Перо і поле Василя Теремка

Як автор я мав би розповідати більше про те, що знаю про свого героя, Василя Теремка, а я беруся ще й віддзеркалювати себе в ньому. А все тому, що для мене Василь Іванович є неординарною особистістю. Ще відтоді, як у 1983-му він став редактором тернопільської молодіжної газети «Ровесник», і ми з ним разом працювали.

Можливо, народжених у січні, зокрема 14 числа, на Старий Новий рік, природа щедріше наділяє кращими людськими якостями. Бо на початку року вони ще не є дефіцитом у торбині великої Дарительки. Як правило: народжених чотирнадцятого, чи десь близько до цієї дати, батьки, якщо вони не були атеїстами або не боялися, що їх звинуватять у симпатіях до Бога, гордо називали своїх хлопчиків – Васильками, а дівчаток – Василинами… Адже підтримували традиції: святий Василій має втілити своє ім’я в обранцеві долі.

Самобутність характеру та ім’я, успадковане від Святителя, вплинули на біографію Василя Теремка. Щоправда, після змін у церковному календарі для нього, як і для всіх, народжених колись у день старого Новоріччя і названих славним іменем, тепер вже немає двох в одному, бо є тринадцятиденний інтервал між двома святкуваннями.

Я ж – весняний, і один раз чи два мій день народження припадав на Великдень, що створювало особливу подію в моєму житті. Про це, пригадую, з радістю, ще задовго до свята, в листі обов’язково повідомляла мені мама. Словом, ми з Василем Івановичем маємо свої «іменинні» прикмети.

А хто з нас старший – молодший? Старший – я, на шість літ, то свої сімдесят вже відзначив. Тепер Василь Іванович зустрічає цей чудовий ювілей. Нашому колезі, письменнику, науковцю, видавцеві, директорові приватного підприємства «ОП «Іванівське» на Теребовлянщині, меценату, заслуженому працівникові культури України Василю Теремку – сімдесят. Вітаю!

Нині я по-доброму дивуюся: був молодим мій п’ятий у «Ровеснику» редактор, який згодом чимало здобув у Києві, а тепер (який крутий сюжет одного життя!) – у розквіті літ керівник великого приватного господарства «Іванівське» на Теребовлянщині. Під його пильним оком тисячі гектарів землі, врожаї, тонни та центнери, і серед сотень людей треба вміло лідирувати. Це не редакція, не видавництво, не вузівська кафедра чи трибуна в аудиторії престижного в Україні навчального закладу – інституту журналістики Київського університету імені Т. Шевченка, де він викладав і видавничу справу, і редакторську майстерність. Ось вам поєднання – перо і поле…

Тепер він – серед іванівського поля, на тракторній, на фермі, на току. Не просто уявити Василя Івановича тут, бо в минулому я знав про справи в «Іванівському», де багато років був директором відомий аграрій Антон Іванович Білик, до якого я приїжджав у відрядження і який передав господарство своєму зятеві – Василю Теремку. Тому приємно, що напередодні ювілею Василя Івановича нова головна редакторка газети «Свобода» Галина Вандзеляк запропонувала мені написати про Василя Теремка і як про колишнього нашого колегу, і як про нового господаря-аграрія Іванівки.

Пам’ятаю, як Василь Іванович у вісімдесят п’ятому прийшов у тернопільську газету «Ровесник», і ми подарували йому букет яскравих гладіолусів… Квіти навряд чи були підлабузництвом перед керівником, добре і цікаво пиши до газети – це, мабуть, найперше, що потрібне для шефа.

Випускник філологічного факультету Чернівецького держуніверситету Василь Теремко перед тим вже працював журналістом – завідувачем відділу у редакції теребовлянської районної газети «Трудова слава», був авторитетним організатором молоді району.

Тож безпосередньо у співпраці з тоді 27-річним Василем Івановичем я бачив, як впевнено «народжувався» редактор, і щось зі стилю його роботи я міг перейняти. Однозначно: була динаміка. Василь Іванович не працював упівсили і не давав слабинки. Це стосувалося роботи і відділів, і секретаріату редакції. Але конфліктів не виникало, і нині інколи чую від Василя Івановича (зберігаємо між собою ровесниківську субординацію): «Я вам дякую за нашу співпрацю…». Приємно… Але і я не менше вдячний своєму п’ятому редакторові, бо він вболівав за газету, був прихильником дисципліни, порядку і відповідальності, що для мене було повчальним. Я взагалі по життю ніколи не відкидаю чийогось кращого досвіду: професійного чи побутового, і дуже ціную чесні та нормальні людські стосунки.

Редактор приїжджав на роботу приміським поїздом чи автобусом і клав на друкарську машинку свій акуратний рукопис. Був вимогливий до написаного слова.

