Чи дізнаємося ми правду про Іловайську трагедію?

Спогади добровольців
З кожним роком, що віддаляє від Іловайської трагедії, в українців все менше шансів дізнатися правду про «котел», котрий забрав життя сотень українських бійців, а хлопці, які вижили, все менше вірять, що когось буде покарано. Можновладці знають правду, проте її навряд чи буде оприлюднено. Тому нам залишається слухати тих, хто був там. І вижив…
Доброволець Максим: «Три роки вже минуло відтоді, проте досі бачу пошматовані тіла друзів і розбиту техніку»
Максим, житель Донецької області, бойовий шлях розпочав у батальйоні «Донбас». Військові знання здобував через Інтернет. Читав військову літературу. За власні кошти придбав спорядження і зброю. Виїжджав на зачистку Красногорівки. Та справжній урок від життя  отримав під Іловайськом. Про що й розповідає.
– На початку 20-х чисел січня 2014-го  приїхав до Курахового. Там ми отримали боєприпаси. І звідти вирушили до Іловайська. На той час я вже знав, що було багато загиблих серед українських військовиків, серед моїх побратимів з батальйону «Донбас», – розповідає Максим про початок боїв. (10 серпня батальйони «Азов» і «Донбас» намагалися захопити місто, але на одній із бойових машин заклинила «пушка», а інша просто заглухла. Без підтримки важкої техніки вони не змогли пройти далі. Цим скористалися кулеметники і снайпери бойовиків, які сильним вогнем змусили наших хлопців відступити. Тоді в обох батальйонах повідомили, що вбито 6 бійців, поранено – 12.)
– Нас поспіхом зібрали і відправили на штурм депо. Це була безглузда операція. Багато людей з різних підрозділів. Стріляли хаотично. До нас почали прилітати ВОГи. Один із них розірвався біля мене. Це була перша контузія. Хлопці почали відходити. У нас було дві БМП. В одній не працював приціл, а інша не могла завестись. Неприємно вразив заступник Семенченка «Філін», який прийняв командування після поранення «головного». Коли нас обстрілювали російські терористи, він ховався у підвалах. Через його недолугі накази  зігнати всю техніку в одне місце  росіяни спалили її. І так – двічі. У нас навіть не було машин, щоб вивезти поранених. Безпілотний літальний апарат ворога постійно літав над нами. Вони знали навіть, де ми ночуємо. А він усю техніку на вулиці скупчував, солдатів тримав в одному місці. Цим скористалися ворожі артилеристи і розстрілювали нас.
Того ж дня, коли відбувався штурм депо, хлопці з батальйону «Донбас» провели атаку, щоб заволодіти східною частиною міста. Під час боїв близько третини бійців штурмової роти було поранено або знищено ворогом. Хлопці відступили до займаних позицій у школі та депо. А потім настало 24 серпня 2014 року. Почали працювати гаубиці російських терористів. Вони кидали снаряд за снарядом. По три в ціль. Будинки, де ховалися наші бійці, розсипалися і накривали їх. Максиму пощастило вижити. Але багато його побратимів навіки залишилися там.
– Події, які відбувались в Іловайську з 24 серпня, можна назвати трагічними і героїчними. Тут хлопці показували таку хоробрість, про яку фільми треба знімати. Гранатометники відкрито йшли на російські танки. Один із них на ім’я Євген (позивний «Вусач») підбив ворожу машину. Згодом він загинув у Широкиному, а його подвиг намагалися привласнити інші бійці, як це у нас буває, на жаль. Мене важко контузило. Лежу, а навколо – українські військовики, які помирають зі словами: «Мамочко, допоможи!» Медсестрички батальйону «Донбас»  (кожній з них потрібно дати «Зірку» Героя) робили усе, що могли. Врятували десятки бійців, витягнувши їх з-під обстрілів і надавши першу допомогу.
Але поряд із такою шляхетністю була і повна безглуздість. Під мінометний обстріл потрапив автомобіль ГАЗ-66 ЗСУ. Там лежали боєприпаси. Тент зайнявся, і бійці кинулися гасити його. Як так можна? Замість того, щоби втікати подалі, вони пішли на смерть, забувши про елементарні правила безпеки. Найголовніше з них: життя солдата – найцінніше, що є на війні. Хлопці не дотрималися його і всі загинули. 17 чоловік, в одну мить. Скільки було поранених, не пам’ятаю.
Офіцери різних підрозділів радилися, що робити далі. Проте одностайної думки не було. Тому Максим і його побратими самостійно вирішили відходити до Добропілля. Там вже був генерал Хомчак.
