Він ходив прямо, не звертаючи на манівці

Спогади матері Степана Сапеляка
Нещодавно на запрошення директора Чортківського державного медичного коледжу, кандидата медичних наук, заслуженого лікаря України Любомира Білика до студентів навчального закладу завітала пані Ганна Костівна — мати відомого письменника, лауреата Шевченківської премії, політв’язня комуністичної системи, нашого земляка із Росохача, світлої пам’яті Степана Сапеляка. Вона поділилася спогадами про сина, його життя і творчість.
«У глибинах пам’яті назавжди залишиться день 19 лютого 1973 року, який зруйнував спокій у серці. На моє подвір’я приїхало 7 «бобиків» з кадебістами. Один із них, Лаха, відрекомендувався старшим слідчим обласного управління КДБ і сказав, що вони мають зробити обшук, бо підозрюють, що мій син займається антирадянською діяльністю. Увійшовши в будинок, кадебісти почали оглядати кожен куточок, розпитували, де зараз син, чим займається, де переховує рукописи листівок, літературу, чи має зброю. Я була дуже подивована, бо Степан, на мою думку, нічим  недозволеним не займався, нічого від мене не приховував. Він лише вчора поїхав до Львова, де працював у педучилищі та навчався на філологічному факультеті Львівського університету.
Оскільки частина літератури була на стриху, то вони позносили все, деякі сторінки розглядали через лупу, намагаючись знайти щось крамольне, але даремно старалися: нічого не знайшли. Нам було дуже прикро, бо при обшуку були присутні двоє людей із сільради, а з нами поводилися, як із ворогами народу.
Обшуки тривали вісім днів: від ранку й до вечора кадебісти нишпорили в хаті, відлучалися лише на обідню перерву. Про долю Степана нам нічого не казали. Потрібно було терміново їхати до Львова, щоб дізнатися, що з ним. Та повернувся мій чоловік ні з чим. Щойно переступив поріг хати і сказав, що сина там уже нема, як зайшов начальник Чортківського КДБ Мальцев і повідомив, що Степан у них… у Тернополі. Наступного дня я обійшла всі міліцейські відділення, але його ніде не знайшла. В останньому відділенні сказали, що мій Степан, напевно, в КДБ. З великим острахом і надією побачити сина побігла туди.  У чергового попросила покликати слідчого Лаха. Через короткий проміжок часу до мене вийшло двоє невідомих людей, один із яких був начальником тюрми. Вони сказали, що мій син заарештований через справу, пов’язану з прапорами. Запитали, чи маю гроші, бо треба купити дві натільних та дві верхніх сорочки, шкарпетки, а також кілограм цибулі, хліб, пряники й по півкілограма цукру та маргарини.
Коли ходила по магазинах, дороги перед собою не бачила: сльози заливали мені очі, серце краялося, бо не могла повірити, що мій син, який служив в армії, міг займатися антирадянською діяльністю. Було мені невтямки, де він узяв ті прапори й коли їх чіпав. Навіть десь закрадалися думки, що то якесь непорозуміння, що то не мій син заарештований, або що його помилково забрали. Особливо було боляче дивитися на усміхнених молодих людей, студентів, які ходили вулицями міста в той час, як Степан сидів у холодних кам’яних мурах.
Коли вже скупилася, потрібно було написати документ, у якому вказати, кому і що передаю, та підписатися. Син же повинен був теж поставити там підпис як підтвердження  отриманої передачі. Коли я побачила його почерк на тому листку, то всі сумніви враз розвіялися, холодний вітер правди розкрив мої очі. І тоді пригадалося, як одного разу в кухні Степан щось надиктовував, а Володя Мармус, його друг, писав. Я ще пожартувала, чи бува не любовні листи складають. Але вони віджартовувалися, що не до женячки їм, бо жінка захоче «макінтоша» (тоді такі плащі були в моді), а нема за що купити. Мені й в голову не могло прийти, що то вони листівки писали.
А ще згадую, як приїхав він десь за два тижні після того, як уночі з 21 на 22 січня 1973 року, до 55-ї річниці проголошення УНР та 54-ї річниці Акта Злуки ЗУНР з УНР, невідомі вивісили в Чорткові над чотирма установами: музичною школою, педучилищем, лісгоспом і КДБ – національні синьо-жовті прапори та 19 написаних від руки великих листівок. Вони закінчувалися гаслами  “Свободу українським патріотам!”, “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!” та ”Свобода слова, друку, мітингів!” А  на слова нашої бабці, що то справа рук аж сорока американців, він лише усміхнувся й погодився з її припущенням. Мені й на думку не могло спасти, що до цього причетний мій син. Не знала тоді, що Степан у січні 1973-го вступив до створеної в Росохачі підпільної патріотичної організації, яку очолював Володимир Мармус, а членами вже були Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий. Вони  вважали боротьбу за незалежність України найвищим своїм обов’язком.
