Церковні дзвони – як людські долі, у кожного – своя

Віднайшли дзвін у Зарудді
З давніх-давен люди шанобливо ставилися до дзвонів. Це виражалося в тому, що окремим давали ім’я, їх охрещували, вони мали власні біографії. Їхні звуки допомагали збирати людей для захисту від нападу ворогів, сповіщали про пожежі, весілля, смерть, страту. Словом, дзвін супроводжував людину усе життя, розділяючи з нею радісні та сумні хвилини, переливаючи стан спільноти у свій могутній звук, голосячи про торжество і печаль.
26 грудня у селі Заруддя на Зборівщині на території храму УГКЦ Св. апостола і євангелиста Івана Богослова розкопали старий дзвін. Церковний атрибут неодноразово намагалися знайти, втім шукали не в тому місці. Ще від початку 2000-х рр. вчителя зарудянської школи Ярослава Дутка намагалася розшукати дзвін із пошуківцями зі Зборова, але марно. Проте люди не втрачали надії віднайти захований їхніми прадідами дзвін. І сталося диво перед Новорічно-Різдвяними святами – на знахідку натрапив краєзнавець Микола Луців.
Як розповів краєзнавець, уродженець села Мирон Сагайдак: «Можливо, цей дзвін – з часів, коли Заруддя було містечком. Фортецю спорудили в середині ХVI століття і вона захищала дорогу до Поморян. Замчище розташоване на невеликому пагорбі, зараз на місці замку є школа і костел (нині церква Івана Богослова, освячена у 2008 р.). Фортецю добре видно на карті фон Міга (1782 рік). На її території були дві муровані споруди – як правило, один будинок був палацом, інший – господарською спорудою. У пізніші часи тут жив мандатор (управитель маєтку). До нині цю місцевість називають Мандитерія. Дзвін сховали наприкінці 1939 р., бо прийшли совіти, які закрили костел. І ще люди знали, що німці напали на Європу і скоро буде війна».
Хоча, ймовірніше, дзвін вилитий пізніше, і він був призначений для костьолу, збудованого у 1905 році. Реліквія була на глибині півметра. Важить він 50–60 кг., На ньому є лише красивий рослинний декор, якихось написів на ньому не знайдено. Втім, можливо, вони ховаються під шаром окислу – за майже 70 років його утворилося чимало. Знахідка одразу ж була передана церковній громаді храму Св. Івана Богослова. Після незначної реставрації – на одному з «вух», за які кріпиться дзвін, виявлено тріщину, – дзвін буде встановлено біля храму.
Жителі села вірять, що вже наступного року своїм милозвучним переспівом він запрошуватиме зарудянців на Великодні свята.
Як переховували дзвони наші прадіди
Дзвони потерпали під час воєн, бо їх переливали на гармати. У часи Першої світової як на території Російській імперії, так і у цісарській Австрії дзвони реквізували на потреби війни. Так, російські війська забрали дзвони у с. Воробіївка Підволочиського, Кривеньке Чортківського, Цигани Борщівського, Лідихів Кременецького районів та в багатьох інших населених пунктах краю. Лише відомі поодинокі випадки, коли їх вдавалося повернути. Зокрема, з села Дарахів, що на Теребовлянщині, у 1917 р. російські війська, відступаючи, забрали церковні дзвони. Ось як описував цей епізод виходець із Дарахова Севастіян Подільський: «Коли після розвалу Російської імперії поверталися домів полонені австрійської армії, між ними були дарахівчани Самуїл Питак та Юрій Наконечний. На залізничній станції в місті Орел побачили багато дзвонів, і між ними вони розпізнали дзвони Дарахова, бо на одному з них був напис його фундатора Миколи Пелехатого. Повернувшись у село, вони оповіли про це парохові о. Ю. Баранівському, який розпочав їх пошуки. В кінці 1923 р. дзвони викупили і з великими почестями повернули в село».
Після жовтневого перевороту в СРСР церковні дзвони були заборонені, а починаючи з 1930-х, з початком діяльності т. зв. «Союза воинствующих безбожников», їх масово знищували та переплавляли для потреб металургії. Так було знищено десятки дзвонів з Тернопільщини.
