До 87- ї річниці від дня народження Василя Стуса

«Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне

 існування  рідного народу сьогодні поставлене під

загрозу. І не один відчував: коли якийсь порятунок

ще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. 

І ми, свідки цього потаємного затоплення нашого

національного суходолу, змушені були заговорити 

про явище геноциду»

Василь Стус «З таборового щоденника»

6 січня 1938  року  народився  Василь Стус — видатний український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник, відважний борець проти злочинного, окупаційного московсько– комуністичного режиму, багаторічний політичний в’язень, мученик за українську ідею, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (посмертно), Герой України (посмертно).

Що знаємо про Василя Стуса, чим, якими вчинками  заслужив він на безмежну повагу, велику вдячність і шанобливе ставлення до себе нинішнього і прийдешніх поколінь українців? Уродженець Вінницького Поділля, дитинство і юність  Василь провів на Донбасі. На відміну від багатьох мешканців того краю, мовно окацаплених, з  босяцькою  мораллю і зеківською поведікою, він не виріс перевертнем, не  став манкуртом, не зрікся рідного національного коріння, не зрадив  свого народу. В умовах придушення комуністично-окупаційною  владою навіть найменших  виявів українства, передусім нашої   мови й культури (з метою прискореного «злиття націй» і формування «єдинава  савєцкава народа»)  Василь зберігав,  плекав і  поширював національні духовні цінності.

Закінчивши Донецький університет, учителював, прищеплював  шахтарським  дітям любов до  української  мови й літератури, до національних традицій. Маючи потяг до наукової діяльності, згодом  переїхав до Києва   і вступив до аспірантури при Інституті української літератури. Як людина патріотична,  енергійна і мужня, Василь не стояв осторонь процесів національно – культурного відродження початку 1960-х років.  Належав до київського  Клубу творчої молоді. Брав участь у діяльності «шістдесятників», в якому об’єдналися сміливі  інтелектуали-вільнодумці–  люди демократичних  і патріотичних  поглядів.

То був просвітницький рух, що  ставив за мету пробудити в народу, передусім у молоді,  національну свідомість, людську гідність, громадянську активність. Отже–допомогти українському суспільству, пригнобленому кремлівським терором,  голодоморами і комуністичними байками,  вирватися з ідеологічної пастки, почати  самостійно  мислити, неупереджено  аналізувати явища і факти радянської дійсності. А також подолати тотальний страх перед могутніми і жорстокими репресивними органами.

Учасники  руху «шістдесятників» були людьми поміркованими. Вони не  порушували питань про насильницьку зміну державного ладу, не ставили за мету розгорнути національно-визвольний рух за повалення комуністичного режиму й вихід України зі складу СРСР. Бо усвідомлювали: ще не настав для цього час. Але відверто,  словами й поведінкою  виявляли моральний  спротив комуністичному тоталітаризму. Сповідували високу культуру,  християнську  мораль,  загальноцивілізаційні  цінності, які передбачають самоповагу  і пошанування людських прав, несприйняття зла у всіх його виявах,  бажання побороти суспільне зло і  несправедливість.

Василь Стус і його побратими не сприймали офіційної комуністичної ідеології з її примітивним,  прямолінійним, фаталістичним тлумаченням суспільно-політичних, економічних і національних процесів. Тому початкові вимоги щодо ідеологічного розмаїття, протести проти компартійного контролю за духовно-культурним життям суспільства поступово переросли у громадсько–політичний та антиімперський рух.

«Шістдесятники»  усвідомлювали: колоніальний статус України– основна причина гноблення і нищення нашої національної самобутності, брутального зросійщення й  мовно-культурної асиміляції мільйонів співвітчизників. Найбільш сміливі відкрито заявляли: комунізм—глухий кут цивілізації. Демократичний  рух пробуджував національну свідомість української молоді, передусім студентської, спонукав  її до  критичного  мислення й  розхитував закостенілі ідеологічні підвалини тероиистичної московської  імперії.

У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» аспірант Василь Стус узяв участь у відкритій  акції протесту у зв’язку з посиленням репресій проти мирних вільнодумців. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом він закликав присутніх у кінозалі не миритися зі свавіллям комуністичної влади, яка розпочала арешти національної  інтелігенції.

Смілива акція українських патріотів  стала першим у СРСР відкритим політичним протестом громадськості проти  масових політичних репресій у післявоєнний, післясталінський  час. Інформація про героїчний вчинок  жменьки сміливців швидко потрапила за кордон. Світ дізнався: Україна не  стала на коліна перед московським окупантом. Боротьба за державну волю Батьківщин триває. Десятки молодих, освічених людей, незважаючи на небезпечні для себе і їхніх родин наслідки,  відкрито, публічно  висловлюють  незгоду із національною політикою кремлівської  кліки,  називають її злочинною, гнівно осуджують  свавілля і репресії.  Стверджують:   брутальні антиконституційні дії комуністичної влади  є поверненням до чорних часів  сталінщини.