– Коли вже остаточно стало зрозуміло, що порятунку не буде, ми почали відходити так званою «зеленою дорогою». Терористи обстрілювали нас безперестанку, хлопці помирали на очах. Пошматовані частини їх тіл висіли на деревах. Мене ще двічі контузило. Лежачи на землі, думав про смерть. Слава Господу, мене знайшов друг і виніс із приміщення, яке потім накрила російська артилерія. А ввечері нас захопили в полон. Хоча ми й не опиралися. Морально всі були убиті. Бойовики закинули бійців у КамАЗ, майже 90 людей. Серед них лежали поранені – без ніг, рук. Проте терористи не звертали на це уваги. Привезли кудись серед поля. Викинули. Щоправда, перед тим дали сухий одяг і якісь харчові пайки. Мене не злюбив якийсь жирнючий «русскій» і все хотів застрелити. Через кілька днів усіх ЗСУшників і поранених бійців добробатів віддали представникам Червоного Хреста. Мені вкотре пощастило – я теж потрапив до цієї партії…
Три роки вже минуло відтоді, проте досі бачу пошматовані тіла друзів, розбиту техніку. І повторюю, що цього всього могло не бути. Навіть тоді,  коли ми виходили так званим «зеленим коридором», нас постійно запевняли, що все під контролем: у штабі вирішують наше питання. Ситуація досягнула безглуздя. Групи солдатів хаотично потрапляли під вогонь росіян і помирали десятками. А тоді потрібно було дати команду йти на прорив, але нас просто кинули і зрадили. Ми ще мали гранатомети і міномети. Сотні хлопців чекали на диво зі штабу. У нас навіть «бехи» були. Вони до кінця прикривали колону, поки їх не знищили. Я бачив потім обгорілі тіла членів екіпажів. З такою силою ми могли спокійно розірвати кільце і вийти з оточення. Але чомусь такої команди не було…
Віталій Нікуленко, позивний «Чечен»: «Моєму другові, який виходив з Іловайська, на той час було 16 років»
– В середині липня 2014 року нас кинули зачищати  Піски. З нами були батальйон «Дніпро» і «Правий сектор». Це – з одного боку. З іншого наступали військові. Не пам’ятаю, яка бригада, – розповідає про початок військових дій в Україні Віталій Нікуленко, позивний «Чечен», колишній боєць батальйону «Торнадо», нині воює у «Правому секторі».
– Ми йшли вулицями. Всюди було тихо. Повернувши за ріг будинку, побачили величезний знак із написом «Донецьк». А біля нього – блокпост російських терористів. Спочатку всі завмерли від здивування. Ніхто не очікував  так зненацька нарватися на ворога. А все тому, що не було ніякої злагодженості між бойовими підрозділами. Вороги теж були шоковані. Розпочався бій. Я стріляв автоматично, не цілячись, надто близько терористи були від мене. Бачив, як вони падали мертві. Проте не реагував ніяк. Було тільки бажання вижити.
– Тобто, зачищаючи Піски, ти з побратимами вийшов до Донецька?
– Так. Ми зупинилися за 70 метрів від нього. Тоді військовим передали, що буде працювати російська артилерія, і ми, забравши вбитих і поранених, змушені були відступити. Через декілька хвилин їхні міномети накрили усе місто. Нам довелося перебіжками, ховаючись за будинками, відходити. Пригадую, забігли в один із підвалів, почекали трішки, вийшли з нього і побігли в інший будинок за 40 метрів і звідти побачили, як у місце, де ми недавно переховувалися, влучили міни і він розсипався.
Наступного ранку нас попросили виїхати на Донецьку трасу. Там стояв блокпост Нацгвардії. Потрібно було забрати їх звідти, тому що готувався наступ російських військових. Ми приїхали, завантажили цих вояків у кузов і вивезли із зони обстрілу. А вже через декілька годин, російські ГРАДи знищили те місце. Нас відправили на базу в Маріуполь, а на початку серпня сказали, що потрібно їхати на штурм Іловайська.
– Це була якась спланована операція?
– Перебуваючи на базі, ми нічого не чули про Іловайськ. Нам сказали, що відправляємось на бойовий виїзд. Приїхавши, чекали декілька днів, щоб налагодити зв’язок між підрозділами. Потім приїхав генерал Хомчак зі штабу. Він заявив, що в місті майже немає російських  військових, тож це буде для нас легкою прогулянкою. Через день ми виступили. Нам дали два БТРи, а батальйон «Азов» мав на озброєнні КамАЗ із кулеметом «Утёс». Загальна кількість бійців  – близько 200 чоловік. Пройшли половину дороги, аж тут почали стріляти російські міномети. Нам наказали відступити.
