«Коли вперше обіграли «Динамо», Тернопіль три дні святкував»: ностальгійне інтерв’ю з Ігорем Сушком

Ностальгійне інтерв’ю з Ігорем Сушком, відомим захисником тернопільської «Ниви».

Разом із тернопільською «Нивою» він перемагав «Динамо» В. Лобановського і загалом провів півтори сотні матчів у команді з Тернополя в часи її розквіту. Два сезони у Кременчуці також припали на період особливого піднесення «Кременя». Коли І. Сушко перебрався в Одесу, то теж застав праймовий «Чорноморець» з Гусейновим та виступами у Єврокубках.

Фіналом кар’єри для І. Сушка виявилася важка травма, отримана у дербі Івано-Франківщини. Невдовзі Сушко кардинально змінив своє життя і вирушив у пошуках кращої долі: Англія, Франція, Польща… Нині 52-річний Ігор зізнається – ще рік-два і годі, час повертатися додому.

«До українців тут чудово ставляться, та все ж є
неприємний нюанс»

– Зараз я перебуваю у Варшаві. У Польщі вже чотири роки. Періодично їжджу додому у Тернопіль. Востаннє в Україну приїжджав на початку лютого.

До польського періоду ви мешкали в Англії?

– Так, вісім років, а до цього два роки у Франції.
Тепер приземлився ближче до дому.

Чим займаєтеся?

– Елевацією – утеплюємо будинки.

За усі ці роки, яка робота була найскладнішою?

– Легко ніде не було. Гроші ніхто просто так не
платить.

В Англії ви тривалий час працювали з екс-партнером по «Ниві» Валентином Грегулем. Він розповідав, що там доводилося і траншеї копати…

– Для мене найскладнішим було не це. Головний недолік – багато часу забирала дорога. В Лондоні тільки в один бік їздив по дві з половиною години. Добирався автобусами, потягами… І так щодня – це виснажує.

Чим запам’яталася Франція?

– Лукавити не хочу – там взагалі не сподобалося. Почував себе некомфортно, особливо через тамтешнє населення.

Кінцівкою вашої багаторічної подорожі неодмінно буде Україна?

– Ще рік-два і все, додому. Досить тих заробітків, хочу спокійного і тихого життя.

Біда підтвердила, що Україна має багатьох вірних друзів. Одні з найбільш жертовних – поляки.

– Маю нагоду за усім цим спостерігати і роблю свій невеликий внесок у допомогу Батьківщині. Гуманітарна допомога приїжджає зі США до Польщі, ми її приймаємо, вантажимо в автобуси і відправляємо в Україну. До українців тут справді чудово ставляться, та все ж є один неприємний нюанс – поведінка деяких наших співвітчизників. Вони приїжджають сюди і поводять себе, м’яко кажучи, некоректно. Розумію їхні проблеми, але слід ставитися з повагою до того, хто тебе приймає. То житло їм не подобається, то ще щось… Поляків це трохи дивує.

«Гнав корову пасти, залишав її на сусідів і біг дивитися футбол». Останній матч на професіональному рівні ви зіграли у 32. Коли їхали за кордон, не збиралися продовжувати кар’єру?

– Я планував виїжджати у США. Проте на той момент в Англії вже перебували Ігор Біскуп та Михайло Дем’янчук, які й переконали мене: «Навіщо тобі та Америка?» Про футбол не йшлося. До цього я виступав за калуський «Лукор» – перед сезоном ми грали проти «Прикарпаття». Була домовленість – хто переможе, той і отримає фінансування від спонсора на новий чемпіонат. Так от у тому матчі мені зламали ногу. Далі півроку в гіпсі, тривале відновлення… Дружина дивувалася: «Усе життя переживала, коли ти їхав на матчі, тільки б нічого не трапилося. А тут наприкінці кар’єри таки не вберігся». Таким був мій останній поєдинок.

Ви народилися у невеличкому селі Жабинці на Гусятинщині. Мали класичне сільське дитинство?

