«Живим він скривдив мене, покійним – свою дитину»

Відвідувачка редакції витирала сльози, які котилися і котилися… Жінка щойно повернулася від нотаріуса, від якого дізналася гірку правду. Колишній чоловік не залишив їхній спільній дочці ані копійки. «Квартиру, дачу, машину, два земельні паї, гроші – усе заповів другій дружині. Скажіть: ну хіба так можна? Що він собі думав? У нього одна-однісінька дитина. І так обділив…»
Від смерті колишнього чоловіка минуло сорок днів. Оксана (прізвище цієї 44-річної тернополянки є у редакції), прийшла порадитися, чи є хоч якісь підстави оскаржувати ось такий несправедливий, з точки зору людяності, заповіт у судовому порядку. З чоловіком вони розлучилися давно, коли дочці було 9 років. Тепер вона вже доросла, закінчила виш, працює. За ці роки батько бачився з дочкою лише зрідка, фактично, матеріально не допомагав. Жінка себе трохи картає: оскільки розлучення було болісним, не хотіла від нього жодних грошей. Спочатку він робив спроби передавати по кілька стогривневих купюр, але, отримавши різку відмову, перестав.
«Бували такі важкі часи, що готова була іти до нього з простягнутою рукою. Але щось завжди спиняло… Я усвідомлюю і свою провину: відлучила його від дочки – так карала за біль, заподіяний мені. Потім пристрасті вляглися, стало байдуже, а він уже не пропонував грошей, не хотів бачити дочку».
Що було відповісти заплаканій жінці? Заповіт – це особисте розпорядження особи щодо майна, яке їй належить, майнових прав та обов’язків на випадок своєї смерті. Спадкоємцями за заповітом може бути будь-хто, незалежно від сімейних чи родинних стосунків. Скажімо, забажала людина, аби після смерті її майно відійшло, наприклад, церкві – цьому немає жодних перепон. Хіба що одне застереження: заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До таких осіб за законом є малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Усі перелічені спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).
З того, що розповіла жінка, не вбачається, аби вона чи її дочка мали б право на обов’язкову частку. Єдине, що можна було порадити: якщо є підстави вважати, що колишній чоловік розпорядився майном всупереч власній волі, то, відповідно до частини 2 статті 1257 Цивільного кодексу, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Судові перипетії, де предметом претензій є спадок, у наших судах бувають дуже часто. Це болісні, з точки зору моралі, процеси, у яких супротивниками є, як правило, рідні люди. Боротьба за спадок почасти робить їх запеклими ворогами на усе подальше життя. І не важить, про які статки йдеться – ворогують як і за хороми, так і за хатину в селі.
Спадковий розбрат набирає особливої емоційної напруги, коли ділять майно діти від першого шлюбу та сім’я, з якою проживав спадкодавець до свого останнього часу. У викладацьких колах Тернополя пам’ятають про судову війну за майно, яке залишив один із викладачів після смерті. Чоловік був розлучений, але дуже любив свого єдиного сина від першого шлюбу. Той був студентом, вчився в іншому місті. Щомісяця батько переказував йому на картку гроші, їздив до нього. Колеги по роботі згадують, як він часто розповідав про сина. Та врапт у чоловіка виявили гепатит «С», серйозні ускладнення. «Лагідний вбивця» (так називають цю хворобу) роками підточував здоров’я, а одного дня прикував чоловіка до ліжка. У лікарні той пробув недовго – медики уже нічим не могли зарадити. За два дні до смерті у палату зайшла нотаріус, яку привела цивільна дружина, з котрою викладач прожив більше п’ятнадцяти років. Пацієнта підвели до стола, той споквола передивився  уже готовий текст і підписав. Виявилося, що усе майно він заповів цивільній дружині. Син не міг повірити у таке…
Два роки тривала судова війна, і врешті-решт син домігся права спадкування за покійним батьком. Заповіт визнали нікчемним і скасували, оскільки він був складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. За законом, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Може це зробити й сам, але у цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Суд встановив, що викладачеві, який уже був однією ногою в могилі і хтозна, чи усвідомлював, що відбувається, нотаріус не прочитала вголос заповіту.
 
Ольга КУШНЕРИК