До дня пам’яті жертв голодоморів

«Цей  голод штучний і навмисне створений…Наслідком цього

лиха  буде московська  колонізація України, що  призведе

до  зміни її етнографічного  характеру.

У близькому   майбутньому…ніхто більш не говоритиме про

Україну  та український народ, про  українські проблеми,

 бо Україна  стане де факто територією з переважно

з московитським  населенням..

Голод  шаленіє й нищить людей..Неможливо збагнути,

як світ може залишатися байдужим  до такої трагедії..»

Серджо Ґраденіґо – консул  Італії у Харкові  (повідомлення урядові фашистської Італії від 31 травня 1933 р. про події в більшовицькій УСРР )

Спогади  двох свідків колективізації  і голодомору в с. Тернавка (скорочений виклад)

Колективізація і спричинений  нею в 1932-33 рр. голодомор відбувалися в  с. Тернавка– нині Шеетівського, колись Антонінського району Хмельницької області– за такою  самою схемою, що й в інших регіонах України.

Наводжу свідчення  очевидців трагічних подій. записані від  мешканців нашого села понад 10 років тому. Незважаючи на поважний вік, оповідачі  до глибокої старості зберігали  добру пам’ять і здоровий  глузд.

Демидюк Ганна Іванівна, 1922 р.н.

«Мої батьки мали невелике господарство: хату, хлів, клуню, двоє коней, корову з телям, свиню з поросятами, домашню птицю. А також реманент: воза, плуга, культиватор, борони. Наша родина, в якій було п’ять дочок – Анастасія, 1920 р.н., Ганна, 1922 р.н., Марія, 1924 р.н., Надія, 1926 р. н. і Ліда, 1929 р.н. — жила скромно. Ми не бідували, але й не розкошували.  Мали що їсти й пити. Але білий хліб бачили  не  частіше, ніж два рази в рік—на Різдво і на Паску. Батько й мати господарювали  самі, найманої праці не використовували. Часом їм допомагали  родичі й  сусіди. Бо так у селі здавна велося, що люди безкорисливо  допомагають  одне одному. Нас, дітей, змалечку привчали до праці. З семи-восьми років ми виконували деякі посильні роботи в господарстві.  Старші дочки допомагали батькам доглядати менших  сестер.

Пригадую, як навесні 1932 року в селі відбувалася колективізація. Людей примушували вступати   до колгоспу і віддавати в комуну все майно.  На тих, хто  хотів господарювати самостійно, накладали непосильні податки. Наш батько Горбачук Іван Омелянович заявив, що до колгоспу не вступить. Хоча здогадувався, що відмова добровільно позбутися майна і волі добром  для нього не закінчиться. Але він був чоловіком вольовим і свого рішення не змінив навіть під тиском влади.

Біда не забарилася. Якось до нас у двір приїхали  озброєні люди. Вони  заявили, що батько куркуль і класовий ворог. Бо  не тільки сам не хоче вступати до колгоспу, але   ще й інших селян підбурює не виконувати розпоряджень влади.  Наказали батькові збиратися і йти з ними.

Наступного дня наше господарство розграбували. Приїхала ватага п’яних людей. Незважаючи на материн плач, розібрали клуню й вивезли всі будівельні матеріали, приготовлені для будівництва нової хати. Забрали збіжжя і все їстівне. Вивели з хліва й забрали коней, корову, свиней та іншу живність. Навіть гусей і качок. Забрали весь реманент: плуга, культиватора, борони.

Через декілька днів прийшов з Антонівської тюрми змарнілий  батько. Сказав, що  в’язниця  переповнена такими, як він селянами. Їх не годують. У  тюремній камері тісно, нема місця, щоб   прилягти. Перед судом його відпустили на два дні додому, щоб узяв теплий одяг і їжу. Очевидно, тюремники знали, що не втече. Й повернеться до в’язниці. Бо кожний арештований хлібороб  мав надію, що суд визнає його невинним. І відпустить додому.