– Так. Батьки працювали у колгоспі – з 5-ї ранку вони вже були на полі. А я з двома братами мав господарку підтримувати. Коли мама приходила додому, то у нас і картопля була начищена, і корови доглянуті. Через город мешкали бабця з дідусем – їм теж треба було допомогти. І на додачу до всього цього ми встигали ввечері ще й у футбол пограти (Усміхається).

Ви – наймолодший із трьох братів. Користувалися привілеями?

– Ні, навпаки. У суботу-неділю я мав корову пасти. Уявіть собі, як я почувався, коли у селі в той час відбувався футбольний матч. Як же я хотів його подивитися! Тому уклінно просив брата і плакав, щоб він замінив мене. Бувало, що корову залишав на сусідів і біг дивитися футбол.

 «Дивився на Буряка, як на ікону». Коли ви зрозуміли, що для футбольного прогресу слід покидати рідне село?

– У «Спортивній газеті» прочитав оголошення про те, що розпочинається набір у Львівський спортінтернат. А ми якраз Кубок Гусятинського району виграли. Тренер запропонував: «Ігорю, у тебе є здібності. Спробуй вступити до Львова». Я склав іспити і мене взяли.

Контраст із сільським рівнем відчували?

– Я елементарних речей не вмів. Спочатку на фоні хлопців з ДЮСШ виглядав дико. Утім завдяки фізичним кондиціям і постійній праці за кілька місяців адаптувався. До того ж займався у добрих тренерів: Вадима Білоцерківського та Віктора Красношапки.

У першу професіональну команду ви потрапили пізно – у 22 роки.

– Мене запросили у чортківський «Кристал», де підібрався класний колектив: Устинов, Гакман, Дідик, Думанський. Я мав у кого вчитися.

Звідти ви поїхали у Кременчук, де базувався вищоліговий «Кремінь».

– «Кристал» очолював Борис Стрельцов, який замінив у «Кремені» Володимира Лозинського. Наш тренер поїхав туди і забрав із собою мене та Віктора Данилишина.

Рівень вищої ліги було непросто витримувати?

– Хороших суперників вистачало. Минув сезон, і я повернувся додому. Після поєдинку з тернопільською «Нивою» Леонід Буряк запитав мене, чи не хочу поїхати у Тернопіль. Я відповів згодою.

«Нива» розцінювалася, як крок угору?

– У всякому разі мені було легше. Мене зустріли прекрасно: Тутиченко, Шумський, Дем’янчук, Василитчук, Тяпушкін… Діма так керував грою, що кожен поєдинок приносив задоволення. Та й фактор головного тренера відігравав важливу роль. Дивився на Буряка, як на ікону.

Грегуль запевняв, що дисципліни він навчився саме у Буряка.

– Все починалося з дрібного – зовнішнього вигляду. Леонід Йосипович одразу сказав керівництву: «Команду треба одягнути». Тоді організував екіпірування зі США від фірми Pony. Так, він збирав нас на базі за два дні до гри, але у суботу зазвичай ми їздили у кіно чи в театр. «Щоб розслабилися і розвивалися», – пояснював Буряк.

Гравці «Шахтаря» запитували: «Для чого вам був той матч?». У 1994-му «Нива» опинилася у центрі скандалу. «Шахтар» забив у ваші ворота гол, утім його не зарахували – все завершилося перемогою тернополян 2:1. Матч довелося перегравати. Як це сприйняла команда?

– Нашого президента Володимира Коваля викликали у Київ на розмову з Григорієм Суркісом. Той пояснив, мовляв, поєдинок треба переграти, щоб не створювати зайвого галасу. Сказати, чи перетнув м’яч лінію у тому епізоді, дуже складно. З однієї центральної камери цього не побачиш.

Матч таки зіграли знову. І зробили це аномально пізно, як для того часу – 1 грудня.

– Команда вже перебувала у відпустці. Напередодні Коваль зателефонував мені: «Заїдь в офіс». Приїжджаю, а там вже Біскуп та Рудницький сидять. Президент почав переконувати – треба зібратися і зіграти проти «Шахтаря». Питаю: «А гра оплачується?» Коваль відповів, що сума така, як і за перший матч. Дехто з хлопців обурювався, але команда таки дала згоду.

«Нива» виграла знову 2:0. Подіяла фінансова мотивація?

