До 70-річчя Кенгірського повстання

70 років тому з 16 травня по 26 червня 1954 року в Казакстані відбулося Кенгірське повстання. Політичні в’язні зуміли зламати хребет тоталітарного насилля в таборах.

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року в Казакстані. Воно розкололо моноліт СРСР – імперію страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування в таборах. Більшість організаторів та учасників цього повстання були українцями. Їм цього не побачили і вчинили жорстоку розправу. Попри те, що повстання було придушене, повстанці Кенгіра здобули перемогу. Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, скасували виправно-трудові табори (ВТТ), перемістили до колоній і особливо небезпечних до центральних тюрем. Про причини і дії повстання я скористався спогадами Ганни Геник-Скільської родом з Івано-Франківська, яка була засуджена у 1949 році на 25 років таборів ВТТ і відбувала термін покарання в Кенгірі Карагандинської області.

Ганна Геник-Скільська згадує: «Тут мучилося 10 тисяч вʼязнів, з них три тисячі жінок. Щодня з Кенгіру ішли до каторжної праці під дулами автоматів та в оточенні собак довгі сірі колони вʼязнів. Ми довбали каміння, копали. котловани і траншеї для фабрики, де мала збагачуватись руда, будували греблю, житлові будинки, випалювали цеглу, розвантажували вагони, що прибували на всесоюзну комсомольсько-молоді-жну будову з цементом, вугіллям, камінням, трубами, залізом, деревом, іншими вантажами. За свою каторжну працю ми одержували миску пісної баланди, місце в бараку та тюремний одяг, що складався із зношеної шапки-вушанки, куфайки, штанів та кирзових черевиків або валянок взимку. Цей одяг був у білих латках, на котрих чорною фарбою писали особистий номер вʼязня. Ці номери були на голові, на плечах, на лівій руці і на правій нозі. Мій номер був СЦ-427. Ми вже не мали ні імен, ні прізвищ, нас кликали наглядачі та конвої тільки за номером. 3 нас знущались, цькували, принижували, називаючи «бандітамі, ізменнікамі родіни». Не завжди могли ми змовчувати, за що не  раз потрапляли до карцера. В 1953 році помер кат Сталін, вʼязні раділи, надіючись, що настане полегшення режиму, якісь позитивні зміни. Але цього не сталося. Свавілля наглядачів та конвоїрів посилювалося. Крім усього, постійно усіх мучив голод. Пайок хліба – то був великий скарб. Треба було боротися самій з собою, щоб не зʼїсти його за один раз, а потім мучитися цілу добу в очікуванні нового пайка. Бунтарські настрої, невдоволення, заворушення посилювалися серед вʼязнів з кожним днем. Конвой застрілив одну невинну дівчину тільки за те, що хлопці крикнули колоні дівчат «Христос Воскрес!» (був Великдень). Терпінню виснажених, принижених, голодних вʼязнів настав кінець. 16 травня 1954 року почався бунт. Знедолені, нещасні вʼязні не вийшли на роботу, вигнали за зону начальство і наглядачів, не впускали нікого до себе в зону, вимагали комісії з Москви. 3ібралися на мітинг на якому вирішували, що робити, як бути далі. Спочатку деякі вʼязні закликали озброюватись, хто чим може і нападати на охорону, чекістів та стукачів, втікати будь-куди. Інші радили діяти більш розважливо, переконуючи, що в степу нас всіх перестріляють, ніхто не зможе втекти. Вирішили демократичним шляхом вибрати свій уряд, який буде керувати повстанням, складе наші вимоги, та вестиме переговори з табірним начальством. Очолив повстання полковник Капітон Іванович Кузнєцов. Уряд встановив суворий порядок і дисципліну в таборі.

Українець А. Кострицький зібрав передавач з медичної апаратури та кінопроектора. Встановлений був у третьому бараці жіночої зони, в окремій кімнаті. Кострицький квапив також зібрати короткохвильовий передавач для зв’язку з закордоном. Коли виготовив його, то до пізньої ночі сидів біля нього та все повторював:

«Завтра, завтра вже будемо вести передачі на далекі відстані». Та досвітком ввійшли танки.

А вимоги повсталих були такі: восьмигодинний ний робочий день, зняття номерів з одягу, дозвіл на листування і побачення з рідними, поліпшити харчування, покарати вбивців невинних вʼязнів, зняти ґрати з вікон і замків, з дверей, зниження термінів увʼязнення малолітніх та інвалідів й інших. Якісь комісії приїздили, велися переговори, але згоди не досягли, ми продовжували страйкувати. В механічній майстерні, що була на території господарського двору під керівництвом Кострицького, кувалася зброя. Метал був з віконних грат.