Згодом я дізналася, що заарештували Степана на Чортківському залізничному вокзалі 19 лютого 1973 року. Взяли на гарячому: він віз до Львова рукописні листівки та жовто-сині прапори, якими був обмотаний під одягом.  Слідство тривало дев’ять місяців, упродовж яких було заарештовано ще шестеро його однодумців. Протягом цього часу до нас неодноразово приїжджали «кадебісти» в будь-яку пору доби, навіть уночі. Дослідили, що листівки писав Володимир Мармус, а древка до прапорів виготовив його брат Микола, який працював бригадиром у  Білобожниці.
Люди мені говорили, що усіх їх за це, напевно,  розстріляють, а нас, родичів, виселять у Сибір. Щоб якось урятувати сина, вирішили ми з чоловіком найняти адвоката. Не кожен юрист мав право бути захисником політичних ув’язнених. У Тернополі знайшла я   адвоката, який погодився допомогти. Ним виявився єврей Кацнельсон. Він одразу ж заспокоїв мене: сказав, що нас, родичів, не вивезуть у Сибір, оскільки ми нікого  не переховували й нічого не знали про політичну діяльність сина, а хлопців не розстріляють. Їм можуть присудити від 5 до 13 років за антирадянську агітацію і пропаганду та участь в антирадянській організації. Адвокат подарував мені також надію, що Степанові, як наймолодшому серед заарештованих, можуть дати найменший термін, якщо він буде слухати його порад. Я відчувала, що син може запідозрити Кацнельсона в змові з «кадебістами» і не погодиться співпрацювати з ним. Аби він знав, що то я найняла цього чоловіка, домовилася, що адвокат принесе йому під час першої зустрічі сорочку, куплену мною. Проте мої сподівання були марними: син повернув сорочку, бо не повірив, що мама могла купити таку… – в червоно-чорні клітинки. Але хіба я тоді задумувалася, якого вона кольору… А Степан сказав, що сам захистить себе, бо вини його немає, прапори повісив не назавжди, а тільки, щоб відсвяткувати Акт Злуки України з Росією. Але ж суд розцінив це не як прояв національної свідомості, а як «український буржуазний націоналізм, що мав на меті підрив цілісності Радянського Союзу».
Суд розпочався 18 вересня і був закритим. Хлопців привозили таємно. Я щодня приїжджала з села в Тернопіль, добиралася колгоспними машинами, маючи надію, що він дослухається до моїх порад і попросить помилування в суддів. Також я сама зверталася до них та до прокурорів, щоб були поблажливими до Степана, бо він ще молодий, несвідомий. Приїжджали на суд і його колеги з Львівського педучилища. І їх я просила не свідчити проти сина, хоча вони й так були налаштовані не визнавати його вини, бо він ніколи не проводив антирадянської агітації в колективі. Проте вирок, виголошений 24 вересня 1973 року в Тернопільському обласному суді, мене приголомшив – п’ять років   позбавлення волі та три роки заслання.
Ув’язнення відбував біля підніжжя Уральських гір. «Перм-36» у селищі Кучино Чусинського району Пермської області – це табір суворого режиму для особливо небезпечних державних злочинців. Його називали табором смертників, бо слухняні виконавці репресивного апарату нищили совість, виправляли свідомість, морально і фізично кривдили, сіяли страх серед ув’язнених. Але разом із тим саме тут гартувався український національний дух Степана. Адже там, у «Пермі-36», доля подарувала йому змогу жити і творити пліч-о-пліч із такими мужніми і талановитими письменниками і правозахисниками, як Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл.  Чортківських хлопців, його однодумців, відвезли в інші табори.
Я щороку провідувала сина. Старалася побільше з ним розмовляти, слухала. У таборі його намагалися духовно зламати, обіцяли відновити в університеті, якщо погодиться на співробітництво. Але мій син не похитнувся, хоч умови життя були просто пекельними.
Коли минула половина терміну, Степана привезли в Тернопіль на публічне розкаяння в скоєному. Запевняли нас, що випустять сина, якщо ми вмовимо його це зробити. Бабця навіть обіцяла, що повністю віддаватиме йому свою пенсію, лиш би він відмовився від антирадянських переконань. Проте Степан був незворушним. Увесь час при нашій розмові з сином був присутній майор КДБ. Він теж переконував його зректися своїх поглядів, щоб не сидіти по Сибірах. Але  Степан сказав мені, щоб я їхала додому і привезла йому передачу, бо невдовзі його повезуть назад, тому що він не збирається каятися в скоєному, адже зробив те, що підказувало сумління.
