Колгоспи – втрачений рай?

 
Навіть Віктор Ющенко, у свій час, працював у одному з таких на Козівщині. Зрештою, кожен, хто родом з села, достеменно знав у радянські часи, що таке колективна господарка…
 
На вихідних,  їдучи в громадському транспорті,  почув розмову старших жіночок, мовляв, як добре було, коли в селах працювали колгоспи і на роботах усі були, ніхто нікуди не їхав на заробітки і з ферми чи току можна було принести молока чи зерна…
На вигляд їм було 60–65 років, отже, вони народилися у 50-х роках. Можливо, їхні батьки так і не розповіли їм, як створювалися ці колгоспи… Подумки всміхаюся, так, можна погодитися, що від 1960-х рр. колгоспи розбудовувалися. Візьмімо для прикладу с. Вовківці Борщівського району, де у 1970–1980 рр. містилася центральна садиба колгоспу, який об’єднував п’ять сіл. На території господарства діяли: асфальтний, цегельний, меблевий заводи; звіроферма і теплиці; агрофірма спорудила чотири двоповерхових будинки для молодих спеціалістів й приміщення восьмирічної школи. До речі, це господарство, яке від 1971 р. до 1991 р. очолював Герой соціалістичної праці Адам Щепановський, було одним зі спонсорів футбольної команди «Динамо» (Київ). Колгосп в Тютькові у 1950-х рр. прославився на весь Радянський Союз як мільйонер-рекордсмен (досягнення тютьківських буряководів згадували на 19 з’їзді КПРС у жовтні 1952 р. у звітній доповіді Г. Маленкова, яку він виголосив замість Й. Сталіна). У Грабівці Тернопільського району у 1950-х діяла жіноча тракторна бригада. А в колгоспі-мільйонері с.  Більче-Золоте (очолював Герой соціалістичної праці Василь Стецько) протягом 1962–68 рр. діяла обласна дворічна школа голів правлінь колгоспу. Що й казати, навіть майбутній Президент України Віктор Ющенко працював (під час практики) у колгоспі с. Покропивна, нині Козівського району.
Проте, незважаючи на існування колгоспів-мільйонерів, селяни жило бідно. Невже тим жіночкам подобалося бути кріпаками радянської системи? Шкода, що вони не знають, як на крові і через страждання їхніх батьків створювали цей «колгоспний рай».
 