Лише завдяки мужності і стійкості на допитах членів нашого уряду Келера і Клопмуся (вони брали всю вину на себе) багато активістів повстання уникнули кари, а ті, що їх арештували, не були страчені. Це Кострицький, Михайлович, Задорожний та інші. Не були арештовані завдяки суворій конспірації і члени підпільного націоналістичного центру (українського), що діяв в чоловічій зоні ще до повстання. Вони брали активну участь у повстанні, але офіційно не входили до його керівництва. Українські націоналісти їх оберігали, знаючи, що розплати за бунт таки не минути. В центрі, мабуть, був Михайло Сорока та, можливо, Юрко Фурман. Михайла Сороку — в’язня польських, німецьких і московських таборів, дуже любили і шанували вʼязні, дослухалися до його порад. За організацію в Комі АССР підпільної організації «Заполярні соколи України» в 1953 році його, було засуджено до розстрілу. Але помер Сталін, і розстріл замінили 25-ма роками суворого режиму. Так він опинився в Кінґірі. Йому належить текст гімну повсталих «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецтабори…»

Того досвітку 26 червня 1954 року не забути нікому, хто його пережив. З гучномовців, що були встановлені по сторожових вишках, довкола табору пролунала команда «Увага, наступаємо на ворогів народу!» В проломи муру, що оточував табір, посунули танки, за ними автоматники. Над табором пролетіли літаки-винищувачі. Першими впали хлопці, котрі стояли на сторожі на барикадах.

Розбуджені вʼязні вибігли з бараків. Танки ішли на людей, група жінок відчайдушно стояла на шляху танка, вірячи, що він зупинить-ся, не посміє йти на беззбройних людей. Але даремно. Під гусеницями танків тріщали кості тих, котрі не встигли відскочити вбік.. Люди шукали рятунку в бараках, але солдати вкидали у вікна ґранати, дим розʼїдав очі, люди змушені знову вискакувати назовні, де снували танки, шукаючи все нових жертв. Броня танків була забризкана кровʼю, а за гусеницями тяглися вичавлені людські нутрощі.

Танк проїхав повз мене, але на землі я побачила свою подругу – Параску Антонюк з Волині, з якою пʼять років була в одній бригаді. Вона вже була мертва, гусениці пройшли через груди і живіт. Литовці Ангюте відрізало ноги, і вона в страшних муках кричала: «Добийте, добийте мене!», киянці Анні Прісман теж перебило ноги і попе-рек, вона благала допомоги. Все це діялося дуже швидко.

Табір наповнився їдким димом, криками, зойками, горіли бараки. Найдовше трималися в чоловічій зоні.

Хлопці чинили шалений опір, кидали саморобні ґранати, стріляли із саморобних пістолетів, боролися тією зброєю, яку виготовили самі. Там було найбільше жертв, але скільки, ніхто не знає. Раптом танки зупинилися, стрілянина вщухла, табір заповнили військові. Нас, живих, з руками «за голову», під дулами автоматів, виводили за зону, в степ. Оточили щільним кільцем конвою і собак. Так сиділи ми під пекучим сонцем без води і їжі весь день. За цей час солдати наводили порядок в таборі, змивали кров, ліквідовували сліди злочину, збирали трупи, вантажили на авта і повз нас везли в степ закопувати.

За цей час, що ми сиділи в степу, начальство нас сортувало. Членів нашого уряду арештували відразу, відправили до в’язниці. Інших, найбільш активних, котрі працювали у відділах, відібрали і відправили в табори «Дальстрой» та «Озерлаг». Я потрапила в «Озерлаг» (біля Тайшету).

Одним з наслідків повстання було те, що після цього було скасовано в цілому Совєтському Союзі спецтабори, яким був і Кінгір, та почався перегляд справ. Спочатку переглядали справи інвалідів, «неповнолітніх» та тих, хто мав строки ув’язнення, вже навесні 1956 року почалися масові перегляди справ, мене викликали знову й зменшили термін ув’язнення до семи років. А я якраз сім років і відбула. Отже – воля, радість. Приїхала на Батьківщину. Вийшла заміж, змінилося прізвище, з труднощами одержала паспорт та приписалася в Коломиї на приватній квартирі.

Незважаючи на все, що випало на мою долю, на знищене здоров’я, вважаю себе щасливою, бо дочекалася вільної України. Не боюся ґулагів, донощиків, пробуджуюсь під звуки гімну «Ще не вмерла Україна». Любуюся прапором, три-зубом. Хіба цього мало? Адже скільки народу не дочекалося волі. Звичайно, я хочу кращого, заможнішого життя. Та вже не для себе, а для дітей та онуків.

За даними книги «Злочин» під редакцією Петра Кардаша ( вид. «Фортуна» Мельбурн – Київ 2003 р.) жертвами Кенгірського повстання стали 900 в’язнів, яких сталінські чекісти вчавили в Казахську землю.

Сьогодні московські імпершовіністи не тільки засвоїли народовбивство сталінських ГУЛАГів, а ще удосконалили його в гібридній війні проти українського мирного населення.