ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Цю життєву історію, яка трапилась в одному із сіл Бережанського району, я почула від хресної мами Ганни Семенець. Звісно, імена змінені.
Початок літа… Катерина з донькою та зятем поралися на городі – сапали картоплю. Господарка була чималою. Родина тримала багато всілякої живності, працювала, як кажуть, від зорі до зорі. Ось і сьогодні баба Катерина суворо наказала онукові Петрику, аби він не байдикував, а вигнав на пасовище бичка, корову та телицю.
Петрусь був слухняною дитиною, розумів: у селі працювати треба і старшим перечити не можна, особливо бабуні, яка газдинею була на всеньке село. Вдосвіта Петрик пішов виганяти худобу…
А під обід на город до Катерини вже бігла, шкутильгаючи, крива Одарка ще й сусід Микола щодуху мчав до них на велосипеді. Катерину тоді ніби током вдарило, біду всім серцем відчула.
– Катерино, Галино, – голосила захекана Одарка, – кидайте роботу, біжіть-но сюди.
– Та що трапилось? – буркотів невдоволено зять Михайло. – Роботи ж повно.
– Ходіть, не питайте, – якомога спокійніше намагався говорити Микола.
Коли підійшли до того злощасного місця, побачили гурт людей. Вони відразу розступилися. Видовище було страхітливе. Їхній Петрик лежав закривавлений і не дихав. Тіло було спотворене, ніби його сильно побили. Галина відразу впала, втративши свідомість. А Катерина нічого не розуміла, завмерла, в неї шок був.
– Петрусь худобу вигнав, як тут Одарчин пес сказився, вибіг, почав гавкати і кидатися на корову. А та як дременула, зірвалася, ще й Петрика якось в ланцюг закрутила і потягла бідолашного. Він кричав, пручався, а тоді й зовсім стих. Одарка все це бачила, наробила крику, бігти не могла, бо криває. Нікого поряд не було. Тільки Миколу й змогла догукатися. Та пізно вже було, коли чоловік відв’язував бездиханне тіло хлопчика…
Ховали Петруся всім селом. Катерина від горя вся зчорніла. Зять раптово посивів, втратив сон. Донька напівжива в районній лікарні…
Коли на очі потрапляла ненависна Одарка, Катерина просто шаленіла:
– А бодай би тобі світа Божого не бачити, Одарко. Як земля тільки таких носить? Це ж через твого собаку дитина загинула…
Одарка нічого не відповідала, намагалася Катерину десятою дорогою обходити.
Катерина ж щодня на могилу до Петруся приходила, говорила з ним, плакала й свічку запалювала… Вже й Галина з Михайлом потроху оговтувалися, а баба все ніяк. Ходить та й ходить на цвинтар, по півдня там просиджує.
– Ти вже мені пробач, Петрусю, – плакала згорьована бабуся, – це ж я у всьому винна. Роботу всю хіба переробиш? Я усе життя покійного чоловіка, доньку, зятя, ще й тебе, маленького, до праці гнала. Та ще й швидко-швидко, день малий, весна, городи, худоба… А бодай би вона вся повиздихала, як ти того дня мав її випасати. Вибач, дитино…
Так і півроку минуло. Катерина вже настільки завзято до роботи не рвалася. Та й дітям наказувала, щоб побереглися. Навіть до міста на вихідні їх спровадила, аби трохи відпочили.
Одного ранку стривоженою прокинулася Катерина. Сон якийсь дивний наснився. Петрусь прийшов, з докором дивився й просив, щоб більше не плакала і свічку на могилі щодня не палила, бо тяжко йому, душа спокою не має.
Катерина одразу до свахи подзвонила, все їй розповіла. А та порадила до церкви сходити. Так і зробила. Отець Іван, уважно вислухавши парафіянку, мовив, що й справді не можна душу померлого тривожити сльозами, треба відпустити її, не плакати і на долю не нарікати. Терпіння Бог усім посилає. І додав:
– Ви живете лише сумними спогадами і забули про людей, які є поруч.
Катерина знову на цвинтар рушила. Щойно прийшла, як звідкись горобчик до неї прискакав. Довго стрибав навколо могили, а тоді наче покликав за собою, цвірінькаючи. Жінка чемно пішла за пташиною, яка дострибала до хвіртки кладовища. А потім раптово полетіла. Катерина зрозуміла: це так Петрик знак їй подав, вивів із зажури та попрощався. Отоді й полегшало Катерині, відпустив біль, наче від сну страшного прокинулася. «А й справді, що ж це я роблю?» – думала.
Дорогою додому зустріла перелякану Одарку, котра вже хотіла переходити на інший бік вулиці.
– Гей, Одарко, зажди, – гукала її Катерина.
– Та ні, не хочу слухати криків, сил вже нема. Думаєш я себе в душі мало картаю?
– Перепросити хочу, дурниць тобі наговорила. Прости мені. Горе розум відібрало. Так уже мало статися. Ти тут ні до чого.
Жінки обійнялися, щиро поплакали. І, не повірите, з часом подругами стали. А ще через рік Галина завагітніла. Життя продовжувалося…
Оксана ВОЛОШИНА