Під час Другої світової війни наші прадіди вже знали, яке лихо може спіткати церковні дзвони, тому у багатьох селах їх ховали від окупантів, здебільшого закопували. Де господарі вчасно не заховали (Косів, Цигани, обидва – на Чортківщині), німецькі нацисти їх вивезли. Відомі лише поодинокі випадки, коли дзвони повернулися на своє місце. Люди, зважаючи на переслідування УГКЦ та закриття церков, побоювалися їх відкопувати. Добре, якщо учасники переховування дзвонів дожили до 1990-х і пам’ятали місця їх сховку, а в багатьох селах краю жителі, які знали де заховані дзвони, відійшли у вічність і забрали з собою цю таємницю. Від початку 1990-х рр. відомо понад 20 випадків, коли дзвони вдалося відшукати. Так, у с. Застіноче на Теребовлянщині у 1991 р. встановлено дзвони, що пролежали в землі від 1943 р. Улітку 1943 р. мешканці села Заздрість закопали в землю великий і малий дзвони, третій німці встигли вивезти із села. У 2002 р. відкопали і встановили на дзвіницю. Випадково були віднайдені дзвони у Зборові у 2006 році, Коропці – 2018.  Так і не вдалося їх віднайти у Броварах на Бучаччині, Беневій на Теребовлянщині, загалом у близько 30 населених пунктах краю.
Відреставрував близько 100 дзвонів
Відомого мецената, голову кооперативу «Іскра», уродженця с. Возилів Василя Бабалу знають і шанують не тільки на рідній Бучаччині, а й далеко за межами краю. А все завдяки його меценатству – спорудження храмів, каплиць, відновлення придорожніх фігур всесвітньовідомого майстра Йогана Георга Пінзеля, реставрація ікон… Але чи не найбільше його поважають як ініціатора виготовлення і реставрації церковних дзвонів.
Як згадує Василь Бабала: «Почалося все з рукомиського дзвону. Отець Михайло Суканець розповів, як він безрезультатно намагається відреставрувати його. Мене це «зачепило», довго сидів за книжками і знайшов рішення! Дзвін по нині дзвонить. Але це не заробіток, а хобі, добра воля. Близько 100 дзвонів по всій Західній Україні вдалося відреставрувати. Ніхто за цю справу не брався. Найстаріший дзвін, який ми реставрували, датований 1610 роком, з с. Куропатники Бережанського району. Є дзвони повсякденні, поминальні, благовісні… Вони відганяли холеру й інші напасті, очищали людський організм. А ось призначення дзвону з села Великі Куськівці Лановецького району – розганяти хмари. Його відлили 1928 року у Гданську, вагою 750 кілограмів –  найважчий з тих, що потрапляли до рук «іскрівців».  На жаль, мало хто розуміє справжню цінність таких речей. Поляки, коли побачили відреставрований дзвін, сказали: «Якби це було у нас в Польщі, то ні майстрові, ні його дітям не потрібно було б більше працювати…»
У Почаївській лаврі вийшов з ладу дзвін, а в них же це – ціла симфонія, всі дзвони взаємопов’язані. Дуже просили в короткий термін впоратися з роботою. А потім приїхали, подарували на знак вдячності образ, вино, яке самі виробляють. Все повторювали: «Ви навіть не знаєте, яку велику роботу зробили!..»
Реставрував розплавлений під час пожежі дзвін. Люди були дуже вдячні, спекли великий торт.
Пам’ятаю дзвін, який не встигли вивезти німці під час війни, його покинули в Ужгороді. Він був побитий, мовчав 70 років. І ми його відновили! Як вдарив у нього – три дні мені вчувався дзвін. Священник пояснив, що він відвертав стихійні лиха – грози, буревії. Це дуже цікава, захоплююча справа, але на цьому, повторюся, гроші не можна робити».
Якщо дзвони не підлягають реставрації
У Калуші на Івано-Франківщині вже кілька років створюють музей дзвонів. Варто зазначити, що у січні 2018 року він вже поповнив церковний дзвін церкви Покрови Пресвятої Богородиці с. Ріпинці Бучацького району.  Калуська міська рада надала на придбання цього старовинного дзвона 15 тисяч гривень. Дата виготовлення – 1741 рік, вага – близько 60 кг.
Парафіяни церкви хотіли цей дзвін здати на металобрухт, оскільки він мав тріщину і не надто добре звучав. Та завдяки менеджеру дзвоноливарні Фельчинських у Перемишлі Івану Жуку та ініціатору створення музею дзвонів у Калуші Віктору Павліву дзвін вдалося врятувати.
Ініціатори створення музею зазначають, що старовинних дзвонів, які мають дефекти, є багато. І шкода, що їх переплавляють на метал. Вони могли б бути чудовими музейними експонатами.
7 січня по всій країні задзвонять дзвони, сповіщаючи радісно: Христос рождається! Славімо Його! Сподіваємося, з часом це стоголосся доповнить голос зарудянського дзвону.
Віктор КУЛИК