Про тих, хто впав на війні: сумні роздуми у поминальні дні в центрі Микулинецького і на околиці Довжанківського цвинтарів

 У Тернополі повністю демонтовано Меморіал полеглим у Другій світовій війні, який був на Микулинецькому кладовищі. Плити з написами і монумент солдатові  перевезено за приміське село Довжанка, на околицю нового кладовища, де має з’явитися оновлений Меморіал. На території колишнього постає Алея Героїв, де ховають воїнів ЗСУ, які у повномасштабній російсько-українській війні віддали своє життя за незалежність України. А що сталося із захороненнями під Меморіалом, і де зараз останки тих, хто загинув у боях за звільнення Тернополя від німецько-фашистських загарбників навесні 1944-го року?

Меморіал-2: на відстані десятка кілометрів від Тернополя, на всіх немислимих вітрах?

Хто колись був біля Меморіалу на Микулинецькому кладовищі, то загальний вигляд монумента може відтворити у пам’яті. Картину пам’ятника ще можна пошукати в Інтернеті, де розміщені окремі журналістські відеоматеріали, які розповідають про стан Меморіалу, про те, як збиралися перенести його на інше місце. А торік були повідомлення і про те, як проводили ексгумацію тих, хто був похований у цьому місці навесні 1944-го року, коли Тернопіль звільнили від німецько-фашистських загарбників. Я читав ці матеріали, але зараз мені не вдається їх знайти. До ексгумації було залучено львівське комунальне підприємство «Доля», яке і згадується в розповідях про Меморіал. Репортажні рядки вражали детальним описом земляних робіт, знайденням людських останків. Потім повідомлялося про  їх перезахоронення. Тоді, здається, я так і не зрозумів, куди саме їх доправили, але йшлося про кладовище. Тепер мені прояснюється більше: останки воїнів, які загинули в боях за Тернопіль, очевидно, перенесли на Довжанківське кладовище, де і збираються «відродити» Меморіал з Микулинецького цвинтаря.

Скрізь наголошується: оновлений Меморіал з’явиться на краю Довжанківського кладовища, біля дороги, що веде на іподром. Навіть вказується сектор кладовища: він під номером 32-м.

Мені випадає бачити, як цей «край» Довжанківського кладовища  наповнюється «змістом»… Я приїжджаю до могили свого товариша, однокурсника Зенона Михлика, життя якого у лютому 21-го забрав «ковід». І хоча могила й розташована в глибшому місці кладовища, мені якось зручніше заходити від краю… Так, ось, на цьому «краю» я спочатку і побачив кілька розкиданих плит з написами… Зрозумів, що їх привезли з Меморіалу, біля якого я був раніше, а саме тоді, коли хоронили полеглого на нинішній війні мого сусіда Миколу Голубовича… У Тернополі загиблих на російсько-українській війні захисників України почали хоронити саме біля Меморіалу полеглим у Другій світовій. Справа було вільне місце, там і з’явилися перші могили: спочатку – загиблих атовців, потім – полеглих на фронті… Тоді, на похоронах молодого сусіда, і подумалося, що, очевидно, потривожать і плити у межах Меморіалу, хоча і сприйнялося б це якось не по-людськи… А що Меморіалу взагалі не стане, не уявлялося…

Але я не був обізнаний з тим, як планують вирішувати долю цілісного архітектурного комплексу. Тому, коли за Довжанкою побачив плити з Микулинецького кладовища, то не пов’язав їх з майбутнім оновленим монументом, який мав би вирости на цьому місці, а подумав, що на Довжанківське кладовище привозять плити тільки тому, що вони з місця поховання… Відтак помітив, що кам’яних плит нагромаджується більше. А днями, коли йшов на могилу товариша, то зупинився вражений: на землі лежала фігура солдата з автоматом… Скорботна постать – воїн схилив голову і коліна – сприймалася скривдженою і викликала співчуття… Я не відразу зрозумів, що солдат – це остання «деталь» Меморіалу полеглим у Другій світовій війні, який був на Микулинецькому кладовищі, і якого більше немає, бо він відійшов в історію…

