Подарунок

Цілу ніч за вікном щось шаруділо. Семко час від часу перелякано блимав очима – чекав світанку. Ще ніколи у житті він так сильно не жадав цього. Чужим почувався у своїй оселі,  цілому світі. Давно зрозумів, що став чужим і дітям своїм, і онукам.  А сеї ночі було йому особливо зле. Наснилося-навиділося такого!..
Нині вперше “прийшла” до нього покійна Стефка. Вперше не кричала. Мовчки стояла і дивилася на нього, німо й дорікнула: “Чого ж, Семку, так довго не приходиш? Я ж на тебе чекаю…” від несподіванки лежав, як скам’янілий. Не міг ворухнути не те що рукою чи ногою, навіть вуста не складалися, щоб промовити хоча б одненьке слово. А сказати мав що, ой, мав…
Найперше: чому залишила його на цьому  світі – такого самотнього і немічного, чому так довго не забирає до себе? .
…Життя спливло, скапало, як свічка на вітрі. Є що згадати і нема що згадати, пам’ять  все частіше зраджувала його.  Добре пам’ятає лише день, коли він уперше зустрів її, Стефцю. Молодий і статний хлопака, що після служби в армії влаштувався водієм у місцевому колгоспі,  возив буряки на цукрозавод. Вертав опівночі. На узбіччі дороги стояла жінка, закутана у якусь чудернацьку одіж. Освітив фарами і здивувався – такого яскравого одягу ніхто не носить. Зупинився, відчинив двері. Жінка вдячно всілася у кабіні. Отим червонястим одягом, що так вразив Семка, була куртка, перешита зі звичайнісінького коца. Куди підвезти, не питав, і сам бачив: їхати жінці нікуди. Тому й повіз  на ночівлю до батьківського дому.  Та найнесподіванішим стало те, що вночі швиденько, як і в кабіну, Стефка ускочила в Семенове ліжко. На ранок із нового прихистку  йти не збиралася.
У родині хлопця такій “знайді”  ніхто не зрадів. Та й, справді, не було чому втішатися: набагато старша від Семена, нефайна на вроду й недобра на вдачу, Стефка, як реп’ях до кожуха, причепилася до хлопця.
Злагоди у батьківській хаті не було. Свекруха і свекор так і не  полюбили невістки. Отож, покапаравши кілька років укупі, Семко зі Стефкою вирішили жити окремше. Почали будову. Ще потому двійко їх босоногих хлоп’ят уже бавилися на  новому обійсті. Молоді батьки ніби й раділи дітворі, та за важкими роботами навіть тішитися  ними не мали часу.
Стефка крутилася, як білка у колесі. Семкові жилося  дещо легше. Надвечір, після роботи, на тракторну бригаду з’їжджалися і трактористи, і  водії, і їздові. Ті, котрих не дуже тягнуло додому, в одному з гаражів,  за чарчиною, розпатякували про життя-буття. Вдома на  них чекало приблизно одне і те ж:  сварлива жінка і заталапані діти…
Далеко за північ  Семен тихенько відчиняв сінешні двері. Мав певну надію, що Стефка спить. Коли  спала, а коли й ні. О, тоді  начувався! Кричала так, що всеньке село чуло, – отакий мала голос.
Чи то якась недуга, чи просто Господь змилосердився над Семеном, але той  враз  оглух. Лікуватися не мав ні часу, ні грошей. А потому зрозумів, що глухому жити легше. Не чув образ, якими, як помиями, щодень обливала його жінка. Приходив, мовчки скидав брудні кирзаки і, не роздягаючись, падав поперек ліжка. Зранку вставав поскоріш і чимдуж – за ворота.
…Отак і жили. Повиростали сини, одружилися. Пішли в зяті, аби лиш подалі від дому, від крику.
Семен намагався не давати волі думкам, а рукам – спочинку. Важкою працею та чаркою тамував біль душі. Підсвідомо розумів, що так  жити не можна, але будь-що змінити уже не мав сили. Роки брали своє.
Зістарівся…
Стефка трималася моцно. Криклива, та все- таки дуже робітна. Була на пенсії. Тримала корови, свині. Стада індиків, гусей, курей топтали сусідські городи й сади. Та одного ранку не встала доїти корову. Семко  відчув якусь тривогу. Пішов у комору, де останні двадцять років спала його жінка. Так і є – Стефка вмерла. Жила з криками,  а вмерла – тихо.
На подвір’ї, де на чотирьох стільцях лежала труна, ніхто не плакав. Лиш старий пес Боба, що сидів у буді, скавулів так, що не чути було слів священика.
Наступні декілька днів і ночей Семен, хоч і в зажурі, але якось полегшено зітхав. Обходив чималу господарку, щось варив їсти худобі, щось і собі калапуцькав. Далі відчув, що йому той “маєток”  підтримувати не під силу. Потроху почав спродувати живність. Першою за ворота вивів корову, далі – теля. Під ніж пішли свиня та індики. Далі – гуси. Курей, що “самі собі давали раду” на чужих обійстях, залишив.
Допоки сніг укрив землю, від старого життя  майже нічого не зосталося. Все довкола заповнила пустка. Ніхто не кричав на нього, не проклинав,  на чім світ стоїть. Пив, скільки хотів, прокидався у дурмані, заливав тугу і знову провалювався у небуття.
Та інколи наставало прозріння. Тоді у душі “газди” поселявся особливий смуток. Невимовний щем терзав його зболену душу.  Краялося на шматки його не зігріте любов’ю серце.
Не знав і не розумів, що відбувається у світі. Чекав… Днями і ночами  чекав синів і невісток, які після смерті матері зовсім перестали звідуватися до рідного дому. Чекав… Бодай якоїсь живої душі, щоб хоч кількома словами перекинутися.
Нині Семен іде на розмову. Знає напевно, що вона буде нелегкою, але мусить виговоритися – за цілий рік самоти і за все їх спільне життя. А поки що кострубатим ножем зрізує всі піони, які так яскраво червоніють на грядці, – чистісінько такі, як коц на його Стефці у першу ніч їх знайомства.
…Сутула постать старого чоловіка  виднілася здалеку. Шкандибав поволі, однією рукою опирався на кострубату палицю, а в іншій ніс  оберемок квітів –  своїй Стефці. Перший і єдиний  подарунок – за всеньке їх спільне життя…
Марія ТКАЧ
м.Тернопіль