Батько дуже засмутився, побачивши розорене й пограбоване  господарство. Після того, як  він  попрощався з родиною і   пішов на судилище,  ми його більш ніколи не бачили. Згодом надійшов лист з Маріуполя, в якому батько повідомив, що після суду його як ворога народу привезли  в це місто будувати доменну піч.  Він писав, що харчування дуже кепське, теплого одягу не видають, а в тісному і смердячому бараку, де  утримували  в’язнів, дуже холодно. Люди сплять  на дощаних нарах, нічим не застелених .

Мати відразу ж надіслала йому дві посилки. В одну поклала кожуха, у другу — сухарі і сало. Все це випросила в добрих людей. Дуже скоро одна  посилка  повернулася назад. У скриньці, де були харчі, замість сухарів і сала  лежали камінці. Про подальшу долю батька ми ніколи нічого не чули. Не знаємо, за що, за яку провину його судили, коли він помер і де похований.

Після цього настали чорні часи.  Нам було не до навчання, тому не  ходити до школи. Щоб якось прожити й допомогти матері,   старші діти  пішли працювати на колгоспну ферму. З десятирічного віку  я  доглядала телят, а з дванадцяти вже  доїла колгоспних корів. Наприкінці 1932 року народилася шоста дочка – Наталія.  Незважаючи на голод і холод, нашій родині пощастило пережити  важкі зиму й весну 1933 року. Хоча всі ми пухли з голоду, але ніхто не помер. Їли все, що можна було знайти на полях, на луках чи в лісі: стебла  бур’янів, гілки й кору з дерев, ягоди, гриби. Їли навіть воронячі яйця. Особливим делікатесом вважалися пампушки з перетертого цвіту білої конюшини і коріння лопуха.

В селі проживало багато родин, майно яких через небажання господарів вступати до колгоспу, було розграбоване. Пограбували також батькового брата. Він важко переживав комуністичну наругу і душевно захворів. Знаю, що багато людей  пухли  через голод.  Чула, що були випадки смерті земляків, у тому числі дітей  від голоду. Подробиць не пам’ятаю, бо всі були дуже  залякані, знали, що говорити про це  небезпечно. Наша мати    ще  дуже довго боялися, щоб  її і нас не вислали, як батька».

Ковальчук Антон Павлович, 1927 р.н.

«Мій батько Ковальчук Павло Силович у 1918-19 рр. служив командиром взводу в армії Української Народної Республіки.  Був  грамотною людиною, тому знав, що таке більшовизм. Наша родина була середняцькою.  Але сільська влада завжди називала батька петлюрівцем.  Щоб не наражатися  на небезпеку,  він добровільно вступив до колгоспу. Віддав реманент,  коней і телицю.  Корова залишилася в нас. Вона і врятувала родину у 1932-33 рр. Щоправда, членство в колгоспі не врятувало батька. Його засудили за  «підрив колгоспного ладу»  й заслали на будівництво Біломорсько – Балтійського каналу. Звідти він повернувся виснажений і хворий. Але вижив завдяки вживанню молока від тієї корови, яку не віддав у колгосп. Проте на цьому його поневіряння не закінчилися. Батькові було заборонено проживати в Україні. І він виїхав у Челябінську область, де проживав родич, який виїхав туди набагато раніше.  Влаштувався працювати на залізниці. Згодом перевіз туди родину. Але 1938 року на роботі  його заарештували. Під час єдиного побачення з нашою матір’ю він сказав: «Відчуваю, що живим  звідси не вийду. Тому продавайте майно і повертайтеся в Україну».

Під час колективізації мені було п’ять років, тому небагато що пам’ятаю про ті події. Знаю, що хліба ні в нас, ні в родичів ні  в сусідів  не було. Делікатесом вважали печені цукрові буряки. Підрісши,  чув від своєї матері, від старших односельців  про  знущання  влади  з людей.  Головою сільради в той час був Бенедьо Шмигельський, а дільничним міліціонером — Мусій Михальчук (Тризін). Саме вони за наказом влади організовували  розкуркулення, їм допомагали різні нероби—активісти.  Серед них було багато заброд– чужинців, які невідомо звідки взялися. І так саме швидко позникали із села після розкуркулення. Повиїжджали назовсім декотрі з активістів. Колгосп створили, але самі працювати в ньому не схотіли.