За участь у сміливій   акції протесту В. Стуса було  жорстоко покарано– відраховано з аспірантури. Адміністрація навчального закладу вдалася до підлого й  ганебного кроку за наказом всесильного  КГБ. Але Василь не  зламався,  не злякався небезпеки, що розпростерла над ним чорні крила. Не каявся, не просив  прощення. Навпаки, ганебні, свавільні  дії влади його ще більш загартували. У відкритих листах до Спілки письменників, ЦК компартії, Верховної Ради УРСР  він критикував радянську  систему за повернення  після короткочасної «хрущовської відлиги»  до лютого, крижаного  тоталітаризму. Вказував на  порушення владою гарантованих чинною Конституцію людських і національних прав українців, протестував проти арештів  вільнодумців.

На початку 1970-х років В. Стус приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, звернення до високих компартійних інстанцій з протестами проти порушення людських прав і свобод,  критика  окупаційного режиму  призвели до його арешту 12 січня 1972 р. Тоді ж були заарештовані декілька Василевих побратимів.  А впродовж того й наступного років—сотні людей по всій Україні зазнали репресій. Тисячі осіб,  запідозрених у нелояльності до комуністичного режиму, були   допитані в КГБ. Їх залякували, погрожували арештами, звільненням з навчальних закладів, з роботи, примушували прилюдно каятися. До непокірних  застосовували весь арсенал репресивних заходів. За всіма встановлювали стеження. Найбільш активним  влаштовували провокації, щоб засудити за кримінальними статтями. В дещо  м’якших формах (без звинувачень у шпигунстві, підготовці  диверсій і  терактів, а також фізичних   катувань і масових розстрілів)  в Україні повторився 1937 рік.

У вересні 1972 р. Київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді»  засудив В. Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Відбуваючи покарання у  таборах на території Мордовії, Василь у складних в’язничних умовах не припиняв творчої діяльності. Але більшість віршів,  написаних  у неволі, були вилучені табірною адміністрацією і знищені комуністичними вандалами.  Лише декілька потрапили до читачів. Після відбуття  терміну ув’язнення поета  вислали в  Магаданську область, де він перебував до 1979 р. Звідти Василь письмово звернувся  до Верховної Ради про  відмову від громадянства СРСР: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Повернувшись восени 1979 року до Києва, Василь, не вагаючись,   приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини (УГГ). Хоча усвідомлював велику небезпеку цього вчинку. Група  була  утворена для контролю громадськості за   дотриманням  владою СРСР  зобов’язань щодо забезпечення,   зокрема на території  УРСР,  людських і громадянських прав. Вони були задекларовані у Завершальному акті Гельсінської наради з питань безпеки і співпраці  у Європі, підписаному у серпні 1975 р.  Л. Брежнєвим- тодішнім  генсеком компартії і керівником московської імперії.  Акт закріпив непорушність кордонів, що склалися між європейськими країнами  після Другої світової війни.

Україна– як співзасновник і член ООН, а також учасник  більшості  міжнародних організацій– вважалася відповідно до своєї Конституції суверенною державою, що на  федеративних засадах  добровільно входила до складу СРСР (з правом вільного виходу). Тому можемо стверджувати:  адміністративні кордони  УРСР були водночас і її державними кордонами.   Отже  нинішня влада Московії, цинічно  оголосивши окуповані території України свою власністю, грубо порушила  також Акт Гельсінської наради.  Незрозуміло, чому про це мовчать політики.

Влада забороняла В. Стусові, поетові й літературознавцю, працевлаштуватися за фахом. Тому, незважаючи на  підірване в ув’язненні здоров’я, він працював робітником.  У травні 1980 р.  Василь   знову був заарештований і як «особливо небезпечний рецидивіст»,  засуджений до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання. На судилищі він відмовився від послуг призначеного йому адвоката В. Медведчука.

Цей мерзенний тип, син колишнього поліцая, у студентські часи був засуджений за садистське побиття неповнолітнього (згодом став однин з найперших олігархів, лідером збанкрутілої СДПУ(о), керівником адміністрації президента Л. Кучми, кумом Путіна) не захищав, а звинувачував підсудного. Виконуючи завдання КГБ, огидний покидьок Медведчук цинічно брехав, стверджуючи, що всі дії  Василя Стуса—писання віршів, статей, листів, читання забороненої цензурою літератури, слухання закордонних радіостанцій—небезпечні злочини. За них він заслуговує  суворої кари.  Відомий  правозахисник, академік  Андрій Сахаров у  листі до  світової громадськості  назвав  вирок Василеві Стусові  ганьбою радянської репресивної системи.

