Борімося з думками про Україну

17 вересня 2024 р. виповнюється 85-та річниця першої більшовицької окупації Західної України.

Ленінсько-більшовицький експеримент побудови «соціалізму» у Наддніпрянській Україні у вересні 1939 року був перенесений на західноукраїнські землі. Як відомо, фашистська Німеччина і Московсько-більшовицька імперія у серпні 1939 року уклали між собою союз про ненапад з секретним документом, який підписали Молотов і Ріббентроп. За ним пропонувано розділити сфери впливу окупації народів Європи.

На початку вересня 1939 року фашистська Німеччина розпочала агресію проти Польщі, радянська армія Тимошенка 17 вересня перейшла Збруч і захопила Східну Галичину. Я був свідком, як передова частина Червоної армії вступила у наше село Чорний Ліс на Збаражчині. Зранку пройшли повз наше село танки, і ми, хлопчаки, ходили дивитися на сліди їхніх гусениць через горби та яруги. Якраз у той день випала неділя і наша родина перебувала у хаті дядька Марка, де збирались у надзвичайних випадках сусіди на сходку. Ми з подивом розглядали вояків – неголених, одягнутих неоковирно, уперезаних поясами, в шапках-будьонівках, на ногах кирзові черевики з обмотками до колін. Я мав тоді 8 років, а оскільки то була неділя, то ходив зодягнутим у вишивану сорочку.

Дядько порадив мені закрити сорочку, щоб не видно було, бо «совіти» не люблять вишиття. Увірвавшись до хати, офіцер закричав: «Де тут ховаються польські пани?!» І одразу солдати розпочали обшук у всіх кімнатах, на горищі, в шафі і навіть піднімали перини на ліжку. Люди пробували вгощати солдатів яблуками, бо саме був сезон, але ті відмовлялися вживати будь-яку їжу.

У Збаражі в крамницях було багато тканин, взуття, одягу. Солдати те скуповували, раділи, що все дешево. За кілька днів спустошили всі крамниці. Найбільше люди потерпали, що нема мила, солі, сірників. На перших мітингах червоні комісари запевняли, що за фронтом, в обозі йде «лавочка», і всіх побутових речей буде вдосталь. Як виявилось згодом, саме найнеобхідніших товарів не вистачало. Тоді з’явилась навіть сатирична пісенька: «Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила». Частина інтелігенції, знаючи, що НКВД не пощадить свідомих людей – патріотів, поки кордон, тепер уже радянсько-німецький на р. Сян, не був достатньо облаштований, емігрувала в окуповану німцями Польщу і Німеччину.

Більшовицька пропаганда широко розрекламувала «возз’єднання» всіх українських земель в одну Українську державу і назвала цей акт «Золотим вереснем». Аби остаточно закріпити окупацію Галичини, надати цьому видимість возз’єднання. 26 жовтня 1939року у Львові відбулися та звані Народні збори жителів Західної України, на яких прийнято рішення про встановлення радянської влади і про входження її до складу УРСР.

2 грудня 1940 року до складу УРСР включили також Північну Буковину. Тоді на всіх теренах західних земель сформували новий адміністративний поділ та утворили обласні, районні і містечкові органи НКВД, кадри для яких прислали із республік СРСР. У Тернопільській області було сформовано 36 районів з відділами НКВД – з тим розрахунком, аби наблизити села до районів і легше вести боротьбу з підпільною ОУН.

Радянська влада заборонила всі українські легальні партії, які існували при Польщі, громадські і господарські організації, зокрема «Просвіту», «Рідну школу», «Союз українок», «Сільський господар», юнацько-спортивні організації – «Пласт», «Січ», «Сокіл», «Луг» та інші. Були закриті всі українські видавництва, у томи числі газети та журнали.

Почалися масові репресії проти інтелігенції, науковців, свідомих селян, студентів і священників. Більшовицька пропаганда навішувала свідомим українцям ярлик «українських буржуазних націоналістів». Відбулися масові арешти патріотів і депортації цілих сімей в райони Сибіру, Крайньої Півночі і Казахстану. Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України у 1941 р. напередодні та у перші дні війни.

Коли відкрились тюрми наших міст і районних центрів, де були перевершені всі звірства над політв’язнями, сподіяні на Великій Україні у 1920-30 роках.

Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали всіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, молодіжно-спортивних організацій, або ж мали необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Перед війною 1941 р. такими людьми були вщент заповнені тюрми західноукраїнських міст. Десятки тисяч людей більшовицькі інквізитори розстріляли і помордували у найжорстокіший спосіб.

