Про них кажуть: слабодухи, покотилися донизу… Не будьмо категоричними: декому випадають такі життєві буревії чи підступні пастки, що зламається і міцний, як дуб.
Була б бодай халупа…
Як воно – бути без даху над головою, знають хіба ті, які не мають звичного для більшості людей блага. Домівка – це не просто родина, тепло, їжа, це прихисток від усіляких зовнішніх злигоднів. Замкнув двері на ключ – і ти у безпеці. Колись на сторінках газети я уже цитувала британського прем’єр-міністра 18 століття Вільяма Пітта. Повторю ще раз, бо, здається, ніхто вдаліше так і не сказав про недоторканність у рідних стінах. «Уявляється, що найбідніша людина може у своєму будинку не підкорятися навіть всій королівській владі. Будинок може бути хитким, його дах може бути ненадійним, його може продувати вітер, вриватися буря, дощ, але король Англії не може туди увійти – усі його повноваження не дають йому права переступати поріг халупи, що розвалюється».
Раніше вважалося, що на вулиці опиняються люди, які покотилися із соціальної драбини. Слабодухи, які почали зазирати у чарку, і врешті втратили сім’ю, дім. Парадокс, але у найуразливішому стані їм важко знайти милосердя – люди радше жаліють бездомних котів чи собак, ніж собі подібних. Авжеж, неохайні, насуплені… Але без даху над головою важко зберегти пристойний вигляд і відкритий погляд.
Микола – колишній фермер
За останнє десятиріччя у ряди українських безхатьків додалося чимало тих, які за своєю життєвою енергією могли б бути успішними. Але… Несплачені кредити, суд, виселення. На початку двотисячних кредити були аж надміру доступними. Згодом – стрімкі стрибки долара, криза, втрачені ілюзії. І кредит перетворювався на ярмо. Не кожен впорався з боргом. Скажімо, на тернопільському ринку походжає чолов’яга на ім’я Микола – безхатько, п’яниця. Він часто підходить до жінок, які несуть важкі сумки, пропонує допомогти, звісно, за гроші. Коли ті відмовляють, просить три гривні «на маршрутку». Не дають – зневажливо спопеляє важким поглядом: «Господи!» і гонорово йде геть. Так от, хмельницький журналіст впізнав у Миколі свого земляка – колишнього заможного господаря, фермера, про якого писав передовиці. Микола пустився берега через несплачені кредити, і аби не муляти знайомим очі своїм падінням, перейшов Збруч, поповнивши ряди тернопільських безхатьків.
Взяв у кредит мобільний телефон і втратив… квартиру
У таке важко повірити, але навіть за несплачений дрібний споживчий кредит можна втратити дах над головою. Нещодавно у Тернопільському міськрайонному, згодом апеляційному суді області розглядали, здається, безпрецедентну справу – тернополянин за куплений у кредит мобільний телефон вартістю 1172 гривні позбувся… квартири. Слід зазначити, що чоловік – психічно нездоровий, інвалід дитинства другої групи. Через свою безпорадність він став легкою жертвою кредиторів, державних виконавців.
У 2007 році «Приватбанк» надав позичальнику згаданий кредит на строк 24 місяці – по травень 2009 року, зі сплатою 12% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Спочатку чоловік сплачував платежі, а потім перестав. Хтозна, чи він усвідомлював наслідки – з 2001 року перебуває на обліку в Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні.
У подальшому банк звернувся із позовом до суду про стягнення з боржника боргу – 13 тисяч гривень (ось така сума набігла за три роки). Не з’ясовуючи обставин, без жодних перевірок, суд задовольнив позов банку. Ще б пак, таких справ – хоч греблю гати… Державні виконавці теж проявили активність: на виконання цього судового рішення суду продали квартиру безпорадного чоловіка вартістю 300 тисяч гривень для погашення перед банком боргу на 13 тисяч гривень! Хворого та його сестру виставили на вулицю, а їхні речі вивезли невідомо куди.
Дала притулок бездомному добросердна сусідка. Вона ж почала шукати правди для скривдженого і таки домоглася. Прокурор Тернополя заявив в інтересах інваліда позов про визнання кредитного договору недійсним. У суді першої інстанції позов не задовольнили, мовляв, чоловік спочатку сплачував за кредитом, тож розумів, що робить.
Між тим, відповідно до висновку судово-психіатричного експерта, чоловік страждає на аномалію розвитку особистості у вигляді легкої розумової відсталості і страждав на захворювання в момент укладання кредитного договору. Означений розлад психіки істотно впливав на здатність розуміти значення вчинених ним дій при укладанні кредитного договору. Також у судовому засіданні психіатр-експерт підтвердила, що через захворювання з дитинства він не може усвідомлювати значення своїх дій та їх наслідки.
Але ані дві експертизи, ані свідки не переконали суд, що чоловік хворий…
В апеляційній інстанції по-іншому оцінили зібрані докази. Судова колегія констатувала: для визнання правочину таким, що не відповідає волі і волевиявленню особи, а врешті є недійсним, необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: щоб вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями. У результаті рішення першої інстанції скасували і постановили нове: визнати недійсним кредитний договір. А також: застосувати наслідки недійсності правочину, зобов’язавши кожну зі сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Терниста дорога, яку не кожному здолати
Чи повернуть хворому чоловіку дах над головою?.. «Свобода» буде стежити за подальшим розвитком подій і згодом розповість читачам.
А загалом повернути собі незаконно забране житло – терниста дорога, яка почасти і не веде до успіху. Скажімо, жителька Тернопільського району Галина Мацелюх з 2008 року «воює», аби повернули їй будинок у с. Романівка, незаконно реалізований державними виконавцями. Але наразі безрезультатно.(Про це «Свобода» писала у публікації «Коли жінка була у тюрмі, держава відібрала її хату».) Щоправда, промінчик надії з’явився буквально кілька днів тому – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував судові рішення і справу скерував на новий судовий розгляд у Тернопільський міськрайонний суд.
Ольга КУШНЕРИК