Зродились ми великої години

 
“Не Україна для нас, а ми для України”
Дмитро МИРОН (“Орлик”)
 
Упродовж століть українці боролися за волю й права. На вівтар свободи і незалежності покладено життя тисяч синів та дочок України у часи козаччини, у добу визвольних змагань 1917–1924 років, у пору Другої світової війни та нині – на східних кордонах України. Найвищим мірилом честі та гідності завжди була безкомпромісна боротьба з поневолювачами. Тернопільщина постійно вносила вагому лепту в скарбницю національно-визвольних змагань. Сьогодні акцент в історичних дослідженнях українського збройного підпілля 30-50 років ХХ століття спрямований на висвітлення ролі особистості, оскільки важливо зберегти інформацію та пам’ять про кожного з учасників визвольної боротьби.
У 1941 році у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави. Тоді ж проведено плебісцит серед населення й отримано благословення від служителів українських церков на розбудову соборної України. Зокрема, 27 липня 1941 року в Тернополі пройшло багатолюдне віче з нагоди відновлення державності. Такі заходи впродовж липня-серпня цього року відбулися у багатьох районних центрах й селах нашого краю: збори, маніфестації, збір підписів на підтримку Української держави, масові богослужіння, благословення преподобними отцями Акту в церквах. Тернопільську обласну управу очолив діяч націоналістичного руху Василь Охримович. У районах формувалися українські адміністрації, військові загони, народна міліція.
На зламі 1942–1943 років північні райони Тернопільщини постали одним із епіцентрів формування та діяльності перших відділів УПА. Військова референтура Організації українських націоналістів (ОУН) на Волині під керівництвом Василя Івахіва (“Сом”) починає унормовувати роботу, розбудовувати перші повстанські відділи та призначати відповідних командирів. Василь Івахів ще у 1941 році виконував обов’язки військового референта Тернопільського обласного проводу ОУН. Військова референтура Кременецької округи взимку формує збройний відділ під командуванням Івана Климишина (“Крук”). Почалися важкі бої юних воїнів супроти німецьких окупантів.
Навесні 1943 року чисельність повстанських відділів зростає. Для керівництва формуються військово-територіальні штаби, що підпорядкувалися Головній команді Української повстанської армії (УПА). Влітку 1943 року Кременеччина, спільно з прилеглими теренами Рівненщини, сформували групу УПА під назвою “Богун”. Відповідно до наказу командування, відділи УПА були направлені у рейди на території Хмельниччини, Житомирщини, Вінниччини, Київщини, Черкащини та інших регіонів. Усі рейдові відділи були зведенні у групу “Кодак”, яка на початку 1944 року стала, фактично, зав’язком крайової групи УПА-Південь.
Навесні 1943 року ОУН західноукраїнських земель розпочала створення у Галичині військових формувань, які в червні-липні отримали назву Українська народна самооборона (УНС). Зокрема, у травні в Стратинських лісах Бережанської округи була організована перша у Галичині вишкільна сотня УНС “Трембіта” під проводом командира “Чмелика”.
У липні 1943 року в Бережанському повіті, за дорученням Романа Шухевича, заступник військового референта Проводу ОУН Олександр Луцький (“Беркут”) отримав наказ очолити та творити нові групи УНС. В одному із сіл Козівського району на нараді крайового проводу ОУН Галичини, де зустрілися обласні провідники Станіславської, Дрогобицької і Тернопільської областей, “Беркут” повідомив присутніх, що їхні терени стануть базою для створення УНС у краю. До кінця липня вони зобов’язувалися провести мобілізацію членів ОУН, які здатні служити у повстанських відділах. Розгортання та діяльність повстанських підрозділів більш масово почалося з осені 1943 року, зокрема, військовий референт Тернопільського обласного проводу ОУН та командир УНС Омелян Польовий (“Остап”) згадував, що повстанський рух поширився з північного заходу на усю південно-східну частину Тернопільщини та частину Кам’янець-Подільщини й Проскурівщину.
21–25 серпня 1943 року на хуторі Веснівка поблизу села Золота Слобода Козівського району відбувся III Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому було обрано нове керівництво організації на чолі з Романом Шухевичем та внесено зміни до програми і структури організації. Збір, як і попередня діяльність ОУН на ниві формування єдиного українського політичного представництва,  заклав організаційні підвалини до створення надпартійного органу Української Головної Визвольної Ради – уряду воюючої України.
