Сергій ГАВРИЛЮК: «Мені до болю соромно за моїх земляків»

Їдучи на зустріч з тернопільським міським військовим комісаром підполковником Сергієм Гаврилюком, я знав, що його, уродженця Козови, військова доля не пестила. Після закінчення Одеського вищого артилерійського училища була служба в Калінінграді, війна в Афганістані… А з 1989 довелося служити в різних комісаріатах України, на різних посадах.
– Пане Сергію, тепер у вашому послужному списку ще й участь в АТО. Як все розпочиналося?
– В жовтні 2014 року усіх районних комісарів нашої області направили формувати нову 14 бригаду у Володимир-Волинському. А вже у листопаді я відбув у розпорядження керуючого сектором «С» у місті Дебальцеве я й обійняв посаду заступника військового коменданта. Роботи, скажу чесно, було достатньо, хоча ми відповідали за соціальний напрямок, але все одно постійно були в напрузі. Адже «сєпери» в будь-який момент могли з’явитися й обстріляти нас, навіть у самому штабі. Вдень їхні машини ховалися в приватному секторі, а вночі бойовики виходили на «полювання». Оскільки тамтешнє населення було лояльне до терористів, зловити їх було майже неможливо.
Кожного дня щось траплялося. То солдати нап’ються, то місцеві приходять і просять знайти зниклих родичів. А потім з’ясовувалося, що вони писали заяви, аби замилити нам очі. В СБУ всі зниклі проходили як посібники терористів, бо вони коректували вогонь по наших позиціях. Особливо мені запам’яталося шосте грудня – терористи з ранку до ночі мінометами «вітали» нас із Днем армії!
– На час боїв за Дебальцеве ви були там?
– Ні. Вийшло розпорядження і всіх військових комісарів повернули на старі робочі місця. Тому котла нам вдалось уникнути. Хоча наприкінці січня і на початку лютого, коли там було справжнє пекло, я пережив не менше, ніж хлопці, які воювали в Дебальцевому. У багатьох із них зберігся мій мобільний номер телефону, і коли їх розбили, дзвонили  до мене. Просили забрати їх. Хоча навіть не могли зорієнтуватися, де перебували. Ось таке жахіття творилось. Їх там добивали російські найманці, а мене тут, в Тернополі, мордувало сумління, тому що нічим не міг допомогти. А взагалі Дебальцеве – це болюча тема. Там багато незрозумілого, та я сподіваюся, що війна скоро закінчиться і ми дізнаємося правду, а винні у  трагедії будуть покарані.
– Порівняно з Дебальцевим, у Тернополі проблем поменшало?
– Мене, бойового офіцера, прикро вразило ставлення жителів області до мобілізації, до строкової служби. Мені до болю соромно за моїх земляків. Ми вважаємося найпатріотичнішою областю України, найчастіше одягаємо вишиванки, а в душі – черстві та байдужі. Тільки вслухайтесь у цифри: майже 10 тисяч хлопців по області у розшуку – вперто тікають від служби в армії 3,5 тисячі осіб у Тернополі і Тернопільському районі. Майже 6 тисяч чоловіків уникають мобілізації. Одні гинуть на Донбасі, проливають кров за Україну, а інші просто вважають, що це не їхня війна. Шановні, якщо це не ваша війна, то може це не ваша Батьківщина? Тоді що ви тут робите, такі патріотичні? Розумію, що десь не допрацював сам, десь служби, на яких лягала відповідальність за призов, за мобілізацію, місцева влада…
– Пане Сергію, можна зрозуміти і людей. Вони шукають і не знаходять відповідей на багато запитань: скажімо, це АТО, чи війна; хто з ким воює; чому одних призивають, а інші заробляють (і на війні в тому числі)?
– Погоджуюся, що на окремі запитання важко знайти відповіді, але в багатьох випадках люди просто необізнані. Строковики втікають від армії, батьки їх переховують, тому що хтось сказав, що дітей братимуть в АТО. Нісенітниця! Нікого в АТО не беруть без його згоди! Запам’ятайте це! Навіть якщо людина служить за контрактом, то її теж не кидають у бій. Спочатку – кількамісячне навчання, удосконалення навичок, уміння, а в бій ідуть справжні професіонали і тільки за потребою.