Цілеспрямованість і наполегливість редактора Василя Теремка були такими, начебто у «Ровеснику» він робив головну справу свого життя, яку одного разу знайшов і не збирався з нею ніколи розлучатися. Але, очевидно, у його думках таки був і Київ. І не дивно. У ту пору було престижно переїхати на підвищення до столиці. Не могли обминути такі шанси й професійного редактора – енергійного, організованого та ерудованого Василя Теремка. Тож він переїхав у Київ.

І ось через роки в офісі пресклубу зібралися ветерани-журналісти «Ровесника» з Василем Івановичем. І ще для мене емоційна подія: після виходу у світ торік моєї книжки «Перемальовані дощі» Василь Теремко співфінансував кошти, які майже повністю компенсували витрати на видання цієї збірки, за що я безмежно вдячний своєму благодійнику, у якого я не просив грошей, а він зробив це з власного поклику. Я дякував, але відмовлявся, проте Василь Іванович сказав: «Антон Білик зробив би те саме…». І це справді була не перша мені фінансова допомога від приватного «Іванівського» на видання книжок. Цього разу поштовхом для підтримки мене, як автора, стало, мабуть, те, що в «Перемальованих дощах» я подав і розповідь про аграрія Антона Білика, відвідини його могили. Я передав збірки і дочкам Антона Білика – Галині, Людмилі та Ользі.

Василь Іванович є послідовним у своєму доброму ставленні до людей, і це рухає усіма його благодійними вчинками і пориваннями.

Прихильною до людей дитиною Василь колись пішов у широкий світ із села Копачинці Городенківського району на Івано-Франківщині. І, добре вихований своїми батьками і родиною, потрапив до сім’ї добрих людей: Антона та Софії Біликів, які мали трьох дочок. Василь сподобав собі Галю. «Багато що пережив і передумав за тридцять дев’ять наших спільних років. І зрозумів багато. І сказати щось дозволяв собі. Намагався переймати в них те, в чому вважав їх сильними, щось не брав собі за урок – не певен, що все правильно робив, але так було. Швидко пролетіли роки в родині, в яку я прийшов двадцятилітнім. Тепер вона – і моя родина. Тепер і мені відповідати – наразі за слова. За несказані і ненаписані – також». Так пише Василь Теремко у своїй книзі із символічною назвою «Час збирати каміння. Антон Білик: серед людей і справ» (2015 рік).

До ювілею знаного тестя треба було встигнути з книжкою. Про неї розповідав згодом на зустрічі із колегами-журналістами у Тернопільському пресклубі, що була присвячена ювілею обласної молодіжної газети «Ровесник», і робота в якій колись стала частиною долі Василя Івановича.

Знаючи, що Василь Теремко написав уже не одну книгу, а це: повість «16 весна», навчальний посібник «Видавничий маркетинг», я уявляю собі, що, мабуть, захоче створити і головну книгу свого життя – про поле, на якому нині сфокусована вся увага творчої людини. Бо волею обставин він взяв на себе велику відповідальність за родину, про що писав у книзі «Час збирати каміння». Вона майстерно написана публіцистично і художньо, багато ілюстрована, надрукована у видавничому центрі «Академія», де головним редактором є Галина Теремко. Як нині бачу: вона інколи забіжить в редакцію «Ровесника» до свого чоловіка Василя – завжди усміхнена, привітна, добре слово знайде для кожного…

Я щиро радий за успіхи Василя Івановича. І хоча ми різні за становищами, та є моменти, коли ми рівні: коли подаємо один одному руку і не маємо за собою провин чи гріхів один перед одним. Цим я дорожу. Між нами склалися добрі стосунки. Я глибоко поважаю Василя Теремка за його людяність. За те, що, за наснагою, він залишається ровесниківцем і скликає нас. За те, що відповідає на мій телефонний дзвінок словами: «Так, Михайле Григоровичу…». До речі, так само легко було мені розмовляти і з Антоном Івановичем Біликом. Нехай з Богом спочиває добра людина, яку один із друзів назвав ідеальною і залишив ці слова на могилі знатного хлібороба. Отже, людяність в Іванівці передалася в надійні руки. Її тут – не поменшало…

Нині я по-людськи вболіваю за успіх у його масштабній справі – управлінні передовим приватним сільгосппідприємством «Іванівське». Скажімо, недавно повідомлялося, що тут розпочали спорудження великого зерносховища чи елеватора вартістю 80 мільйонів гривень. Я порадію, якщо будова буде вчасно і якісно завершена.

Зичу здоров’я та звершень Василю Теремку, достойного шанування і розуміння в колі рідних і близьких людей, від держави, від тих, з ким він працює. Нехай для Василя Івановича багатими будуть врожаї на ще не зораних полях. Підкорення йому творчих висот на сторінках ще не написаних книг. Натхнення й успіхів у добрих справах для України і людей…

Михайло ІВАЩУК,

член Національної спілки журналістів України.