Масові катування та розправи відбулися у львівських тюрмах «Бригідки», «Замарстинів», на Лонцького, у Дрогобицькій, Івано-Франківській і Золочівській тюрмах, на Волині. У Тернопільській тюрмі було розстріляно і помордовано майже 1200 в’язнів, а 1790 в’язнів попередньо етеповано у Магніторськ. У Чорткові розстріляно і помордовано понад 800 в’язнів, 954 в’язнів пішим ходом етаповано в Умань, де їх стратили. Багато в’язнів розстріляно і помордовано у Бережанах, Кременці, Бучачі, Копичинцях, Підгайцях, Збаражі, у Заліщиках скинули у річку Дністер 2 вагони політв’язнів.

У багатьох в’язницях де знайшли помордованих людей, були обладнані спеціальні камери для знущань з широким набором знарядь: щипців, кліщів, молотків, електричних крісел, спеціальних електричних ламп…

В’язні перед смертю зазнавали нечуваних мук. Як свідчать архівна дані, загалом у 1939-41 рр. на теренах Західної України заарештовано понад 50 тисяч людей, 30 тисяч з них розстріляно або по-звірячому замучено в застінках тюрем. За 20 місяців окупації західноукраїнських земель депортовано у віддалені райони імперії близько 700 тисяч осіб.

Як уже згадувалося вище, у Чортківській тюрмі в останні дні червня 1941 року більшовики розстріляли понад 800 в’язнів, а решту 954 живих 2 липня погнали на схід, у напрямку Умані. У розбитій же тюрмі в Чорткові люди побачили жахливе видовище. «У камерах було повно крові, навіть на дверях, бо я була там з татом наступного дня. Тато мені сказав: оце ще один клаптик нашої історії, запам’ятай, що таке бачила», – розповідала М. Потикевич-Заболотна, медсестра УПА і поетка з Чорткова. «Ми піднялися на другий поверх. До стіни були прибиті жінки, висіли й жінки розп’яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті», – а це вже свідчення Р. Винник також із Чорткова. «На цементній підлозі, то тут, то там – баюри крові, уже застиглої…

Криваві відбитки людських пальців, долонь на стінах – на рівні голови і вище», – ці рядки зі спогадів чортківщанина П. Бандурки.

Трагічна доля спіткала політв’язнів пішого етапу «Чортків-Умань». Людей погнали в напрямку Скали-Подільської, далі – на Кам’янець-Подільський , Жмеринку. Умань. З цього етапу врятувалося лише кілька щасливців – Омелян Чернега з с. Мушкатівки Борщівської, Василь Росолович з Копиченців, Михайло Демків та Михайло Шевчук з с. Шидлівців Гусятинського району. Про той страшний липень Михайло Демків залишив такі спогади: «Нас виштовхали на тісне тюремне подвір’я, вишикували в колону і погнали до Збруча, на схід. З обох боків ішли насуплені конвоїри з карабінами і люті вівчарки, ладні будь-якої миті накинутися на кожного, хто лише спробує відділитися від гурту. До того ж над головами постійно висіло погрозливе, важке, мов камінь: «Шаг влево, шаг вправо – расстрел!», а дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем, обідрані й голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихистити голови та бодай трохи перепочити. За Кам’янцем-Подільським, наче навмисне, кинули нам по оселедцю і не дали ані краплі води. І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога.

Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям.
Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 р. Дійшли далеко не всі в’язні. 187 померли або були розстріляні в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли й рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт». Енкаведисти вирішили усіх розстріляти. 31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління НКВС СРСР Демьохін звітував начальнику управління НКВС СРСР капітану держбезпеки Нікольському: «Этап следовал через пункты Камянец-Подольский, Жмеринку, Тывров, Ситковцы, Христиновку, Умань. В пути следования при попытке восстания и убегов было расстреляно 123 заключенных, членов ОУН. В г. Умань по распоряжению военного прокурора фронта и зам. народного комиссара госбезопасности Т. Ткаченко расстреляно и закопано 767 заключенных, осужденных и следственных по контрреволюционным статьям.»

В Уманській катівні лягли кістьми зовсім юні хлопці та дівчата віком 19-10 років, виснажені галицькі хлібороби, рідна інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівський шлях до соціалізму. Частина в’язнів перебували під слідством і навіть не були засуджені більшовицькою владою.

Нині нащадки колишніх колебістів – московські рашисти розв’язали повномаштабну терористичну антиукраїнську війну, гвалтують і вбивають мирних жителів у Бучі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Херсоні і в таборах полонених – здійснюють в Україні геноцид проти людяності.

Тому не будьмо байдужими – об’єднуймось в громадських, волонтерських організаціях, допомагаймо ЗСУ і тільки таким чином ми проженем окупантів із рідної землі і завершимо більш як столітню боротьбу за нашу святу Україну.

Ігор Олещук, член НСЖУ Борець за українську державу у XX столітті