І у вас, напевно, бувало так, коли все погано, нічого не вдається, увесь день ллє дощ і настрою ніякого?.. На роботі повний Армагеддон. Начальник так дістав, що важко стриматися, щоб не вчепитися йому в лисину. В особистому житті теж цілковита порожнеча. У прямому і переносному сенсі. Відчуваєш себе, як худа облізла кішка, що відбилася від хати…
Сьогодні субота, хоч висплюся. І то радість. У Фейсбуці посиджу, телевізор подивлюся, чи не буду взагалі вставати. Нехай весь світ зачекає. Він дістав вже мене! Кожного дня одне й те ж. Де всі? Де любов? Радість? Гарні люди? Світлі особи? Все затягнулося сірим нескінченним дощем. Як в романі Маркеса, він все ллє і ллє вже п’ять років поспіль, з тих пір, як Андрій поїхав…
Навіщо він так зі мною? Адже ми кохали одне одного, кохали так, як взагалі неможливо кохати у цьому світі. Коли відсуваються на другий план всі інші думки, мрії і надії. Коли любов стає схожою на вірус, безладно поширюється світом.
Пам’ятаю, тоді у Львові…
Ми сиділи на сонячній терасі маленького кафе, пили каву і розмовляли про життя. Як завжди, я не могла просто розмовляти, мені обов’язково потрібно було сперечатися і щось доводити, шукати істину, яка надійно захована під життєвим лушпинням буднів.
Андрій присунув до мене плетене крісло і нахилився, щоб поцілувати.
– Коли слухаю тебе, не можу встояти. Відчуваю, що ти – це найважливіше, заради чого варто жити, – шепоче він і заривається обличчям в мої кучері.
– Краще нічого не кажи, я все знаю.
Але Андрій не може мовчати. Кохання переповнює його. Йому здається, що якщо він не скаже про це зараз, я ніколи не дізнаюся. І він поспішає. Йому хочеться без кінця говорити і говорити про це. Він цілує мене в шию, вухо, щоку і безперервно шепоче якусь ніжну нісенітницю.
«Дивно, зазвичай чоловіки вважають за краще мовчати про почуття. А він не може втриматися… – думаю я і розумію, наскільки щаслива від того, що мій коханий саме такий».
– Найбільше щастя приходить тоді, коли ми хочемо когось зігріти і робимо це… А слова тут ні до чого… – Андрій обіймає мене двома руками, і я відчуваю, як він занурюється, проходить крізь мою тонку шкіру, вбирає мене всю, чує серцебиття і дихання, на якусь мить стає мною. Він з цікавістю озирається на всі боки, ніби намагається побачити світ моїми очима. І йому це вдається.
Андрій навіть думає тепер так само, як я. Щойно ми разом читали «Міф про Сізіфа». І обговорювали те, наскільки величезне в людині бажання жити, незважаючи ні на що. Розкрита книга лежить на столі, і вітер гортає сторінки, намагаючись проникнути в сенс філософських міркувань.
– Людина, як Сізіф, бачить, що життя абсурдне, що воно – втілення хаосу і болю. І все-таки тягне свій камінь в гору і навіть намагається знайти в цьому сенс, – кажу я.
– Це точно-о! Як би не було важко, які випробування не готувала б доля, ми наполегливо долаємо їх і бачимо в цьому своє щастя, – підхоплює Андрій.
– Дивна філософія. Навіть розуміючи і знаючи, що все марно і приносить страждання, людина все одно продовжує жити й отримувати від цього задоволення?
– Саме так! Сізіф – герой абсурду. Його повернення до підніжжя гори, на яку він знову буде викочувати свій камінь, – це найщасливіший момент його життя. Його щастя в поверненні! Повернення – це надія на майбутнє щастя!
Я відсторонююся від Андрія й уважно вдивляюся в його обличчя. Думка про повернення мені подобається.
