Будемо разом у радості і горі

Коли я зустрів цих хлопця і дівчину на передовій, вони не викликали у мене жодного професійного інтересу. Адже це не перша і не остання пара, яка перебуває в зоні бойових дій. Проте, коли мені розказали, що ці голубки побралися на війні, я не міг пройти осторонь, щоб не дізнатися історію їхнього кохання.
Марія й Іван (імена й позивні змінені з міркувань безпеки героїв) до війни не були знайомі. Він народився в Одеській області. Закінчивши школу, поїхав на роботу в Росію. Стрімко піднімався сходинками службової кар’єри. Його планували призначити начальником цеху на одному з підприємств. Події на Майдані змусили Івана повернутись в Україну.  Разом із друзями вступив у «Правий сектор», йому подобалась ця вільнодумна організація. Пройшов вишкіл у Києві, звідти потрапив у Чонгар на блокаду Криму, де і зустрів свою кохану.
Марічка народилася в Луганську. І проживала там до подій на Майдані. Мешкала між будівлями СБУ і ОДА, тож бачила, як сепаратисти захоплювали їх. Проводили мітинги, навчали людей кидати коктейлі Молотова. Спочатку дівчина теж підтримувала їх. Все змінилося, коли терористи підірвали четвертий поверх обласної адміністрації, щоб дискредитувати українських військових. Тоді загинуло до десяти людей. Марічка зрозуміла, що добра не буде, і, взявши квиток, поїхала до Києва.
Закінчувався Майдан, починалася війна. Батьки через її вчинок кілька місяців не хотіли спілкуватися з нею. Марічка переїхала в Дніпро, вступила в «Правий сектор». Звідти разом із побратимами поїхала в Чонгар на блокаду Криму. І там зустріла своє кохання.
– Друзі, ваша історія унікальна.  Вона могла мати різні життєві  варіанти.  Проте ви зустріли один одного і в такий час розпочали свій тернистий  шлях.

• Саме так, – сміючись каже Іван. – Живучи в Росії, будуючи там плани на життя, я і гадки не мав, що мені доведеться боротися проти росіян. І тим більше не думав, що зустріну свою долю на кордоні з Кримом. Познайомившись із Марічкою, відразу ж розказав їй, що у мене росте п’ятилітній син від першого шлюбу. Вона запитала мене, навіщо я розповів. Відповів: “ Не хочу, щоб стосунки розпочиналися з брехні”.
• А де зараз твій син? І що каже колишня дружина? Вона знає, що ти в зоні АТО?
• Це довга і складна історія. Вона покинула мене з сином, коли йому виповнилось три місяці. З’явилася коли малому було півтора року. І розпочала суд, щоб забрати його у мене, оскільки на дитину виплачували чималі кошти. Я вночі працював, а вдень ходив на судові засідання. На жаль, Феміда передала права на дитину біологічній матері. Своє рішення судді аргументували тим, що у неї – повноцінна сім’я. На той час екс-дружина була заміжня, а я – ні. Коли довелося віддавати дитину, синочок обняв мене руками за шию, плакав, заливався сльозами, кричав, боявся її. У всіх присутніх текли сльози, проте треба дотримуватися закону. Мені дозволили відвідувати Андрійка двічі на тиждень. Завжди, коли я йшов від нього, він плакав, хотів іти зі мною. Так минуло півтора року. Щойно йому виповнилося три роки і виплати від держави закінчились, вона просто сказала, що я можу забрати сина. Ось і живе тепер Андрійко з моїми батьками. Колишня дружина раз на тиждень приходить до дитини, щоб сходити на прогулянку.  А про мене і знати не хоче. Народила ще одне дитя, щоб не працювати, так і живе на гроші дитини та свого теперішнього чоловіка.
• Марічко, а як ти ставишся до всієї цієї ситуації? І що кажуть твої батьки?
• Я люблю Івана і Андрійка вважаю своїм сином. Коли ми вперше приїхали до його батьків, він мене соромився. А ввечері підійшов до Івана і запитав: ” Тату, коли ця тітка поїде від нас, і чому вона лежить на нашому дивані?” Проте з часом ми подружились. Я намагалася зробити все, щоб хлопчик відчув у мені маму. І мені, здається, це вдалося. Як ми від’їжджали, Андрійко обійняв мене і сказав: “Я чекатиму на тебе”. Мої батьки довго ображалися за поїздку в Київ і вступ у «Правий сектор». Та дізнавшись, що я зустріла Івана і у нас є Андрійко, почали телефонувати, розпитувати про дитину. Їх зігріває думка про онука і майбутню онучку (сміється).
• Ваш син – з батьками, ви – на передовій. На вашу думку, це правильно?
• На жаль, так складаються обставини, що ми поки не можемо повернутись додому. Івана розшукує міліція. Правоохоронці часто навідуються до його батьків, – продовжує розмову Марічка. – Іван із другом ішов вулицею та побачив, як двоє нетверезих молодих чоловіків намагаються затягнути в машину дівчину. Хлопці вступилися за неї, розпочалась бійка. Зловмисники  постраждали, отримали численні пошкодження, а дівчина втекла. З’ясувалося, що один із цих хуліганів – мент. З якою метою вони тягли дівчину – невідомо, та мій Іванко опинився на лаві підсудних. Кілька місяців тягнулась ця справа. Івана катували, вимагали, щоб він підписав зізнання, що він самовільно напав на людей, побив їх і тому подібне. Мої батьки оплатили адвоката, і він з Божою допомогою витягнув Івана з тюрми. Тим більше, що у них не було ніяких прямих доказів причетності Івана до побиття чоловіків. Та й  суддя виявився чесний.
• Вийшовши із зали суду, я довго і жадібно вдихав повітря, – продовжив Іван. – Все на волі видавалось новим. Два дні тривало таке щастя. На третій зателефонував слідчий і сказав, що мені потрібно з’явитись до нього, щоб підписати деякі документи. Я повідомив адвокату, він, з’ясувавши все, повідомив, що на мене відкрили ще три кримінальних провадження. І як тільки з’явлюсь там, одразу ж закриють. Все обдумавши, ми вирішили поїхати на передову. Тим більше, що я давно вже хотів воювати. Вирушили в один із добровольчих батальйонів, де й одружились. Все було дуже гарно. Зібрались кілька побратимів, місцевий священик нас повінчав. Так, як ми мріяли: тихо, без зайвого шуму. І тепер будемо разом в радості і горі. На війні і поза нею.
• Все у нас буде добре. Ми, воюватимемо разом. Після перемоги я народжу Івану ще дітей, – каже Марічка. – Ніхто нас не розлучить, ніхто.

Михайло УХМАН