Не вірте також, що в АТО не платять гроші. На  початках така тенденція була, але тепер про неї забули. Кожен боєць зареєстрований, має банківську картку, на яку отримує гроші. До речі, великі гроші, які в повсякденному житті заробити дуже важко. Так, бувають випадки, коли затримують виплату, але це стосується тільки «фронтових». Солдату, який бере безпосередню участь у бою, виплачують тисячу гривень за день. Саме ці гроші можуть затримати, оскільки начальники-бюрократи довго вирішують, чи був це повноцінний бій, чи ні? – Сергію Петровичу, знаю, тема алкоголю в армії болюча й актуальна?
– Усім мобілізованим кажу: якщо хочете  повернутися додому живими, не пийте, інакше – смерть. Я ще зі служби в Афганістані пам’ятаю, скільки тисяч солдатів безглуздо загинуло через алкоголь. Вони вип’ють сто грамів, їх тягне на «подвиги», вони думають, що вже «герої», що ворог уже не страшний… І в першому ж бою гинуть від кулі. Дуже важливо, щоб командири зуміли організувати роботу із фізичної, тактичної підготовки, загального інформування, тобто зайняти солдатів, аби вони не шукали випивки і не гинули безглуздо.
– На вашу думку, що потрібно робити, аби за 300-800 доларів хабара лікарям хлопців не визнавали непридатними для строкової служби чи мобілізації…
– Проблема корупції, на жаль, як чиряк на одному місці. Ти його позбуваєшся, а він з’являється в іншому. Тут потрібен хірургічний метод. Що ж стосується теми військової, то я вважаю, що служити повинні всі, як це роблять, наприклад, в Ізраїлі. Непридатним можна вважати тільки того, хто не має рук, не може ходити чи говорити. Всі інші повинні служити. Якщо ти не можеш бути десантником чи прикордонником, то можеш в армії виконувати іншу роботу – сидіти за пультом чи комп’ютером. Тоді лікарі просто не зможуть брати хабарі. А наразі тих, хто бере, і тих, хто дає хабарі, потрібно судити. Тоді буде порядок.
А ще потрібно закрити кордони для тих, хто втікає від армії на заробітки. Не хочеш служити – нікуди не поїдеш. І не потрібно зважати на безглузді нарікання про дотримання прав людини і тому подібне. Як ці люди ставляться до країни, так і з ними слід чинити. Ми живемо старими «поняттями» і законами, а потрібно щось змінювати. Наприклад, пошуком армійських втікачів повинна займатися поліція. Але як, якщо вона не має права навіть перевірити, чи справді втікача немає вдома. У той же час бачу в кафе, барах повно молодих людей, які спокійно прогулюються, випивають…
– А чому ж поліція не бере їх там? Тепленьких, не під крильцями матері і тата?
– Бо теж не має права. Питаєшся матері, де син, а вона відповідає, що нема, поїхав за кордон і радіє в душі, що обманула військового комісара чи поліцію. Наступного ж дня одягає вишиванку, іде до церкви, молиться і вважає, що вона ідеал християнина. Така ж ситуація з керівниками установ та організацій. Вони прикривають своїх працівників, звільняють з роботи заднім числом, працевлаштовують неофіційно і вважають, що чинять правильно, по-людськи. Люди здають гроші на підтримку української армії, ходять на мітинги та звинувачують кремлівських агресорів. І щиро вважають себе патріотами.
Аби не продовжувати у тому ж дусі, скажу словами редактора вашої газети: за чверть століття ми захищали когось або щось, але ми не боролися з корупцією, з внутрішнім злом. І це справді так! Ми забули, що причина усіх наших бід не лише в москалях, а й у нас самих, наших мізерних душах, наших чорних думках. І, на жаль, час іде, а ми не змінюємося. Не всі, звичайно, але ця маса тягне нас у прірву.
Михайло УХМАН