Ось декілька фактів жорстокості і звірств представників влади.  Мусій Михальчук, щоб залякати людей і примусити всіх вступати до колгоспу, пізньої осені 1931 року ініціював розкуркулення свого рідного брата Грицька, господаря середніх достатків.  Грицьків  син Сергій зазвичай вранці пішов до школи. А коли повернувся додому, не застав своєї хати. Її було зруйновано. На  місці, де вона стояла, лежали вперемішку стовпи, білі стіни, двері,  вікна, стіл, лави, мисник з розбитим посудом. Залишилася тільки піч і напівзруйнований димар.  Змерзлу й голодну дитину запросила до своєї хати сусідка Ярина.

У неї  саме обідали руйнівники садиби. Серед них  був  представник   райкому компартії, який брав активну участь у розкуркуленні. Очевидно,  він був організатором акту жорстокого вандалізму. Коли сильно захмелілий  чиновник  дізнався, чиїм  сином є Сергійко, він, розмахуючи револьвером, почав грубо  вигнати його – голодного й легко вдягнутого з хати. Хоча знав, що надворі морозна погода. Нелюд кричав, що більшовицька влада не  повинна шкодувати ні куркулів—своїх класових ворогів, ні куркульських    дітей. Бо вони виростуть   і теж стануть ворогами  народу. Проте Ярина заступилася за Сергія, сказавши, що дитина нічим перед владою  не завинила. Місцеві прислужники антинародної влади   підтримали Ярину й насилу приборкали озвірілого райкомівця. Хоча той погрожував усіх їх перестріляти як опортуністів  і «посібників» класового ворога.

Місцеві активісти Іван Стримецький і Семен Забетчук  за наказом влади ходили селом і відбирали в людей всю їжу. Пояснювали, що потрібно годувати голодний пролетаріат. Забирали все, що бачили. А чого не могли забрати, те знищували або псували. Навіть у колиски до немовлят заглядали, чи не схована там якась їжа. Забравши все їстівне в родини Василишиних, ці грабіжники натрапили в коморі на діжку квашеної капусти. Винести її надвір не змогли. Щоб не залишати людям  і   цієї їжі,  вони на очах усіх випорожнилися в діжку. Отакою злочинно– сатанинською  була мораль  огидних слуг московсько-комуністиного ворога.

Цікава подальша доля учасників і свідків цього дикунського вчинку. Навесні 1944 року до Червоної армії серед багатьох жителів села були мобілізовані І. Стримецький і брати Василишини—Микола і Дмитро.   І. Стримецький, очевидно, вмів «воювати» тільки проти беззахисних своїх односельців. Бо незабаром дезертирував  з бойової позиції і переховувався в лісі неподалік села. Коли про це дізнався голова сільради, то разом з головою колгоспу поїхав до райцентру  просити владу не карати дезертира  за законами воєнного часу, а простити йому. Бо той мав перед партією великі заслуги— заснував колгосп. А втечу з фронту пояснювали страхом. Районна влада, зваживши на такі «вагомі» аргументи, звісно, простила Стримецького. Чомусь ніхто не подумав: хто б тоді воював проти німців, якби всі  солдати – за прикладом комуніста Стримецького –  з переляку залишили фронт і  розбіглися по домівках.

А що ж Микола і Дмитро Василишини, як склалася їхня доля? Обидва молоді хлопці  того самого 1944 року полягли в боях геройською смертю. Бо, воювали сумлінно, чесно, але не за  владу, яка над ними поглумилася,  а за свій народ.  за волю України. Вічна слава і пам’ять хоробрим оборонцям нашої української  землі!

Ще був такий випадок. Один господар молотив  у клуні снопи. До нього прийшов озброєний москаль –  уповноважений з району,  і почав вимагати, щоб той запрягав коні й кудись його віз. Селянин пояснив, що  нікуди не поїде  через поломку воза. Розлючений відмовою, москаль застрелив чоловіка. Нізащо вбив мирного, беззбройного  хлібороба. На звук пострілу збіглися сусіди, похапали в руки палиці, лопати і до смерті відлупцювали вбивцю. Як не дивно, але ніхто з них не був покараний за такий самосуд.