20 мали ім’я Сталіна…
Отже, як на Тернопільщині створювалися колгоспи.
Одразу ж після приходу у вересні 1939 р. більшовицька влада почала впроваджувати в життя раніше випробуваний на східноукраїнських землях досвід створення колгоспів.
Селяни, незважаючи на величезний тиск, погрози, залякування, будь-яким чином намагалися не вступати у колгоспи. Не один десяток сімей насильно вивезли з Тернопільщини за відмову господарів стати колгоспниками. Створення колгоспів зруйнувало життя десяткам тисяч жителів нашого краю. Часто більшовики таким чином доводили людей до самогубства. Так, не витримавши наруги і погроз через небажання «записатися» в колгосп, вкоротив собі віку селянин у с. Коцюбинці на Гусятинщині. Мешканець с. Васильківці цього ж району, примушений «добровільно» написати заяву про вступ до колгоспу, в присутності сільських активістів косою розпоров собі живіт. У 1940 р. жителі с. Цебрів Зборівського району П. Боднар та М. Томахів наклали на себе руки через те, що не хотіли віддавати майно і йти до колгоспу. І таких випадків було чимало. Відомі й інші прояви протесту проти насильного запровадження колгоспів, зокрема, нищення їх майна. Партійні функціонери, яких прислали з різних регіонів Східної України, готові були зарахувати до куркулів усіх неколгоспників. Але саме цієї категорії селян і було найбільше.
Тому місцева влада звернулася за роз’ясненням до центру, де їй  рекомендували куркульсько-заможними господарствами вважати ті, що «систематично застосовували найману силу в господарстві або кустарному виробництві. Мають млин, олійню, круподерню, шерстівку, вовночесальню, шаповальню, терковий заклад, сушарню картоплі, плодів, якщо там застосовують механічний двигун, силу вітру,  води. Промислове підприємство, за допомогою якого експлуатують населення, даючи роботу додому або здаючи в оренду». Господарства служників культу
Як зазначив тернопільський історик Петро Гуцал: «Щоб переконати західноукраїнських хліборобів у «перевагах» колгоспної системи, були навіть організовані поїздки в східні області УРСР груп селян, де вони мали на власні очі переконатися в «щасливому житті колгоспників». Утім, виходило якраз навпаки: наші земляки відразу помітили блуд радянської пропаганди, зуміли переконатися, до якого жалюгідного стану довела сільських трудівників і село загалом колгоспна система. А той, хто говорив правду, міг за це постраждати. Так, улітку 1940 р. був заарештований і засуджений за «антирадянщину» житель с. Олексинці на Борщівщині Петро Барландин, котрий, повернувшись з Макарівського району Київської області, розповідав односельцям, як насправді живуть тамтешні колгоспники. Робота партійно-радянських органів й активістів щодо організації колгоспів, незважаючи на значні зусилля, давала невеликі результати. Згідно з офіційними даними, на 15 травня 1940 р. в Тернопільській області було 45 колгоспів. Характерно, що 20 з них мали ім’я Й. Сталіна».
Проте, варто зазначити, що насильницькі методи створення колгоспів все-таки давали свої результати і до початку німецько-радянської війни у половині населених пунктів краю були створені колгоспи чи колгоспні бригади. Але вони були малочисельними і здебільшого не дієвими.
Після війни – всі до колгоспу
Після закінчення німецько-радянської війни на території області більшовицька влада відразу ж почала впроваджувати в життя колгоспну систему. Так, у Борщівському районі до 27 червня 1944 р. було організовано 4 колгоспи. В цілому у 1944 році у Тернопільській області налічувалося 35 колгоспів.
Цього разу під час створення колгоспів радянська репресивна система відчула протидію не тільки селян, а й вояків УПА, які часто здійснювали антиколгоспні акції. Зрештою, радянська влада лише тоді зуміла нейтралізувати УПА, коли через масовий терор загнала в колгоспи українське селянство.
У своїй діяльності підпільники використовували як засоби агітації та пропаганди – розповсюдження листівок, гасел відповідного змісту, так і методи терору проти агітаторів, а також тих, хто бажав вступити до колгоспу, та його членів. Зокрема, у с. Лука Коропецького (нині Монастириського) району 24 листопада 1947 р. повісили Петра Работенка, а в с. Нагоряни Товстенського (нині Заліщицького) району – Тетяну Чуприк; обоє активно виступали за організацію колгоспів в цих селах і були фундаторами їх створення та членами правління. Упродовж двох наступних років протиколгоспні акції тривали. Наприклад, у Комарівці на Бережанщині ліквідували М. Регу і М. Пітківа.
Селянство Тернопільщини в післявоєнні роки, ще не загнане в колгоспи, тяжко працюючи на своїй землі, продовжувало не лише годувати населення краю, а й рятувало східні регіони України від голоду. Про це переконливо свідчать документи за 1947 р. Навіть більше, тоді в область приїжджали купувати хліб представники з Росії та Білорусії.
За спротив – дорога ціна
У с. Білівці Борщівського району, на батьківщині двічі Героя соціалістичної праці Євгенії Долинюк, у 1947 р. більшовики ув’язнили кілька дівчат із села за те, що принесли з колгоспного поля кількадесят качанів кукурудзи.
Переконливим підтвердженням негативного ставлення жителів області до колгоспів є приклад із мешканцем містечка Ланівці Іваном Цюсиком. За відмову стати колгоспником його заарештували і кинули у камеру попереднього ув’язнення в приміщенні районної міліції. Через три дні він попросив відпустити його додому, щоб порадитися з дружиною. Коли І. Цюсика звільнили, він пішов у церкву, висповідався, а потім повернувся до своїх кривдників і заявив: «Я прийшов до вас сам. Можете мене розстріляти, але в колгосп не запишуся». 26 вересня цього ж року на зібранні селян щодо створення колгоспу в с. Новий Тараж Дмитро Панчук заявив: «Вступати в колгосп я не бажаю, бо знаю життя колгоспників зі східних областей. Якщо вступимо до колгоспу, то куди вже ми підемо за хлібом?»
У 1947 р. не було кому збирати врожай, оскільки селяни переховувалися або перебували в УПА. До цієї роботи у 1947–1948 рр. залучали червоноармійців. Так, 24 липня в Гримайлів приїхали 150 військовослужбовців. У  липні наступного року до с. Глібів на Гусятинщині прибули 27 військових.
На початку жовтня 1948 р. влада активізувала свої дії щодо створення колгоспу в районному центрі Гримайлів. До нього місцевих жителів заганяли силою; особливо постраждали сім’ї Мольки, Наконечного, Хом’яка. Зокрема, 10 жовтня за відмову вступати у колгосп переселенця Хом’яка годину катували у приміщенні МДБ, потім усю ніч водили по Гримайлову, щоби будив господарів-одноосібників. Тоді ж над 60-річним переселенцем Степаном Молькою знущалися в його хаті; дружину вивели у білизні під дощ, працівниця райвиконкому Басарабова наказувала присідати на землю, а потім швидко вставати на ноги й плювала селянці в очі. Інші комуністи, у т. ч. третій секретар райкому КП(б)У Лобанов, забирали хатні речі до відділу районного уповноваженого міністерства заготівель. Дружину Івана Наконечного, Емілію, яка лежала після операції, стягнули з ліжка і почали бити. Уповноважений міністерства заготівель у районі Дмитренко скочив їй на живіт, від чого тріснули операційні шви і вилізли кишки. Тоді побоями змусили 11-річну дочку Наконечних підписати заяву про вступ у колгосп. При виході з хати комуністи вилили на хвору жінку два відра води та викинули каструлю картоплі.
Наприкінці лютого 1948 р. Хоростків блокували війська МДБ й курсанти училища механізації (вихідці з дитячих будинків Наддніпрянської України) для організації колгоспу. Були випадки, коли лили гас в борошно чи крупу, били посуд, ламали двері тощо, все супроводжувалося побиттям і знущаннями. 6 січня 1950 р. Хоростків оточили солдати Теребовлянського і Чортківського гарнізонів, ходили по хатах із заздалегідь підготовленими списками і під дулом автомата змушували писати заяви на вступ до колгоспу. Так у Хоросткові було створено п’ять колгоспів.
Побої, грабіж, знущання, арешти тривали майже у всіх населених пунктах краю, у яких «добровільно» створювали колгоспи. А скільки пам’яток архітектури було зруйновано під час будівництва колгоспних об’єктів!
Ось такими методами створювали в нас комуністичний «колгоспний рай».
Правда, шкода одне, що так бездумно у 1990-х рр. розвалили те, що було споруджено упродовж десятиліть нелегкою людською працею.
Підготував Віктор КУЛИК