Тернопільська лікарка Оксана Кадубець про коронавірус, подяку і недовіру

Щороку в третю неділю червня в Україні відзначають День медичного працівника. Так повелося, що в нашій країні до людей в білих халатах ставлення двояке. Можновладці перед телекамерами розповідають, наскільки вони вдячні цим людям, і роблять усе, щоб створити їм якомога комфортніші умови праці, та це на словах, а на ділі… Хоча і серед населення панує двояке ставлення. Одні (здебільшого ті, хто переніс важкі хвороби) щиро дякують медикам за нелегку щоденну працю, інші ж звинувачують у чи не у всіх смертних гріхах. Країна контрастів, як то кажуть. Однак за останній рік, відколи світ зіткнувся з непростим випробуванням – пандемією коронавірусу, більшість людей (маємо надію) таки усвідомила цінність фаху «медичний працівник»…
Ми поспілкувалися з людиною, котра з перших днів перебуває на передовій у нелегкій боротьбі з «ковідом». Лікарем, котра, бувало, по кілька діб не виходила з відділення, намагаючись врятувати життя хворих. Оксана Ярославівна Кадубець – завідувач інфекційного відділення комунального некомерційного підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги».
«Спочатку був страх, невизначеність і необізнаність»
«Зараз настав час, коли можна з полегшенням трішки передихнути і переосмислити останній рік, три хвилі «ковіду». І коли я пригадую, з чого нам довелось починати, яких зусиль докласти, стає страшно… Досі пам’ятаю той день, коли у нашому відділенні з’явився перший  пацієнт з підтвердженим коронавірусом, це було 21 березня 2020 року. Наскільки ми були налякані, не знайомі з цією проблемою, важко й передати. Ми мусили якомога швидше мобілізуватися і працювати, застосовуючи рекомендації ВООЗу і враховуючи наші реалії», – розпочала розповідь лікарка.
Оксана Ярославівна каже, найважче було таки на початках. Коли не було визначеності, розуміння етиології хвороби. Додавався ще й психологічний страх оточення, тоді чимало медпрацівників звільнялося з роботи.
«Переймалися кожним. Як би там не було, пацієнти опинилися повністю відрізаними від світу, від рідних, наодинці зі своїми думками, а найгірше – зі страхом і панікою. До них увесь час приходили оті «телепузики» (сміється), потрібно було кожному приділити увагу, поговорити, бодай, побути поруч, щоб людині хоча б на мить стало спокійніше», – ділиться лікарка.
Оксана Ярославівна каже, з точки зору клініки перебігу захворювання, найважчою була друга хвиля. Вона почалася з середини серпня і тривала аж до зими. Хвороба гірше піддавалася вже напрацьованій і випробуваній терапії.
«У пік захворюваності у нашому відділенні бувало й по 70 хворих, важких хворих, адже ті, хто легко переносять недугу, в лікарні не йдуть. Ми розгортали додаткові ліжкомісця. Медперсонал годинами перебував на ногах, не відходячи від пацієнтів. Кожного сприймали близько до серця, за кожного боліла душа, було нестерпно гірко, коли коронавірус перемагав і ми нічим не могли допомогти і втрачали людей…
Наразі у відділенні 14 пацієнтів, здебільшого літнього віку. Ми перебуваємо в період спаду третьої хвилі. Що і як буде далі, важко прогнозувати. Лякають новою, осінньою, хвилею, індійським штамом. Нам залишається лише тримати руку на пульсі, бути готовими до будь-чого, однак сподіватися на краще», – каже Оксана Ярославівна.
«Кожен третій «ковідний» хворий мав ураження нервової системи»
Лікарям довелося зіткнутися не лише з незнаною досі хворобою, а й з різними її штамами. Наша співбесідниця зазначає, що під час першої хвилі простежувалися чіткі ознаки, і за клінічним перебігом, ураженням певних органів можна було визначити, який пацієнт, скажімо, з Монастириська, а який – з Почаєва. Були дуже разючі відмінності. Та згодом симптоми згладжувалися і ставали більш однотипними. Цьогоріч  лікарі також могли вже відрізнити, де був класичний вірус, а де – британський штам.