У селах Тернопільщини деякий час перебували провідні діячі ОУН та УПА. Зокрема, у селах Августівка, Жуків, Заболотівка, Конюхи, Потік, Рай, Улашківці та інших перебували керівники підпілля – Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Дмитро Грицай, Василь Кук, референт СБ проводу ОУН Микола Арсенич, референт політичного вишколу ОУН Яків Бусел та багато інших. Всі вони концентрувалися біля села Бишки Козівського р-ну, яке упродовж 1943–1945 років стало центром національно-визвольного руху. У селі Денисів часто квартирував організаційний референт ОУН західноукраїнських земель Юліан Гуляк. Таким чином, звідси члени проводу ОУН здійснювали керівництво усією підпільною боротьбою.
На основі УНС Тернопільської області була створена Воєнна округа (група) “Лисоня”, яка налічувала понад 20 сотень УПА. Також активну діяльність здійснювали відділи Повстанської армії з країв УПА-Північ та УПА-Південь на Кременеччині та суміжних з Тернопільщиною територіях Хмельниччини і Кам’янець-Подільщини. У цей час відділи УПА діяли переважно куренями (батальйонами), досить часто загонами (полками) і у виняткових випадках з’єднаннями (дивізіями).
У найбільшому бою УПА біля урочища Гурби під селом Антонівці на межі Тернопільщини та Рівненщини 21–27 квітня 1944 року з’єднання повстанців, що нараховувало понад 20 лінійних сотень, а також кілька відділів особливого призначення (близько 4 тисяч вояків і новомобілізованих в УПА та близько тисячі цивільних, які переховувалися у лісах), протистояло оточенню внутрішніх військ НКВС (4 стрілецькі бригади, кавалерійський полк, 15 танків, легка авіація) загальною чисельністю понад 15 тисяч солдат. Вояки УПА, вистоявши в обороні, завдали великих втрат ворогові, прорвалися з оточення і вийшли на оперативний простір. Тим самим було зведено нанівець плани ворога щодо ліквідації повстанського руху в цьому регіоні.
Восени 1944 року на території Тернопільщини базувалася і фактично формувалася Кам’янець-Подільська група УПА під командуванням Ярослава Білинського (“Бистрий”), яка налічувала близько 10 сотень. Відділи УПА воєнної округи “Лисоня” на території області провели низку боїв, серед яких варто виокремити найбільш значимі та переможні для повстанців: з німецькими військами (25 червня 1944 року у лісі біля села Затурин Підгаєцького району), польськими збройними формуваннями (упродовж лютого-квітня 1944 року за осередок Армії Крайової у селі Ганачів Перемишлянського району; 2 і 6 лютого 1945 року – штурми польських винищувальних батальйонів у містечках Червоногород Заліщицького району і Бариш Бучацького району), Червоною армією (18 серпня 1944 року на лісовій дорозі між селами Квіткове – Слов’ятин Бережанського району), військами НКВС (17 вересня 1944 року біля села Поручин Бережанського району; 27 вересня під хутором Альбанівка Зборівського району; 30 вересня під селом Унів Перемишлянського району, 7 травня 1945 року біля села Сосулівка Чортківського району) та інші.
Період найбільшої активності припадає на 1943–1946 роки. Відділи УПА і боївки ОУН, діючи разом, здійснювали успішні наступи на районні адміністрації спочатку німецьких, а згодом й радянських окупантів, нищили районні установи військ НКВС, військові комісаріати, тюрми, фінансові установи тощо. Одна з перших бойових операцій була організована відділом Івана Климишина (“Крук”), який у ніч з 19 на 20 лютого 1943 року захопив нацистську тюрму в Кременці та звільнив ув’язнених. Згодом українські повстанці штурмували районні центри: Ланівці і Шумськ (березень 1943 року), Вишнівець (5 липня), Козова (26 серпня 1944 року), Копичинці (28 серпня), Струсів (11 вересня), Великий Глибочок (21 січня 1945 року), Ягольниця (тоді райцентр Чортківського району – 2 жовтня), Буданів (2 жовтня), Пробіжна (13 листопада), Коропець (20 і 22 жовтня 1946 року) та інші.
З початком 1945 року підпілля ОУН Тернопільщини стало основою для створення Подільського краю ОУН, за яким закріплювалася діяльність на території сучасних Хмельницької та Вінницької областей. Внаслідок реорганізації структури УПА і ОУН у 1945 році відділи Української повстанської армії Воєнної округи “Лисоня” та групи підпільників відправлялися у ці області з метою розбудови на нових територіях баз підпілля, закріплення у них військових одиниць та проведення військово-пропагандистської діяльності.
