«Дякую, що нагодувала…»

Невигадана історія
 
 Перебирала Галина пальцями зернятка вервиці, тихо промовляла молитву. Але думками була десь далеко. Щось згадувала, обдумувала, планувала. Так буває воно іноді: турботи й клопоти обсядуть, і коли почнеш молитися, важко зосередитись. А перед Великоднем ще й сорокоусти за померлих не пропускає. Постановила щодня у піст за упокій померлих багато молитися. Колись ще бабця казала: «То муситься, дитино, то такий обов’язок…»
Раптово якось усі думки кудись розвіялись, і жінка пригадала сон. Ще вранці, коли прокинулась, була ніби сама не своя: знала, щось їй наснилося. Але що?.. Тоді ніяк не могла пригадати. І аж тепер згадала: наснився тієї ночі батько: бідний такий, нещасний і чи то запитував її, чи то дорікав: «Що ж ти, Галю, про мене забула?..»
Їй не було й року, як він покинув сім’ю. Старшому братикові лише два роки минуло. Може, якби не знала Галина про батька нічого – покинув, та й усе – то воно й було б якось інакше. Але жив він у тому ж селі. Пиячив, жінок міняв часто. Усі батькові «подвиги» були на очах, а у людей — на язиках. Тому й змалку зненавиділа його Галина. Коли підросла і дівочитись почала, батько вже виїхав із села — подався у світи щастя шукати. Але «добра» слава за ним залишилась назавжди. Не один хлопець задивлявся на неї, та батьки парубка застерігали: «Дивися, сину, тато її такий гультяй… А діти ж у батьків своїх вдаються…»
Але таки не оминуло її щастя. Вийшла заміж, дітей народила. У злагоді живуть, у добрі, у статках. Із чоловіком вже й онучат діждались…
З того часу, як виїхав батько із села — не знала про нього нічого. Та й, якщо по правді, то й знати не хотіла. Батькова сестра жила у сусідньому селі. Галина з нею спілкувалась, але дуже рідко. Ще коли мама жива була, тітка навідувалась до них у гості. Вона теж з осудом говорила про брата, завжди поважала і підтримувала братову. А це вже майже рік Галина не спілкувалась із тіткою. А тут ще й сон оцей…
Наступного дня із самого ранку подалася Галина до тітки в сусіднє село. «Може, щось сталося, цьоцю?» — запитала. «Так, вмер Володька. Влітку рік вже буде, — сказала тітка. — Нам дали знати, але на похорон ніхто не їздив. Далеч така ж!.. Жив він там із якоюсь жінкою, от вона його й поховала… Який вже він там не був, але нехай із Богом спочиває…»
Тепер лиш зрозуміла жінка, що міг би означати той сон. Молитви батько просить. І прощення. Давно Галина його простила: бо чого ж їй ображатись, Бога гнівити?..
Пішла до церкви. Замовила заупокійну службу за батька, дала ще раз на сорокоусти за померлих.
А на Провідну неділю знову наснився Галині батько. Гарно вдягнений, веселий, усміхнувся і каже: «Дякую тобі, Галинко, що нагодувала…»
Коли прокинулась вранці, радісно якось було на душі, приємно. «Так, молитви чекав від неї батько, — подумала про себе. — Тільки цей хліб, ця їжа тепер потрібні йому у вічності…»
Знову рукою потягнулась до вервечки. Відмовляла за душі у чистилищі. Перебирала зернятка, а перед очима стояла мама, батько, дідусь, бабуня… Усі, хто вже там, у вічності… «Дякую тобі, Боже, що допоміг зрозуміти, чого чекаєш від мене», — мовила зі сльозами на очах. Але то були сльози радості. Від того, що зуміла виконати волю Господа і свій обов’язок перед померлими…

Руслана ЦИЦЮРА