Покарання Василь відбував у таборі суворого режиму в с.  Кучино  Пермської області. Адміністрація установи (за вказівкою Москви) заборонила йому бачитися з родиною й  займатися літературною діяльністю. Тупорилі табірні наглядачі скоїли бузувірський злочин: за наказом начальства знищили збірку, що складалася із  трьох сотень віршів В. Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження адміністрації з політв’язнями поет  кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами його на цілий  рік запроторили в камеру-одиночку.   Після того, як  твори Василя Стуса   вдалося нелегально переправити за кордон, де вони були надруковані,   німецький письменник Генріх Бьоль у 1985 р. висунув його кандидатуру  на здобуття Нобелівської премії з літератури. Це викликало звірячу лють і шалене занепокоєння найвищого кремлівського керівництва. Ще б пак! Нагородження найпочеснішою міжнародною премією волелюбного, хороброго, непохитного «антирадянщика й українського націоналіста»,  ув’язненого  за критику злочинного  тоталітарного режиму,   стало б для найвищої влади  болючим  ляпасом по брехливій морді. Величезною ганьбою перед світом. Оскільки Нобелівська премія не присуджується померлим,   існують вагомі підстави вважати:  тюремники отримали й виконали наказ Москви  знищити нашого поета.

28 серпня 1985 р.  наглядачі вчергове  вкинули Василя  до карцеру. За що, за яку провину?  Буцімто за те, що читаючи в камері книгу, він оперся ліктем на нари. Виявляться, робити це було суворо заборонено. Тюремна адміністрація  витлумачила  жорстокий свій вчинок  щодо Василя як покарання за порушення режиму утримування в’язнів. На знак протесту проти звірячої брутальності московських катів В. Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Тобто свідомо прирік себе на загибель.

Там, у холодному й темному карцері (не в лікарняній палаті, без надання медичної допомоги )   в ніч з 3 на 4 вересня Василь  помер у віці 47 років. За офіційними даними,  причиною смерті стала  зупинка серця. Незважаючи на існування декількох інших версій трагедії,  передчасну смерть нашого поета маємо  розглядати як навмисне вбивство, підло скоєне московсько-комуністичною  тоталітарною владою.

Вона багато років хижо,  по-звірячому, по-сатанинськи   його переслідувала. Смерть, а насправді сплановане  вбивство Василя Стуса– один з багатьох великих,  непростимих злочинів Московщини проти України, проти національної культури, проти нашого народу  й одного з найдостойніших  його синів!

Московсько-комуністична влада скоїла ще й інше  бузувірство.  Аж до середини жовтня вона приховувала  смерть поета від його друзів-дисидентів, які перебували в тій самій тюрмі-катівні. Поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання на батьківщині померлих в’язнів сумління адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Кремлівська кліка боялася  своїх ворогів навіть мертвими! Вона  усвідомлювала:  високі ідеї, за які герої свідомо боролися і навіть  ішли на смерть—невмирущі.  Особисті речі В. Стуса також здебільшого не були повернуті  його родині.

Лише наприкінці 1989 року, коли імперія зла захиталася,  влада дозволила перевезти тіло Василя Стуса в Україну.  18 листопада декілька сотень представників громадськості брали участь у зустрічі в Бориспільському аеропорту домовин поета і його побратимів Юрія Литвина й Олекси Тихого, які  також загинули в таборі. Ми прийшли з  трьома терновими  вінками, які наступного дня,  після перепоховання мучеників за волю України на Байковому кладовищі Києва,  були  прикріплені до хрестів на їхніх могилах.

Василь Стус у наш час повторив життєвий подвиг Тараса Шевченка,  геніального поета, великого мислителя й художника, який зазнав репресій від московсько-царської окупаційної влади. Як і Т. Шевченко,  В. Стус прожив небагато—всього 47 років. Обидва поети померли і були  поховані на чужині, а згодом завдяки друзям – перепоховані на Батьківщині. Обидва були волелюбними і відважними  бунтарями проти окупаційних московських режимів—царського і комуністичного. В лиху годину духовної темряви обидва добровільно стали на шлях безкомпромісної боротьби за волю України, за що були жорстоко покарані багатьма роками неволі. А також забороною творчої діяльності.  Обидва, незважаючи на диявольські, пекельні зовнішні обставини, жили  чисто, світло і взірцево. Снаги й духовної сили у творчості й  боротьбі  обом Великим Українцям  додавала   любов до Батьківщини,  віра в Бога, відповідальність перед Всевишнім і прийдешніми поколіннями за долю свого українського народу. Тому про кожного з них маємо право сказати: «Він– справжня Людина!»

Ми, українці,  повинні пишатися тим, що мали Василя Стуса — талановитого поета, героїчного борця проти ненависного московсько-комуністичного окупаційного режиму. Адже він, на відміну від більшості своїх колег-сучасників– боягузливих,  слабкодухих,  млявих, почасти  зрадливих, але завжди галасливих, самозакоханих  і користолюбних–  рішуче відкинувши страх, знехтувавши  інстинктом самозбереження, відважно вступив у  нерівний бій проти червоного змія. І без вагань віддав життя за волю Батьківщини, бо знав: його саможертва не марна. Тому–як незламний, хоробрий  борець, як мужній воїн, який зі зброєю в руках за святу справу поліг на полі бою, — по праву  заслужив високе  звання Героя України!

Ми впевнені: учасники антимосковської національно-оборонної  війни,  всі, хто нині збройно протистоїть  кремлівському агресору,  також наші герої. Вони ідейні  послідовники,  духовні брати і сестри великого Українця Василя Стуса!