Потрібно відзначити діяльність на території Тернопільщини друкарень, які випускали свою продукцію для поширення на теренах не лише області, а й Проскурівщини, Кам’янець-Подільщини, Вінниччини, Київщини та інших регіонів. Чи не найбільш відомою з-поміж усіх друкарень збройного підпілля в Україні була друкарня Чортківської округи ОУН, яка розташовувалася у тодішньому райцентрі Товсте (нині Заліщицький район) та обслуговувала потреби Подільського крайового осередку пропаганди. У друкарні виходили підпільні видання: гумористичний журнал “Хрін”, літературний “До волі”, літературно-критичний “Підпільне слово”, методичний “Революціонер-пропагандист”, численні листівки і бофони, які поширювали повстанці не тільки на Тернопільщині, а й у сусідніх областях. Упродовж діяльності (1948–1951 роки) ця технічна ланка, під керівництвом Василя Мельника (“Хмель”), користувалася назвами “друкарня ОУН імені Ярослава Старуха” та “друкарня імені Миколи Міхновського”.
На початку 1950-х років становище підпілля ОУН в Україні, зокрема і на Тернопільщині, було ускладненим, адже на місця полеглих провідників чи референтів, за браком кадрів, не призначали нових. Також переривалися зв’язкові лінії між керівництвом і низовими ланками підпілля, що особливо гостро відчувалося наприкінці 1951–1952 років. Проте, незважаючи на усі наявні проблеми, підпілля продовжувало свою організовану діяльність.
Централізована (керована) боротьба збройного підпілля ОУН припинилася із арештом Голови проводу ОУН Василя Кука (“Леміш”) у 1954 році. Натомість, на Тернопільщині й інших територіях, почався період організованого збройного спротиву окремих осередків ОУН та індивідуальних дій повстанців-одинаків.
Фактично, останньою ланкою збройного підпілля ОУН, яка впродовж 1950-х років виявляла активність, була група Петра Пасічного (“Чорний”) у складі Марії Пальчак (“Стефка”) та Олега Цетнарського (“Клим”). 14 квітня 1960 року облава батальйону внутрішніх військ Тернопільського управління КДБ виявила групу в Підгаєцькому районі у лісі біля хутора Лози, розташованого поміж селами Шумляни та Божиків. У короткій перестрілці двоє повстанців загинули, а важкопоранена “Стефка” потрапила в полон. З ворожого боку було двоє поранених. Ще одна група повстанців діяла на Бережанщині до 5 листопада 1963 року.
Однак на цей час більшість учасників українського національно-визвольного руху загинула чи була заарештована та засуджена. Частина невиявлених підпільників, втративши зв’язки, легалізувалася. Лише деякі з них продовжили боротьбу з режимом, тим самим ставши символами нескореності та повстанської доблесті. Для прикладу, повстанець Юрій Михайлецький у печерах біля села Рукомиш Бучацького району в 1940-х роках обладнав криївку, в якій переховувався до облави у 1967 році. Із Бучача приїхала група КДБ, солдати якої, оточивши звідусіль місце виходу, кинули у печери дві димові шашки. За даними місцевих жителів, підпільник обгорнув голову фуфайкою і, обливши її гасом, підпалив. Ймовірно, його слід вважати останнім полеглим повстанцем на Тернопільщині.
Микола Маньовський (“Соловій”), який переховувався у селі Угринь Чортківського району, заявляв, що окупаційному режиму не скориться, помер в підпіллі у 1989 році. Останні повстанці, не зрадивши ідеї національного визволення свого народу, вийшли з підпілля лише у 1991 році після проголошення Україною незалежності. Серед них був і Скалатський надрайонний провідник ОУН Ілля Оберишин (“Стецько”).
Територія Тернопільщини стала одним із епіцентрів формування та діяльності перших відділів Української повстанської армії, а для визвольного руху дала значну плеяду керівників різних рівнів, зокрема й тих, які в ОУН, УПА та УГВР обіймали одні з найвищих посад, були відзначені високими званнями та нагородами, отримали визнання у нескореного народу в його піснях, поемах і легендах. Часто в історичних матеріалах бачимо лише механічне єднання статистики із хронікою. Це губить нагальну потребу пізнати й осмислити пережите попередніми поколіннями. Втрачається бачення повстанців, як живих людей, вицвітають й стираються барви людських доль. І сьогодні таке притаманне не тільки учням шкіл чи сільським трударям, а й державним керманичам, представникам теперішньої еліти. А знати історію доконче треба, бо надто багато робили й робимо помилок у процесі державотворення, бо політичні амбіції та популізм спотворюють правду, маскують під патріотичними гаслами користолюбні наміри. Не заради цього йшли на смерть юні патріоти та сивочолі краяни у часи важких випробувань.
Сергій ВОЛЯНЮК, Євген ФІЛЬ