Солдат серед поля – це зачепило…

Сьогодні, очевидно, уже пізно дискутувати про те, у яке нове місце краще було б перенести Меморіал як пам’ять про подвиг, що був здійснений заради нашого нинішнього дня, на превеликий жаль, не мирного… Поїзд пішов, тому пізно говорити і про те, чи взагалі варто було «переселяти» монумент?.. Бо треба бути великим мрійником, аби уявити собі, що на смужці землі на «околиці» Довжанківського кладовища, яка скромно іменується «32-м сектором», колись постане, за новим проєктом!, Меморіал, схожий на той, якого тернополяни бачили упродовж більш, як сімдесяти років. На відстані доброго десятка кілометрів від Тернополя, який, правда, і сполучений з кладовищем регулярним і зручним приміським автобусним рейсом; на всіх немислимих вітрах, які тільки можуть розгулювати над полем, – виросте  Меморіал-2? 

Та будьмо реалістами, адже для здійснення цієї задумки і коштів потрібно немислимо багато, і його «пуповина» з містом, мабуть, буде нестійкою, епізодичною і обтяжливою. Мені важко уявити і таке: як тут, у полі,  будуть відбуватися події, присвячені визволенню Тернополя чи Дню пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Це державне свято парламент  України запровадив торік. Це – по-європейськи, бо саме 8 травня 1945-го нацистська Німеччина офіційно капітулювала у Другій світовій війні.

    У Тернополі День пам’яті і перемоги відзначили лише молебнем на Меморіалі жертвам сталінських репресій, що також на Микулинецькому кладовищі. Але він розташований на кладовищі у місці, яке важко розшукати, бо воно далеко і не з усіх боків проглядається, хоча і височіє над ним насипаний курган з хрестом… Можливо, колись Меморіал свідомо намагалися віддалити від центру кладовища, або кращого місця для нього не знайшли, або занадто затиснули потім. Біля Меморіалу похований легендарний Омелян Польовий «Остап»(1913-1999 рр.), полковник, командир третьої військової округи УПА-Захід «Лисоня», іменем якого названа одна з тернопільських вулиць біля Східного масиву.

    Тернопільський Меморіал жертвам сталінських репресій, на плитах якого закарбовано імена понад 600 репресованих, має на свій маленькій території три  могили, мабуть, умовні, і на кладовищі займає, скажемо так, доволі скромне місце… Тож, колись вшановувати День пам’яті та примирення і перемоги над нацизмом, мабуть, найкраще буде на Меморіалі полеглим у Другій світовій війні. Але його тепер розібрали і вивезли за Довжанку. Тернопіль, можливо, єдиний в Україні обласний центр, який тепер надовго втратив переможний і поминальний символ минулого лихоліття, який ще в майбутньому має з’явитися біля дороги на іподром… 

«Як можна викопати одних, щоб захоронити інших? Невже землі бракує?»

Моє осмислення того, що я побачив біля дороги на іподром, спочатку привело до Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Мене познайомили із Володимиром Пукачем, керівником відділу новітньої історії і людиною, яка не може бути байдужою до сучасних подій. Це, зрештою, є громадянською позицією пана Володимира. Я поділився своїми враженнями від побаченого. Як і я, мій співрозмовник також вважає, що викопувати і перезахоронювати останки полеглих воїнів – не по-людськи. Дідо Володимира загинув на війні, тому він не хотів би, аби десь перебирали його кості… До речі, проти перезахоронення висловилася і більшість учасників своєрідного опитування, проведеного в соціальній мережі, про що я пізніше довідався, коли «зайшов» в Інтернет… Хтось навіть написав: «Ідіотизм: як можна викопати одних, щоб захоронити інших? Невже землі бракує?». Але опитування аж ніяк не вплинуло на рішення влади про перенесення з Микулинецького кладовища за Довжанку Меморіалу полеглим у Другій світовій війні.

