А там, за горою…

Дочасно вицвілими очима Галина вдивлялась удалеч – на ту гору, яка ховала від неї сонце.  Важкі спогади стискали серце. З нею, тією горою, пов’язане все її життя…
Малим дівчам із ранньої весни й до пізньої осені Галинка пасла тут худобу. Змалечку крутою стежиною ходила з батьками у сусіднє село до старенької церквиці, взимку з однолітками з’їжджала з гори на санчатах. Та насправді це був звичайнісінький пагорб, що для неї, маленької дівчинки, видавався величезною крутою горою.
Дівчинка мала таку вдачу, що, здавалося, ніяка біда їй не страшна. Весела, робітна, завзята, ніхто й ніколи не бачив її похмурою. У селі любили це миле дівча.
Та, як воно завше буває, на зміну безтурботному дитинству приходить замріяна юність. Галю ця пора застала зовсім зненацька. А почалося все з одного літнього вечора, якраз по тому, як сяк-так відсвяткували її шістнадцятиліття і батьки вперше дозволили піти у клуб у сусіднє село, що за горою.
У клубі було темно й накурено. Попід стінами купками стояли дівчата й парубки. Музики ще не грали. Галинка пильно вдивлялася в обличчя, які у напівтемряві здавалися зовсім чужими. Заграли перший танець. Невдовзі від юрби хлопців віддалилася струнка постать і наблизилась до Галі. Та від несподіванки аж заклякла. Пішла до танцю, очей не підіймала, кружляла, як у тумані. Другий танець теж був із незнайомцем.
…Іван, який недавно прийшов з армії, також не пам’ятав Галину. Коли він навчався у випускному класі, Галюська була лише у п’ятому. Сьогодні він вперше побачив її такою – юною, красивою, бажаною. Попросив дозволу провести додому. Галя радо погодилася. Цього ж вечора був їхній перший поцілунок. А далі все закружляло, неначе у вихорі танцю. Закохані, здавалося, жили від суботи до суботи, від танців до танців, від зустрічі до зустрічі. Вірили, що ніяка сила у світі не зможе їх розлучити.
Та, як часто буває у житті, поряд зі щастям завше біда ходить. Гора, за якою жив Іван, з часом ставала ніби ще вищою. Все рідше й рідше збігав стежиною до Галі її коханий. Усе важче вдавалося ховати дівчині від батьків свій сором. І коли дитятко, яке носила під серцем, дало знати про себе першим порухом, Галина відчула: щось між нею й Іваном не так. Ніби якась чорна хмара зненацька впала їй на плечі, затуливши весь світ.
Як пізніше дізнається Галя, поміж її та Івановими батьками виникла неабияка суперечка. Михайло, Галинин батько, привселюдно звинуватив Івана у розбещуванні його доньки. Іванові ж батьки не залишились у боргу. Вони також на людях обмовляли Галину, що вона, ледь закінчивши школу, звабила їх синочка. А далі пішло-поїхало… Одна чутка випереджала іншу. Вже ніхто достеменно не знав, де правда, а де брехня, і хто перший почав цю “війну”. Чого не сказали батьки, доплескали злі язики. Ось так, день за днем, рідні батьки і чужі люди робили свою брудну справу.
Допоки два села пліткували, батьки молодих поклялися, що нізащо не допустять, аби їхні діти були разом. І таки слова свого дотримали…
Тим часом Галя народила хлопчика – з синіми, як волошки у житі, оченятами. Назвала синочка Іванком. Допоки у душі молодої мами жевріла любов до коханого, вона сяк-так мирилася з гіркою доленькою, що спіткала її так несподівано. Увесь день чекала на сутінки, і коли вже сонечко починало ховатися за гору, крадькома збирала синочка й бігла з ним до тата. З того, іншого боку гори, також ховаючись від світу, спішив до них Іван. Хотів побачити свою кохану, пригорнути до серця маленького синочка. Та й це хвилинне щастя тривало недовго. Іванові батьки наполягли, аби той їхав на заробітки.
Через щоденні докори батьків, через власне сумління, що гризло як удень, так і вночі, опинився сердега аж в одній із донецьких шахт. Згодом там одружився з такою самою заробітчанкою, як і сам. Потроху совість відступала, час, віддаль, а згодом і оковита приглушили душевний біль. Тамара, дружина, ні в чім від чоловіка не відставала. Отак обоє пили, гуляли, все зароблене тяжкою працею залишали у місцевих забігайлівках. Можливо, якби хату звеселяли діти, було б по-іншому. Але малят їм Господь чомусь так і не послав.
А що Галина? Після від’їзду коханого вона якось раптово подорослішала, і не стільки розумом – душею. Після батьківського “благословення” перебралася жити до бабусі Олени. Старенька, котра дуже любила онучку, ще більше полюбила правнука Івасика. Допомагала, чим могла. Отож невдовзі, залишивши малого з бабусею, пішла Галина працювати у колгосп. Павутиння клопотів не залишало їй часу ні на що. Вдосвіта, попоравши сяку-таку господарку, спішила у поле. Вечір приганяв сердешну ледь живою. Наспіх цілувала синочка, годувала худобу – і важкий сон огортав її аж до світанку. Щоправда, інколи давала волю сльозам, але щоб ніхто-ніхто не бачив. Здебільшого вночі, коли бабця й Іванко міцно спали. І лиш припухлі від сліз очі на ранок видавали, як їй нелегко живеться. Так тривало довго, ой, як довго…
Із часом Галину обрали ланковою. Горбила спину  ще більше на колгоспних буряках. Тільки й просвітку було у віконечку її долі, щоб у неділю зранку піти до церкви. З Божою поміччю почала зводити будинок – просторий, світлий, а не якусь там хатину. У селі дивувалися, як жінка сама за таку справу взялася. Галина мовчала на ту людську цікавість. Знала твердо: заради сина вона на все спроможна. Щоправда, допомагав і колгосп, членом правління якого її обрали. Ще через кілька років Галину Михайлівну, передову ланкову, знали не лише у районі, а й в області.
Хату збудувала, сина виростила, невістку з-за гори прийняла. А котрогось дня  прилетіла на її подвір’я звістка – Іван повернувся з Донбасу. Сам, без Тамари, хворий і нещасний. Коли з дружиною оформили пенсію, почали пити ще безпробудніше. І одного ранку Іван зустрів сонце на самотині: від горілки Тамара й померла.
…У неділю вранці Галина, як завше, поспішала у церкву. Тепер у них новий храм – прихожани двох сіл спорудили на їхній з Іваном горі: аби здалеку було видно позолочені куполи. На душі був дивний неспокій. Але чому? Давно зрозуміла, що в її житті вже все запізно, проте підсвідомо  ніби чекала чогось ще від доленьки, сподівалася на зустріч. Передчуття її не підвело. Поцілувавши хрест на престолі і повернувшись до дверей, відчула на собі чийсь погляд. Глянула в очі і вже не змогла відвести своїх  – ніби закам’яніла посеред церкви.
…Іван стояв під сходами, що вели на хори. Був схожий швидше на привид, аніж на того парубка, що колись вперше подивився їй в очі.
Опам’яталася, коли пролунало: “Царю Небесний, Утішителю…” Звела погляд на образи, звідки на неї лагідно дивилися інші очі – Того, хто ніколи не переставав її любити.
Марія ТКАЧ
м.Тернопіль