– Не було думки, що вам кажуть неправду? Адже генерал повідомив, що російських військових у місті небагато.
– Після того, як ми відступили вдруге, зрозуміли, що нас обманюють. Просунувшись у напрямку Виноградового, ми зайшли у невеличкий ярок і там побачили величезні, масивні укріплення російських терористів. Наші снаряди 152 калібру нічого не змогли вдіяти з цими бліндажами. Їх споруджували тижнями. Як цього не побачила наша розвідка? Довелося вести нерівний бій. Ворог був на відстані 14-30 метрів. Я знову стріляв автоматично, не рахуючи, скільки упало терористів. Проте вони переважали нас кількістю. На кожного українського бійця припадало близько 14 ворогів. На кожну машину – 12 їхніх. Під час відступу ми захопили в полон багато бойовиків. Це були місцеві сепаратисти, російські контрактники, навіть строковики. Останні виправдовувались, мовляв, нічого не знали, їх начебто везли на полігон, а опинились в Україні. Хлопці давали їм свої мобільні, щоб вони зателефонували додому. Поводилися з ними по-людяному, годували, поїли. Пізніше їх забрали від нас.
– Ви повернулись після невдалого наступу. Що було далі?
– Суцільний хаос. Бійці не слухались нікого. Деякі підрозділи діяли самостійно. Ніхто не знав, що буде завтра. 19 серпня основна частина бійців батальйону «Шахтарськ» вийшла з-під Іловайська. Відхід був неорганізованим і дванадцять бійців, у тому числі я, залишилися в місті. І виходили уже разом з усіма в двадцятих числах серпня.
– Чому не намагалися вийти раніше?
– Не було можливості, та й не знали, що робити. Російські терористи атакували нас на всіх напрямках. Кожен прагнув вижити. Була одна дорога, яку ще не прострілювали, і нею ми намагалися вийти. Четверо хлопців влаштували засідку, щоб стримати ворожу піхоту і дати більшості відійти, зокрема і пораненим. Ми від’їхали на декілька сотень метрів і почули, що наші побратими ведуть бій. Я з другом вирішив повернутися, щоб допомогти їм. Ми трималися до ранку. З шести чоловік на блокпосту вижили лише двоє. У нас був старенький легковий автомобіль. На ньому ми вивозили тіла друзів. Один із них у ніч перед смертю подарував мені свій mp3 плеєр, а вранці загинув.
– Офіційна статистика свідчить, що в боях за Іловайськ загинуло близько 500 чоловік. Чи ця цифра відрізняється від реальної?
– З упевненістю можу сказати, що лише у батальйонах «Шахтарськ», «Азов» і «Донбас» під час боїв загинуло близько 500 хлопців. А були ще інші добровольчі батальйони. І не потрібно забувати про ЗСУ. Тому число полеглих сягнуло за тисячу. Однак комусь не вигідно озвучувати ці цифри, щоб люди не знали про боротьбу добровольчих батальйонів і героїзм їх бійців. До речі, моєму другові, який виходив з Іловайська, на той час було лише 16 років. Скоро йому двадцять, а він уже таке пережив.
– Ти повернувся на базу батальйону. Чи була у тебе конкретна розмова з командуванням? Чи аналізували ситуацію, що склалася?
– Ні. Не було сенсу щось обговорювати. Мене і моїх побратимів почали звинувачувати у дезертирстві. Мені інкримінували вбивство цивільних, але потім все начебто стихло. Психолог порадив змінити спосіб життя – повернутися в тил, влаштуватися на роботу. Я так і зробив. Надто багато було пережито, побачено. Досі згадую, як ми їздили полями й збирали живих і мертвих українських бійців. Важко, дуже важко таке пережити.
– Ти тепер воюєш у «Правому секторі». Чому обрав його, а не ЗСУ?
– Це – єдиний добровольчий батальйон, який нагадує мені про минулі, доблесні часи. Більше таких не залишилось. Їх майже усіх знищили в Іловайську та Дебальцевому.
– Тобто, ти вважаєш, що під Іловайськом просто знищували добровольчий рух?
– Так. Це – моя думка. Цього побоїща можна було б уникнути. Це був штучно створений «котел».
 
Михайло Ухман