А фігуру солдата з автоматом таки не викинули на «звалище», як я вже панікував, а повернеться вона на своє місце. Тому якогось окремого музею не потребує…

Ще наступного дня я поїхав на Микулинецьке кладовище, прийшов на те місце, де був Меморіал, і де нині хоронять тих, хто віддав своє життя за незалежність України. Як тепер виглядає це місце… Посередині – великий квадрат землі, майже схожий на будівельний майданчик, де збираються споруджувати, скажімо, якусь «висотку», бо сюди раз по раз заїжджають і виїжджають самоскиди… Справа і зліва цього, вільного від будь-якої забудови квадрата, – могили захисників Вітчизни, біля яких майорять національні прапори. Справа на могилах – білі хрести, зліва – ще насипана земля і повно букетів та вінків. Їх незабаром приберуть, а там, де зараз горбики землі, встановлять білі хрести, які поки що під відкритим небом запакованими лежать у двох місцях і чекають на своє встановлення. Хрести, а це, так звані, мальтійські зрести, на яких – портрети та імена, встановлено у суворому порядку і навіть, я би сказав, щільно один від одного. Але, справді, біля кожного хреста є невеличкі смужки землі, де насаджені квіти чи встановлені букети… У ритуальній службі Микулинецького кладовища, куди я також навідався, але керівника не застав, мені сказали, що один ряд поховань налічує 60, другий – 90 могил. Там, де білі хрести, а починаються ці поховання з могил, датованих 2018-м, 2019-м роками, одна чи дві могили мають інший надгробок, вишуканий і  з мармуру. На загальному фоні всіх хрестів це виділяється, але не разюче, тому, думаю, тривалі дискусії з приводу цієї одміни тихо вляжуться…

Спочатку нові поховання здійснювалися на вільній ділянці біля Меморіалу полеглим у Другій світовій війні, потім – з протилежного боку, там, де лежали плити з іменами, але під якими не було захоронень військового часу. Захоронення були по центру меморіалу. Скільки було братських могил? Одна, дві? Я почув: одна, і в ній було виявлено небагато кісток, почув і про чотири братських поховання… В Інтернеті можна прочитати, як технічно здійснювалася ексгумація на Микулинецькому кладовищі, але немає згадки про те, як це відповідало гуманності, духовному обряду… Адже втручатися у спокій могил, це не глину чи камінь добувати із землі. Усе мало би бути «розпечатано», потім – «запечатано».

Багато років тому, у 1997-му, я як кореспондент «Свободи» бачив таке у Більче-Золотому на Борщівщині, коли на місцевому цвинтарі за участі священників, один з яких був навіть хворий, бо напередодні простудився, але від могили не відходив, був із своїми парафіянами, розкопували  спільну могилу молодих учасниць УПА «Лесі» і «Ніни». Дівчата мученицьки загинули від рук енкаведистів, які облавою пішли на повстанців. Викопані кістки перевезли до Теребовлі, де захоронили у склеп разом з останками інших повстанців, яких до цього відкопували у різних місцях району. Я бачив в кабінеті кілька мішків з кістками, які потім були покладені в домовини й з почестями перезахоронені за участі духовенства і багатьох сотень людей…

Де зараз останки радянських солдатів з Микулинецького кладовища? Від одних я почув, що ці останки ще мають бути «оформлені», інші рішуче запевнювали мене: «Останки на Довжанківському кладовищі. Я про це знаю…». Здається, і я раніше читав, що знайдене після проведеної ексгумації перезахоронено на одне з міських кладовищ. Але так і не було зрозуміло: на яке саме? І хоча, здавалося б, на колишньому Меморіалі все розчищено, кістки тут знаходять досі. Цього дня мені випало побачити, як готувалися до нових поховань захисників Вітчизни… Дві вириті ями, біля яких – свіжа земля… Тут же – кістки, череп, черевики, щоправда,  якісь не військові… Все складено в купку… Один із трактористів пояснив мені, що, очевидно, на цьому місці  у війну було шпитальне поховання, коли померлих у госпіталі  солдатів привезли сюди  і закопали, бо до братських могил вже не добиралися…

А тим, кому судилося віддати своє життя за Тернопіль, який по війні народиться вдруге і буде називатися «файним» містом, випало по смерті жахливе… Ще з розповідей тих фронтовиків, які вижили у боях за Тернопіль, а потім приїжджали на річниці визволення міста, і на зустрічах з якими були й ми, журналісти, я пам’ятаю деякі деталі… Зокрема, колишні воїни розповідали про те, що тодішньої весни в центрі міста купами лежали спухлі тіла, що їх під обстрілами неможливо було прибрати, і вже потім відбувалися захоронення… Згодом з’явився Меморіал, на одному з постаментів якого великими золотими буквами написали: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». І  монумент солдата, який зараз опинився за Довжанкою.