Десь через рік після цього випадку мені довелося примусово відвідати сина в Кучино. Був листопад, а в лютому провідувала його. Дозволялося це робити лише раз на рік. Але «кадебісти» сказали, що я повинна їхати, бо квитки вже куплені. Зранку «Волга» була біля хати. З Тернополя їхало туди семеро людей. Був також і лікар. Я вже думала, чи бува Степан з глузду не з’їхав, але лікар сказав, що в нього інша спеціалізація, він не психіатр. Причиною такого термінового візиту було оголошене Степаном голодування. Так він протестував через побиття.
Коли я побачила сина, то не могла впізнати його – таким він був худим. Мене привезли, щоб я вмовила його відмовитися від голодування та акцій протесту. Тоді він розказав мені істинну причину свого побиття. Зранку сидів на лавці й читав книжку. Коли повз нього пройшов черговий табору, він з ним не привітався, а коли йшов священик з Коломиї, який теж був ув’язненим, Степан підвівся й привітався з ним по-християнськи – Слава Ісусу Христу. Після цього його одразу ж схопили наглядачі та кинули в підвал. Добу я мала змогу побути з сином, розрадити його, але не змогла переконати  відмовитися від акцій протесту.
У лютому 1978 року Степана завезли етапом на заслання у с. Богородське Ульчського району Хабаровського краю. Там він жив у дуже тяжких умовах, працював на електростанції. У березні вислала йому одяг, бо в тюремному його не хотіли брати на квартиру, а в серпні я до нього поїхала. Це неблизька дорога, адже до Хабаровська 9 годин летіти, потім ще 4 години – до Богородська. Мені не пощастило: коли я прилетіла в Хабаровськ, була нельотна погода. Але добрі люди порадили піти на річковий вокзал, бо звідти ходять кораблі по річці Амур в Богородськ. Дорога зайняла багато часу – 14 годин.
Коли ми вже прибули в Богородськ, я переживала, чи отримав Степан телеграму і чи зустріне мене, бо нелегко буде з 35-кілограмовою сумкою ходити по місту й шукати вулицю Комсомольську. Степан сварився зі мною, навіщо я стільки всього привезла, адже там у магазинах на той час було значно більше товарів, ніж у нас.
Коли ми прийшли до того будинку, у якому жив Степан, я не могла стримати сліз: це було щось на зразок собачої будки, збитої з дошок. Пізніше він пояснив, що можна було поселитися в гуртожитку, але це не так безпечно, тому що треба було жити з трьома-чотирма людьми, а вони  здебільшого займалися незаконним виловом риби, продажем ікри, часто випивали, мали зброю. Та більше за вигляд будинку мене вразило те, що на столі було багато книжок. Сльози потоком текли з моїх очей, бо я розуміла, що ті книги зможуть знову стати причиною арешту, навіть так йому й сказала: «Сину, ти загинеш аж тут».  Але він переконував мене, що таким чином  рятується від самотності.
Відсидів Степан майже десятилітній термін тюрем та заслань. Коли повернувся додому, рідний край зустрів його негостинно. Перед приїздом сина КДБ патрулював все село. Степана не захотіли приписувати в сільраді, у Чорткові відмовилися реєструвати. Люди ставилися до нього неприязно, боялися за свої сім’ї. Ідеологічні наглядачі з партійного апарату змушували покинути Україну. Завдяки заступництву академіка Сахарова та багатьох інших порядних людей дозволили оселитися в Харкові. Там він одружився, згодом у нього народилося троє дітей.
Невільничі життєві університети разом із піснями, що народжувалися із гіркої правди життя, а також знайомство з небайдужими до долі України людьми, які в неволі й журбі виношували любов до Вітчизни, – усе це не давало права на спокійне життя в уярмленій країні. Тому-то Степан активно працював, незважаючи на ганебні відгуки про його творчість у пресі. Одна за одною виходили збірки його поезій, а також він довго не роздумував, коли отримав пропозицію від Левка Лук’яненка очолити в Харкові Гельсінську спілку, що стояла на сторожі прав людини й української нації.
Пам’ять про мого сина живе й сьогодні: відкрили музей, встановлюють пам’ятники, меморіальні дошки… Я вдячна всім, хто дбає про увічнення його імені, особливо Володимирові Погорецькому з Чорткова, Богданові Мельничуку, Романові Півтораку та Богданові Хаварівському з Тернополя, Євгенові Барану з Івано-Франківська, Анатолієві Стожуку та Володимирові Бондаренку з Харкова. Проте моє материнське серце болить, адже якби Степана належним чином пошановували за життя, то йому б не довелося так страждати. Але така була епоха, такі були його життєві стежки, якими він ходив прямо, не звертаючи на манівці».
Ганна САПЕЛЯК
(Літературну редакцію спогадів здійснила викладач-філолог коледжу Олександра ПЕТРУШЕНКО)