Свідомість перехідного періоду

Нещодавно випадково почув розмову двох молодих чоловіків, які сиділи переді мною в  маршрутці. Один з них розповідав приятелеві, що його викликали у військкомат, однак він туди не пішов, знайшов якусь «відмазку». Нічого, мовляв, даремно витрачати час. Говорив  він про це з посмішкою, як про кумедний життєвий епізод. Його приятель весело підтакував…
«Цікаво, друже, – подумав я, коли обидва «дезертири» пішли, – чи насмілився б ти отак легко проігнорувати виклик до військкомату років 40 тому? Навряд. Думаю, стояв би ти (та й усі ми також) біля дверей  кабінету точно у призначений час. Чому? Відповідь проста: остерігався б можливих наслідків. Наслідків вельми неприємних, які могли зіпсувати усе життя. Система тиску на людину була відпрацьована, безліч разів випробувана і збоїв майже не давала. Отже, в основі твоєї поведінки лежав би страх».
Він був головним фактором стійкості тієї системи; його забезпечували всесильні караючі органи і величезний ідеологічний апарат, котрий  втовкмачував у голови мас ідею про те, що «у нас, радянських, – власна гордість». У 1991-му з цієї гордості вийшов гучний «пшик». Ще досі пам’ятне оте п’янке відчуття волі, що охопило усіх тоді. Можна говорити, що думаєш! Можна співати, що хочеш! Не боячись, що завтра тебе запросять «куди слід» для профілактичної бесіди. Можна скрутити величезну дулю (видиму, а не в кишені) партноменклатурному небожителеві. Подібна суспільна атмосфера неминуче наштовхувала значні маси народу на приємну думку «Можна все!» Поєднайте її із споконвічним українським гаслом «Я сам собі пан!», і отримаєте одну з головних відповідей на питання: чому ми так живемо? Та саме тому, що «панів» розвелося дуже багато і вони вважають, що їм «можна все». А закони пишуть для кого завгодно, лише не для них. Колишні заборони, в основі яких лежав страх покарання, відійшли у минуле. За логікою, у нібито вільній країні мала б настати ера діяльності вільних і, головне, свідомих людей.
Але це – утопічна логіка. В реальності ж  диктатуру з однобокою, викривленою ідеологією змінили дикі джунглі, де править закон сили: дужчий пожирає слабшого і ще й не забуває при цьому набожно перехреститися. А заодно й прочитати проповідь про те, як треба і як не треба жити. Омріяна багатьма поколіннями свобода обернулася вольницею п’яної ватаги у корчмі. Уламки старої ідеології ніяк не дають себе розчистити і хоча б закласти фундамент для нової структури. Не кажучи про те, що за 27 з гаком років уже можна було б розраховувати принаймні на каркас, що звівся у небо. У нас же досі триває перехідний період. Невже для його проходження потрібен хтось на зразок Сталіна, який би зумів намертво закрутити гайки системи примусу?
Ігор ДУДА