Нехай  міська влада дасть офіційну відповідь на запитання: де зараз останки солдатів з Микулинецького кладовища? Я думаю так: якби вони були перенесені за Довжанку, то, очевидно, на цьому місці вже мав би бути встановлений хрест, що свідчило б про поховання. Але, крім кам’яних плит, а тепер ще і пам’ятника солдатові з автоматом, біля дороги на іподром – немає нічого іншого… До речі, серед численних відгуків на те, переносити чи ні Меморіал, хтось написав, що  переносити треба, бо, мовляв, не можуть бути поруч могили нинішніх Героїв і пам’ятник солдатові, радянському Альоші… Чи справді цей монумент уособлював тільки невідомого Альошу із, скажімо, Курська, Тамбова чи з-над Волги-ріки? Хіба тисячі і мільйони українських солдатів не загинули в цій війні і не зійшли на постаменти? 

Ось такий факт… Колишня невтомна керівниця «червоних» слідопитів п’ятої тернопільської школи Галина Михайлівна Мамаєва, дуже людяна вихователька, яка по війні приїхала до Тернополя з далекої Росії, по цеглині розбирала зруйнований Тернопіль, пережила особисту біду, а на самотню і немічну старість переїхала з добротної квартири у Петриківський будинок для перестарілих, тоді розповідала мені, що навесні 1944-го зі сходу місто штурмували солдати, призвані на війну з Хмельниччини. Вони були в куфайках, і навіть не всі володіли зброєю, а мали підхопити її із рук своїх земляків, які під час атаки гинули… Очевидно, і ці хмельничани покояться, чи вже – покоїлися, на Микулинецькому кладовищі… За Тернопіль гинули і солдати з-над Дніпра, з Чернігова, Полтави, Вінниці…

Вольове «зачищення» пам’яті про минулу війну мало відбутися чи, може, ще відбудеться і  на території міського  Старого парку…

Колись цей парк частіше називали парком Слави. Тут, біля головної алеї, встановлено пам’ятники  шести Героям Радянського Союзу – Анатолію Живову, Миколі Карпенку, Григорію Танцорову, Олександру Максименку, Віктору Чалдаєву, Миколі Пігорєву, які загинули у віці  від 19 до 30 років. Їм – скупі квітки… Перші чотири із названих героїв поховані у могилах, які тут же, у цьому парку, на ділянці, оточеній металевим парканом, де є також інші поховання і де встановлено хрест, на камені напис: «Вічна пам’ять полеглим у Другій світовій війні». Очевидно, це і є та братська могила, про яку часто згадується у розповідях про парк Слави. Загалом, мені доводилося читати точні цифри тих, хто був похований на Микулинецькому кладовищі і в парку Слави. Це були дані міської рад, наведені на сайтах. Але в цій розповіді я подав би їх лише в тому разі, якби записав їх до свого блокнота із слів посадовця.

Піднятися сходами на той пантеон з відрогами, де колись палахкотів Вічний вогонь, то означає зіткнутися із кричущою людською бездушністю і безгосподарністю. Місце вогню і мармур навколо нього – повністю зруйновано, розмальовано стояки… Мармурові плитки злетіли і з деяких перил. Понівечено плакатний напис: «Вічна слава героям». Рядок: «Ім’я твоє невідоме, подвиг твій безсмертний» закінчується жалюгідним букетиком квіточок… 

Обсипаються плитки і на пам’ятниках вздовж алеї. Чисто на братській могилі за металевої огорожею, де саме тоді замітала прибиральниця в зеленому халаті. Вона каже, що розклала на могилах кілька квіток, які хтось залишив біля огорожі, оскільки хвіртка була замкнена. Бо, якби цього не було, то, за словами жінки, тут чинилося б неподобство. Але воно і так сталося у ці поминальні дні. На східцях перед братською могилою хтось написав: «більшовики». А напередодні прибиральники витирали написи : «більшовик», «комуніст», «фашист», що були на всіх пам’ятниках у парку. «Малярі» не зацікавилися фігурою Матері з дітьми, яка має гасло: «Дітям – жертвам нацизму». Тут квітів немає…

