відповідно, в службовому “самозванстві”? Вже все ОК?

А з причетним до славних справ міської розбудови чиновником міськради, якому прокуратура начебто обіцяла 6 років позбавлення волі (от нелюди!) за якісь службові прогрішення? А з ще одним небезвідомим діячем, який (не без дотепності, слід визнати) сховався від відповідальності, вдягнувшись у рясу з хрестом на грудях? Теж, сподіваюся, все слава Богу (в даному випадку цей вислів вельми доречний)? Як і з багатьма іншими гучно розрекламованими і благополучно та з вигодою для всіх сторін (крім, звичайно, потерпілої) спущеними “на гальмах” справами…

Не боячись помилитися,  можна сказати: “Кого не мають покарати, того й не покарають”. Словом, “затихло все лише дівчата та соловейко не затих”. Не знав Тарас Григорович, якими пророчими (дещо в іншому сенсі, ніж він його вкладав) стануть його ліричні рядки для нашого суверенного і незалежного (передусім – від закону) сьогодення. Хоча, задля справедливості, поспівати любимо. Навіть дуже.

Словом, як на мій, можливо, не цілком всеохоплюючий погляд, нічого не змінилося. Ага, ледь не забув – уже скоро рік, як іде війна з російським агресором. Отой рік Україна протрималася, передусім, завдяки стійкості своїх Збройних сил. І численним покладеним на вівтар майбутньої перемоги жертвам. Сповіщення про наших загиблих краян вже тривалий час  забарвлюють в чорний траурний колір сайти місцевих новин. Але – он чергове трагічне повідомлення зовсім не з фронту: п’яний водій збив пішохода і навіть не зупинився. Потерпілий помер в лікарні. Україна вперто не бажає карати такі (і не лише такі) злочини розстрілом (як же –  це ж не демократично і не по-європейськи!). Це означає, що такі випадки продовжуватимуться й надалі – з шокуючою регулярністю.

Іноді виникає вже просто “ворожа” думка: ті, на сході й півдні країни, віддали своє життя за те, щоб… продовжувалося все, перелічене мною вище (і не лише)? У нас же все практично так само, як і в ненависній нам нині Росії – якщо не рахувати, що в неї немає вишиванок. Ви впевнені в тому, що після нашої, хочеться вірити, скорої перемоги ми житимемо по-іншому, чесніше і правдивіше?

Автор: Ігор ДУДА