Подвиги безсмертя

22.05.2018

136

Друга світова війна… 1418 страшних днів і ночей найжахливішої війни двадцятого століття. Мільйони понівечених людських доль і смертей. Невимовна велика і полинно-гірка чаша горя, яку довелося випити. Той біль народ відчуватиме вічно, ніколи не забуде героїв, які виборювали Перемогу.
Для українців, як і для всіх інших народів, Друга світова війна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю, за гідне майбутнє, боротьбою проти підступного і жорстокого ворога, який виношував плани перетворити на рабів українців та деякі інші народи, віднесені нацистами до так званої «нижчої» раси.
8 травня 1945 року о 22 годині 43 хвилини за місцевим часом у передмісті Берліна – Карлхості – почалася церемонія підписання Акта про військову капітуляцію Німеччини, яка перебувала у стані війни з 54-ма країнами світу.
Понад 40 місяців – з червня 1941 по жовтень 1944 – палало на українській землі полум’я війни. Лилася кров, нищилися матеріальні й культурні цінності, духовні надбання народу. В бій йшли мобілізовані й добровольці, чоловіки і жінки, атеїсти і віруючі, люди різних національностей.
Тернопільщина, розташована в зоні на щедрих, багатих землях, стала для ворогів ласим шматком, і вони не гребували ніякими засобами, вимітаючи до «фатерлянду» хліб, виганяючи худобу, забираючи на каторжні роботи наших юнаків і дівчат – цвіт української нації.
Боротьба проти фашистських загарбників з кожним днем наростала. І українські партизани, й українські повстанці, дезорганізуючи регулярні німецькі війська, сприяли очищенню області від коричневої чуми фашизму.
Про величний подвиг наших партизанів сказано і написано чимало. Їх мужності і військовій майстерності дивувалися навіть німецькі офіцери. Через багато років після війни колишній генерал-полковник вермахту Лотар Рендуліч свою працю «Партизанська війна» розпочав словами: «Історія воєн не знає жодного прикладу, коли б партизанський рух відігравав таку велику роль, як в останній світовій війні. За своїм розмахом він являв собою щось зовсім нове у воєнному мистецтві. За тим величезним впливом, який він справив на фронтові війська і на проблеми забезпечення, роботу тилу й управління в окупованих районах, він став частиною поняття тотальної війни».
Могутній, ще не бувалий в історії воєн партизанський рух, по суті, перетворився на другий фронт, який відкрився у тилу ворога і сприяв остаточному розгрому фашистських полчищ.
У боях за міста і села Тернопільщини відзначилися тисячі солдатів і офіцерів.
Уродженці Тернопільщини Степан Кошель, Анеля Кживонь, Іван Дворський та Юліуш Гюбнер удостоїлися високого звання Героя Радянського Союзу.
15 квітня 1944 року – друге народження Тернополя, коли радянсько-українські війська визволили його від німецько-фашистських окупантів. Довго диміли згарища обласного центру, зруйнованого на 80 відсотків. Адже загарбники вважали Тернопіль «фортецею», називали його «брамою до Львова» і «ключем до Німеччини», а військова хроніка зафіксувала його як «другий Сталінград», бо кровопролитні бої тривали довгих 36 днів і ночей, доки ворог не став на коліна. Тож без перебільшення можна стверджувати, що шлях до переможеного Берліна проліг через жорстокі бої, через руїни Тернополя.
У боях за Тернопіль 19-річний солдат Анатолій Живов закрив своїм тілом амбразуру фашистського дзоту. Ціною власного життя юнак забезпечив успіх бойової операції, визволяючи Тернопіль.
За визволення Тернопільщини 57 солдатів і офіцерів удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Дорога, дуже дорога ціна цієї перемоги. За неї заплатили найдорожчим – своїм життям сотні і тисячі воїнів.
Моя доля теж пов’язана з війною, обпалена цією страшною і кривавою битвою. У 1943 році під час рейду в Карпати партизанського з’єднання Сидора Ковпака я вступив у його загін, був зарахований в роту розвідників з’єднання і виконував завдання розвідувального характеру. Був поранений і контужений, непритомний потрапив у полон до ворога. У 1944 році з полону мене звільнили воїни Червоної армії.
Нагороджений орденами Другої світової війни I ступеня, «За мужність» I ступеня, медаллю «За відвагу» та багатьма іншими державними нагородами і відзнаками.
День Перемоги – це свято зі сльозами на очах. Це пам’ять про мільйони загиблих у жорстокій битві з нацизмом. Майже до кожної оселі не повернулися з фронтових доріг батько чи син, загубились у неволі брат чи сестра.
Вічним сном сплять солдати у багатьох братських могилах на Тернопільщині. Зупинімось біля них, вклонімось їм. Від серця до серця, від роду до роду воскресімо із забуття дорогі нам імена, згадаймо всіх. Пам’ятаймо, що велика і незгасна відданість Вітчизні керувала їхніми вчинками і подвигами заради миру на землі.
Доземний уклін тим, хто не дійшов до світлої Перемоги, хто згорів у горнилі битв чи передчасно помер від ран.
Не забуваймо, що 4 мільйони радянських військовополонених не дожили до Дня Перемоги тільки тому, що Сталін відмовився ратифікувати Женевську конвенцію про військовополонених і цим самим прирік своїх солдат і офіцерів, які потрапили в полон з вини цього «великого стратега», на голодну і холодну смерть під відкритим небом.
Згадаймо й півтора мільйона засланих у сталінські концтабори військовополонених, яких Сталін оголосив ворогами.
Наш земний уклін усім, хто воював на фронтах, хто працював у тилу, хто піднімав з руїн і відроджував рідний край. Цей подвиг – безсмертний, пам’ять про полеглих – вічна, вдячність народу – безмежна.