Вольове «зачищення» пам’яті про минулу війну таки відбудеться і на території міського Старого парку… Дніпропетровські фахівці уже розробили відповідний проєкт. Про це знають і прибиральники парку…

Якщо цій війні не настане скоро кінець, і надалі живі не будуть здригатися від горя і плачу

У ці травневі дні, на які цьогоріч припало свято Воскресіння Ісуса Христа, особливою є увага до пам’яті про тих, кого вже немає серед нас. Весняна атмосфера, коли тепла, а коли й холоднувата, буквально насичена поминальними помислами, кладовища наповнюються велелюддям, яке у тихій зажурі розходиться поміж могил: де –  вже облаштованих гранітом, а де – є тільки горбиками свіжої землі і безліччю вінків та квітів…  І тепер до могил кладуть букети і запалюють свічки, читають над могилами молитви… У світі нічого не змінюється, бо  невблаганність у тому, що життя – не вічне, існує завжди. Це – страшно, однак з цим треба змиритися, хоча і сумуємо ми за кожною людиною.  Але шкода, коли життя обривається рано… Таких потрясінь  від людських втрат надто багато у часи лихоліть, скажімо, такого, як нинішнього, коли уже третій рік триває повномасштабна російсько-українська війна. А відлік цієї війни починається ще з чотирнадцятого року… Мабуть, рідко на якому українському цвинтарі не колишуться нині синьо-жовті прапори, що їх встановлюють біля поховань тих, хто на щиті повернувся із Східного  фронту… І найбільше національних знамен на цвинтарях в обласних центрах… 

Це в тому разі, якщо полеглих на війні хоронять на  діючих кладовищах, а не на відведеній для цього окремій земельній ділянці за межами загальних поховань, що може бути близько або віддалено від них. Переважну більшість воїнів ЗСУ з Тернополя, які загинули, приймає земля на Микулинецькому кладовищі, але ряд встромлених біля могил національних прапорів вже є і на Довжанківському цвинтарі. Я не знав, чому ці захоронення розділено по різних кладовищах. Але потім мені відкрили… Там, за містом, могили військових з’являються на чистій ділянці тому, що колись поруч із загиблими ляже і хтось з рідних… 

Така воля живих…  

Це – велика драма, коли могили одних героїв поступаються могилам інших героїв. Але так вирішили живі люди, і найперше – тернопільська міська влада, яка  не є якимось абстрактним осередком, а складається з конкретних людей, наділених повноваженнями, посадовими чи депутатськими, приймати серйозні рішення і відповідати за них. В облаштуванні могил для перших Героїв, загиблих у війні, відлік якої ведуть від чотирнадцятого року, мабуть, не відразу довелося порушувати основну територію Меморіалу, що увібрав пам’ять про більш, ніж півтора тисячі тих воїнів, яких мертвими привезли на це місце після визволення Тернополя від німецько-фашистських загарбників у квітні сорок четвертого року… Тепер хоронять на території колишнього  Меморіалу, але поки що не на тих місцях, де були братські могили… Отже, одні кістки не будуть замінені іншими… А на вільному місці буде збудовано каплицю, встановлено хрест… І це буде Алея чи Пантеон Слави… Якщо цій війні не настане скоро кінець, і надалі не будуть здригатися від горя і плачу ті, хто проводжає в останню дорогу загиблих захисників України, яка з останніх сил виборює свою волю…

А те, що нині зруйновано і завтра буде відновлено, не повинно сприйматися як безлад і непотріб… Це до слова про побачене на краю Довжанківського кладовища, біля дороги, що веде на іподром. Будь-яка реконструкція має виглядати цивілізовано. У ставленні нових поколінь до минулої героїки, самопожертви тих, хто впав від кулі, осколка гранати, снаряду, бомби, не один день лежав із надутим животом, а чи грудьми закрив ворожу амбразуру, не мало би щось змінюватися на гірше…