– Гравці «Шахтаря» запитували: «Для чого вам був той матч?»… Ми знову виграли, а футболісти заробили додаткові гроші на відпустку. «Нива» взагалі була єдиною командою в Україні, якій виплачували кошти одразу після гри. Президент Володимир Пантелеймонович заходив у роздягальню і роздавав кожному конверт з преміальними.

Ще одна особливість «Ниви» вашої епохи – видовищні матчі з «Динамо» не на життя. Очевидно, справа була не лише у грошах?

– Проти фаворитів мені завжди було легше. Мотивація, азарт, налаштування на «Динамо» традиційно зашкалювали. Коли ми киян вперше обіграли 1:0, то Тернопіль три дні святкував.

Дав арбітру копняка. Часто зустрічалися з суддівським свавіллям?

– Найбільш дикий випадок стався у Кривому Розі. Тренер «Кривбасу» кричить нападнику: «Біжи у штрафний майданчик, суддя усе знає». Я це почув і думаю: «Гаразд, намагатимуся навіть не торкатися суперника». Стою, той прокидає повз і сам падає. Суддя з Луцька ставить пенальті. Кричу: «Ти ж усе бачив, жодного контакту. Запитай у бокового». Поштовхалися, але пенальті не скасували.

Ваші екс-партнери розповідали: «Сушко якось копняка судді дав». Вони мали на увазі якраз той випадок?

– Так, але арбітр не розібрався, і я навіть жовтої картки не отримав. Я дав йому шпіца і одразу накинувся з питаннями. У цій штовханині він навіть не зрозумів, що сталося. Я розумію, що вчинив некрасиво, але дії рефері нечесні. Як так можна?

Той випадок не єдиний?

– Не менш дивна річ трапилася в Івано-Франківську, коли проти «Прикарпаття» ми грали до забитого. Рахунок 2:2, час вийшов, а суддя свистіти і не думає. Вже сутеніти почало, світло не вмикають. Можу помилятися, але ми хвилин 20 зайвих переграли. Господарі, до речі, свій гол таки забили і виграли.

«Я трохи сварився зі Шпаком, а потім вирішив не втручатися». У вищій лізі ви забивали рідко. Одного разу навіть Ігор Яворський у вас гол «вкрав».

– Грали з «ЦСКА-Борисфеном». Я перейшов з м’ячем центр поля, до воріт метрів 30. Віталік Рудницький кричить: «Бий!» От я й пробив. Ява інстинктивно підставив голову і дезорієнтував Віталія Реву. Гол записали на нього.

«Тернопіль» ви покинули у 1996-му, коли у «Чорноморець» вас покликав Буряк.

– Там вже були Леженцев, Тутиченко та Демидяк. Із Чернівців приїхали Мглинець та Білоус. Адаптувався я швидко.

Після двох сезонів у «Чорноморці» ви повернулися у «Ниву» і бачили народження молодої зірки Андрія Шпака. Що йому завадило повторити шлях Олега Ящука?

– Як на мене, Андрій зарано зірку схопив. Він, як і я, навчався у Білоцерківського. У команді намагався йому підказувати, по-ігровому напхати. Можливо, той гол «Динамо» його збентежив. А тут одразу друзі, дівчата, автомобіль… Я трохи сварився, а потім вирішив не втручатися.

Ще один молодий талант, який, щоправда, грав проти вас – Андрій Шевченко. «Ниві» він забив лише раз.

– Навіть проти «Динамо» у захисті ми діяли з використанням зонної схеми. Суперник значення не мав. При Буряку я лише раз грав персонально – проти Олександра Гайдаша з Таврії. «Якщо його нема на полі, значить маєш йти за ним», – давав настанови Буряк. Гайдаш дивувався: «А ти за мною потім і у роздягальню підеш?»

Ви пережили з «Нивою» крах у сезоні 2000/01, коли вона розліталася на ходу. Що відчували, коли програли «Шахтарю» 0:7?

– Команда почала валитися з голови. Далі я нічого не казатиму і не конкретизуватиму… Просто не бачив перспективи. Зрештою, я ніколи не шкодував. Просто настав час сказати «досить».