«Ця хвороба є не зрозумілою навіть для лікарів. Найгірше, що вона уражає різні органи людського організму. Пацієнтів госпіталізовували з респіраторними порушеннями. А далі «випливали» різноманітні проблеми. Найбільш поширені – ураження міокарду. Дуже суттєві ускладнення з боку шлунково-кишкового тракту. Вони надзвичайно важко піддаються звичній терапії. А ще вкрай небезпечними є когнітивні порушення. Статистика говорить, що кожен третій, незалежно від важкості перебігу хвороби, має ураження нервової системи. Причому не легкої форми. Ми неодноразово спостерігали за людьми, часто молодого віку, яких охоплювали страх, паніка, неспокій. Як наслідок – порушення дихальної функції і  необхідність кисневої підтримки. Тож ми зрозуміли, що такі пацієнти потребують негайної медикаментозної підтримки за неврологічним статусом. Отож, пройшовши такий нелегкий шлях у боротьбі з «ковідом», можу однозначно сказати, що найважче і найтриваліше перебігають саме когнітивні порушення. Основні симптоми: відсутність сну, страх, неспокій, паніка, тобто емоційно виражена нестабільність, коли пацієнт вже втрачає відчуття самого себе», – продовжила пані Кадубець.
Страх, паніка та Інтернет – найгірші вороги в боротьбі з коронавірусом
Лікарка каже, паніка, страх змушували людей робити необдумані вчинки. Коли у лабораторіях підтверджували «ковід», дехто стрімголов мчав робити комп’ютерну томографію, тим самим зайве, без потреби, опромінюючи організм,  самі собі прописували сильнодіючі антибіотики тощо.
«Я дійшла висновку, що «ковід» оголив нашу сутність. На жаль, люди, зазвичай, є необізнані, і на цьому тримається недовірливість. Почали докопуватися, шукати в собі якісь хвороби, неіснуючі симптоми і, більше того, злилися, якщо їхні припущення спростовували», – зауважила лікарка.
Оксана Ярославівна  наголошує, що ведмежу послугу людям робить Інтернет. Самоосвіта – це дуже добре, якщо людина цікавиться тими чи іншими новинами, теорією медицини. Та найчастіше люди шукають статті з кричущими заголовками, начитавшись яких, не довіряють фахівцям. Самі собі ставлять діагнози, на основі яких і приписують ліки. А тоді потрапляють у лікарні із задавненою хворобою. Більше того, буває, що через самолікування звична терапія не допомагає.
«Страх – це нормальна реакція на будь-які чинники. Але важливо опанувати себе, не доводити до паніки. Так, читати, вивчати, цікавитися можна, та й потрібно, але водночас важливо адекватно аналізувати нову інформацію», – наголосила лікарка.
Куди зникла решта інфекцій?
«Наш шпиталь – монопрофільний. І коли у мене запитують, чи можна прийти на консультацію стосовно інших інфекційних захворювань, я погоджуюсь, але запитую: «А ви погодитеся прийти туди, де лікують хворих на коронавірус?» Відповідь зазвичай є передбачуваною…
Ми вступили у період, коли є активними бореліози. Кліщі на території нашого краю носять в собі клітини борелії. Найгірше, що кліщ передає її в спадок усім наступним поколінням. Сьогодні збільшується кількість активних форм бореліозу. Окрім того, поширеними є кишкові інфекції. Зокрема, трапляються випадки ботулізму.  Також почастішали герпетичні інфекції, які в народі називають «оперізуючий лишай». З цими проблемами борються лікарі першої ланки, тобто сімейні лікарі», – прокоментувала пані Оксана.
Як дякують, так і не довіряють
Наприкінці розмови я делікатно поцікавилася, чи пандемія коронавірусу дала зрозуміти людям, наскільки є важливим фах медичного працівника.
«Не хочу бути категоричною. Є чимало людей, котрі вдячні за допомогу, консультацію, пораду, підтримку. Однак не мало й тих, котрі не довіряють, навіть слухати не хочуть, коли їм щось пояснюєш, доводиш. Вони знають своє. Та лікарю не стільки важливо почути «дякую», скільки побачити позитивний, хороший результат роботи. Кожен має бути на своєму місці і займатися своєю справою. І варто пам’ятати, що за все рано чи пізно ми відповідатимемо перед Богом», – завершила розмову лікарка.
Зоряна ДЕРКАЧ