Тернопіль у моєму серці

Моя мала батьківщина – Дорошівка
(Початок у №№8, 24 ц.р.)
Хоча народився я на Сонячній вулиці, але духовно і родинно тісно пов’язаний з Дорошівкою. Тут віками жила і донині живе батькова родина Остап’юків  та Кордубів. Тут народився і проживав мій батько Ярослав, син мого діда і бабці Пилипа і Теклі. Дідо був будівничим, мав підряд на будівництво частини парафіяльного костелу в 1904-1908 роках.
Відомий історик Любомира Бойцун в своїй праці  «Тернопіль у плині літ», в газетних публікаціях презентує Дорошівку як значну частину Микулинецького передмістя. Походження назви пов’язують з легендарним козаком Дорошем. Комуняки-москалі з дуру і страху вирішили, що Дорош був бандерівцем і перейменували її на вулицю Павлова. Слід зауважити, що в поняття «дорошівка» входить не тільки вулиця Дороша, а цілий район, який ще за Австрії називали «Кападоція». Територія навколо парку почала забудовуватись лише в 70-х роках 19 століття. Дорошівку, яка починалася від «Рогатки» і тягнулась аж до берегів Серету, почали заселяти в 16-17 століттях. Оселялися тут переважно ремісники-хлібороби, так звані «передміщани», згодом вони стали повноправними міщанами. Оболоня річки, вологість грунту, низовина, сусідство з селом Петриків створювали умови для ведення городництва. Працювали вони важко, зате вигідно відрізнялися від інших міщан матеріально. Жили в достатку, ще й вчили своїх дітей в гімназіях і кращих університетах Європи. Про це переконливо говорить статистика. Скільки для міста дала Дорошівка вчителів, священиків, артистів, інженерів, громадських та політичних діячів!
Дорошівка за часів Австро-Угорщини дала поштовх для заснування міщанського села Великі Гаї. Звиклі до роботи на землі, міщани Дорошівки скуповували вільні землі біля міста, будували на них свої обійстя. Так виник приміський населений пункт Великі Гаї. До 1939 року Гаї вважались передмістям Тернополя під назвою Tarnopolske Gaje. Мер Тернополя В. Лучаківський за своєї каденції заклав тут парк.
Дорошівка – мала батьківщина відомого в діаспорі, а тепер вже й у нас, мого дядька Богдана Остап’юка – автора спогадів про давній Тернопіль, члена редколегії регіонального збірника  «Шляхами золотого Поділля», який помер в Детройті в 1988 році. Зокрема, там є цікавий спомин про те, що тернопільських міщан  називали «кавунами», а гаївських  «бомками». Сучасні фантазери вирішили, що «кавуни» – це від любові до кави. Ні, це від невдалого городницького експерименту на Дорошівці з кавунами, а гаївські називались «бомками», бо їм жилось, як бомкам. Це настільки переконливі доказові спомини, що не підлягають ревізії сучасних «дослідників».
В Тернополі на манер львівських неформалів існувала група зухвалих хлопців, які зневажали норми моралі та закону. Але називались вони дещо по-іншому – махабунди. До махабунд почали зачисляти всіх, хто поводився не стандартно, від гімназистів, студентів до жуликів та криміналітету.
Дорошівка мала здорове соціально-релігійне ядро. Про це згадує в своїй статті Л. Бойцун «Таланти з Дорошівської парафії» (газета «Місто», 24.09.2003 р.). На Дорошівці в 1888 році народилася майбутня зірка українського театру Софія Стечинська-Стадникова.
«Дорошівська парафія» виховала відомих в Україні та діаспорі діячів. Це, зокрема, Ярослава Завадович-Шафранюк, яка в еміграції (Канада) брала активну участь в жіночому українському русі. Активний член об’єднання «Тернопільщина» в еміграції Роман Вженовський, відомий поет Роман Завадович, ціла плеяда громадських діячів, священиків, вчених з родини Кордубів. Знамениті тернопільські родини Вациків, Волянських, Сатурських, Гринкевичів, Завадовичів, Остап’юків, Соїв, Лужпінських, Філінських, Онуферків, Решетухів вийшли з Дорошівки.
Від Микулинецької вулиці, згадує Л.Бойцун, аж до Дорошівки тягнулося єврейське кладовище, від якого тепер залишився лише невеликий фрагмент, ближче до Дорошівки поховані жертви голокосту. Саме Дорошівка добігала аж до Бакаїхи (нині – парк «Топільче»). Ця старовинна назва пов’язана з легендою про вбивство лучником з бані Надставної церкви хана Бана Бакая.   Гімназійна молодь, котра любила збиратись тут, влаштовувала прогулянки, велопробіг у Великі Гаї або до берегів Серету, на Білу гору. Там був невеликий острівець, який називали  «Самаріно». Тернополяни здійснювали прогулянки на човнах або каяках. В моїй родині,  в Богдана Остап’юка, був красивий човен «Русалка», який став жертвою пацифікації: його порубали польські  «счельці».  Зауважимо,  що «Веслярське товариство» виникло у місті у 1886 році. У 1932-му біля петриківського мосту облаштовано пляж польського товариства «Strzelec» для обраних, зі спортивним майданчиком, роздягальнями та буфетом. Був тут і імпровізований басейн (купальня).
Саме в районі «Рогатки», звідкіля починалась Дорошівна, була відома пекарня Вженєвських та Завадовичів-Шафранюків. Також було там декілька ремісничих майстерень і складів (комор). Зокрема, вирізнялась майстерня на вулиці Острозького, 64 інженера Мечислава Гловінського, де займалися встановленням помп, свердлінням криниць, водогонами, бензиновими двигунами, ремонтом авто, мотоциклів, роверів.  Була на Микулинецькій вулиці й майстерня  Станіслава Асенька, який займався ковальською справою, литвом. Вироби цієї майстерні ще і сьогодні можна побачити по місту. Сьогодні Дорошівку не впізнати, щезають навіть останні острівки старовини. Жаль, що цей відомий історичний район Тернополя не потрапив до загального макету міста. Можливо, це справа майбутніх років.
Мирослав ОСТАП’ЮК,
професор, академік