Любов, яка скалічила життя, Або історія маминого синочка

 «Неодноразово я чула вислів «мимин синочок». І завжди задумувалася, а що це означає? Невже зле, коли син прив’язаний до мами, питає поради, любить, дорожить матусею? Що поганого в тому, коли мама прискіпливо обирає для сина наречену, радить як піклуватися про майбутнього чоловіка? Ох і дурна я була…
Народилася і живу в Теребовлі. Тут закінчила школу, музичне училище. Зустрічалася із лейтенантом, який служив у нашій, ще тоді діючій, військовій частині. Юра був з іншої області. Та обіцяв, що після демобілізації обов’язково переїде до мене і ми одружимось. Та не так сталося.
Я завагітніла, Юра утік. Мені було неймовірно соромно. Я – молода, вродлива, забезпечена – і з пузом. Всі мрії, надії на гарну сім’ю, коханого чоловіка розбилися, мов хвилі об скелі. Люди показували пальцем, сусіди потай насміхалися. Та я не зважала. Спершу була затяжна депресія, з якої мене витяг мій малюк, який почав копати ніжками в животі. Я й зрозуміла, що житиму заради цієї дитини.
З часом все втихомирилися, люди звиклися з думкою, що я – матір-одиночка. Більше того, дорікнути мені, що живу не так, веду аморальний спосіб життя, ніхто не міг. Я не водила чоловіків, не розбивала чужі сім’ї, не мала поганих звичок. Увесь вільний час присвячувала Юрі (назвала на честь його батька). Син змалку відвідував гуртки, у школі вчився на відмінно, їздив на олімпіади. Словом, був дуже обдарованою дитиною. У той час, коли його ровесники ходили на дискотеки, знайомилися з дівчатами, він читав книги, допомагав мені. Я не могла натішитися своєю дитиною. Потім Юрко вступив в тернопільський виш. Я не могла витерпіти довгої розлуки з сином. Тому вирішила винаймати в Тернополі квартиру і переїхати туди. І Юрку заборонила жити в гуртожитку, бо там ще ті компанії збираються, навчать його і пити, і курити. А про те, що якась вертихвістка заморочить йому голову і оженить на собі, я й думати боялась.
Десь на другому курсі мій Юрко привів додому першу дівчину. Я насторожено, навіть вороже поставилася до тієї дитини. Нині дуже картаю себе за це. Бо Юля, так звали те дівча, була зі звичайнісінької сільської сім’ї, без великих амбіцій чи потреб. А я заявила, що вона простачка і нерівня моєму Юркові. Він мене послухав і вже через три дні її покинув. За півроку у нас за столом сиділа тернополянка Лєна. З манікюром, кілограмом косметики на обличчі, в дорогому одязі. Розповідала, як вони з батьками їздили відпочивати то в Грецію, то на якісь острови. Я навідріз відмовилася те слухати і при дівчині заявила сину, що він не гаруватиме на її дорогий одяг, відпустки, не принижуватиметься перед її багатими батьками. І знову мій Юрко слухає мене і виставляє дівчину за двері.
З того часу в домі було ще кілька претендентів на наречену для мого сина, та жодна не справила на мене враження.
Юрко так і не одружився. Жив зі мною. Я готувала йому їсти, прибирала, прала. А він займався наукою. Нині моєму сину вже 40 років. Він досяг успіхів в науці. Але  посмажити яєчню не в змозі. Відпочивати й досі їздимо разом, бо він боїться сам бути серед чужих людей.
Людоньки, я своїми ж руками зруйнувала йому і собі життя. Чому собі? Бо десь з півроки тому я зустріла чоловіка. Він удівець, заможний, дуже добрий, щедрий. Запропонував мені одружитися і переїхати в його дім, але одній, без сина. Юра зчинив гвалт, казав, що накладе на себе руки, якщо я таке зроблю. Змушена була відмовити нареченому.
Так і живемо: я, мій сина і наші зруйновані мрії та сподівання.
Дорогі матері, любов до дітей має допомагати їм, підтримувати, а не руйнувати. Умійте вчасно відійти в бік і дозволити дітям жити власним життям.
Георгіна Несторівна
м.Теребовля»