– Недарма кажуть, що людина, чекаючи на щастя, відчуває більше емоцій, ніж тоді, коли його досягає. За все доводиться платити. Він платить за своє повернення новим стражданням… – в задумі я закриваю книгу…
– Мені здається, все в світі влаштовано за законом рівноваги. Рівновага – це гармонія, краса, любов, тиша, спокій.
– Спокій? Ні! Повний спокій – це смерть. Ти хочеш, щоб ми заспокоїлися назавжди? – не вгаваю я.
– Ми навіть не знаємо, що таке смерть. Може бути, це і є перехід в стан гармонії, яку ми втратили, коли народилися.
– Ти вже допив? Ідемо гуляти, – тягну його геть від багатолюдних вулиць. Мені хочеться цілуватися. Шалено хочеться припасти губами до джерела свого щастя.
Він обіймає мене за талію і ми йдемо туди, де менше людей і більше дерев та сонячних полян, посипаних тремтячими тінями листя.
– Як ти думаєш, чому ми іноді губимося серед чужих? – питаю я.
– Просто в той момент, коли трапляється важлива зустріч, ми, можливо, ще не здатні чути головне.
– Це як музика, якщо звук занадто відкритий і нав’язливий, вухо пручається, і ти сприймаєш спотворений варіант мелодії? – уточнюю я.
– Мені здається, для того, щоб почути головну мелодію, вуха не потрібні.
Я зриваюся з місця і кружляючи, як листок, який заблукав серед дерев і випадкових перехожих, лечу кудись. Андрій ледь встигає за мною.
– Ей, летючий ельф, почекай на мене, – він ловить мене, міцно обіймає і цілує так, що земля йде з-під ніг.
Я голосно сміюся. Я щаслива… і не знаю, що це остання наша зустріч…
Все минуло, розчинилося, як дим. І ці поцілунки в львівському парку, і ці розумні розмови про сенс життя, і кохання, яке здавалося вічним… Він поїхав в гори і зник разом з іншими учасниками експедиції… Ось уже п’ять років від нього ніяких звісток. І жодної надії на те, що знову його побачу. Спочатку я божеволіла. Не знаючи правди, вирішила, що він просто мене кинув. Напевно, розумні розмови його доконали …
Я зварила каву, відкрила ноут, увімкнула телевізор … Ні, все не те, не можу, не хочу! Накинула на себе плащ, навіть фарбуватися не стала і пішла в дощ. Нехай мені буде ще гірше.
Холодний мокрий вітер вдарив в обличчя, повертаючи в реальність, змушуючи підняти комір і закутатися в плащ. Я брела, не знаючи куди, і відчувала, як важкі краплі б’ють мене по плечах, ніби хтось вбиває в домовину невблаганні гострі цвяхи. «Ми навіть не знаємо, що таке смерть. Можливо, це і є перехід в стан гармонії…»
На розі біля стіни сидить мокра кішка. Вона так тремтить, що, здається, вся вулиця здригається разом з нею.
– Бідолаха, що ж ти тут сидиш під дощем, пішли додому.
Беру її на руки, і вона видається мені частиною цього дощу, така ж мокра і холодна. Відчуваю, як шалено калатає її серце. І щоб не тремтіти разом з нею, біжу додому.
А потім ми разом сидимо в теплій квартирі. І кішка більше не тремтить. І більше не тремчу я. Ми зігрілися. І взагалі, виявилося, що це кіт. Я назвала його Андре. Ми вляглися в ліжко і почали дивитися ЙОГО улюблений футбол. І все було не так уже й погано. Андре заспівав мені свою пісню, і я зрозуміла, що це не марш, а найкраща мелодія на світі, для якої вуха не потрібні.
А вранці, поки ми ще будемо спати, в замку повернеться ключ. І той, з ким я вже попрощалася навік, повернеться, щоб залишитися з нами назавжди.
Софія БЕРЕЗНЕВА