У нашому селі люди пухли і вмирали з голоду. Хоча таких випадків було менше, ніж у Центральній Україні. Причиною стала близькість тодішнього кордону з Польщею. Багато кому вдавалося роздобути сухарі, борошно, олію і крупи на території нинішніх, а тоді закордонних Тернопільщини і Рівненщини. За  невелику винагороду прикордонники крадькома пропускали селян через річки Збруч і Вілію.

У той самий трагічний час у нашому  селі  комуністи зруйнували церкву. То була дуже гарна  цегляна  споруда, збудована коштом і зусиллями громади у другій половині 19 ст. Вона стояла на високому пагорбі.  Сонячного дня блиск трьох її золотих хрестів було видно за десяток кілометрів.  Усередині стіни хаму були гарно розмальовані.

Акт вандалізму відбувся серед білого дня, у присутності декількох сотень людей, яких комуністи зігнали з метою атеїстичного виховання. Чоловіки мовчки й понуро стояли, жінки плакали. Через неорганізованість громади ніхто не протестував, не чинив жодного спротиву протибожим  діям злочинної влади. Декілька десятків  учнів місцевої школи  за вказівкою директора   привели вчителі.

Скинути хрести з храму за невелику винагороду взявся сільський п’яничка Іван Горбачук. Колись він був поважним господарем і тямущим  ковалем. Але комуністи визнали його визискувачем найманої  праці, бо мав двох помічників. Влада реквізувала всі ковальські інструменти і пристосування. З горя і відчаю  чоловік запив і деградував морально.

Зробивши чорну справу, Іван  зайшов у крамницю, де зібралося сільське і приїждже з Антонін начальство,  й попросив пляшку горілки. На запитання продавця: а хто ж заплатить, присутній там директор школи Кравчук сказав: «Нехай п’є, скільки хоче. Я за все заплачу». Згодом Іван  помер, впавши п’яним у калюжу. Люди казали, що  його спіткала кара Божа».

Ніхто не знає, куди  поділися золоті (чи позолочені) церковні  хрести, чаші, духовна література. А також  книги реєстрації народжень, одружень і смертей багатьох сотень мешканців села. Невідомо: були вони передані до архіву, до музею, а може , вкрадені  чи знищені.

Записав Анатолій Ковальчук,

с. Тернавка,

PS 

Щороку наприкінці листопада  згадуємо про Голодомор-геноцид  1932-1933 років і поминаємо мільйони українців, невинних жертв непростимого    злочину  кремля проти нашого народу. Мета ворожої москви впродовж століть  була незмінна:  загарбати Україну  й  назавжди поневолити наш народ-політично, економічно, ідеологічно, духовно і мовно.

Великомасштабне ретельне розслідування розсекречених  архівів і  незалежний висновок суду довели всьому світові:  Голодомор –злочин геноциду Українського народу. Його навмисне скоїв окупаційний московський (радянсько—комуністичний) режим і  підконтрольні йому репресивні  органи. Документи підтверджують: правляча компартія ухвалювала рішення  чинити проти українців, які не сприймали  більшовизм, жорстокі репресії, цілеспрямовано вбивати й ослабити наш народ біологічно, духовно й політично. Засобом терору був  голод. Першочерговою метою  більшовицької влади був злочинний намір позбавити селян землі, майна і волі. Перетворити їх на безправну, затуркану масу й загнати в колгоспи на рабську працю.

На правовій основі двох Міжнародних Конвенцій про запобігання й  покарання за злочини геноциду і про незастосування строків давності за злочини геноциду й  українського законодавства СБУ порушила кримінальну справу, розслідувала її і довела до суду. 2010 р.  Апеляційний суд  Києва ухвалив  рішення: Голодомор 1932-1933 років був геноцидом, непростимим злочином проти Українського народу. Названі й затавровані  злочинці-організатори Голодомору- керівники  більшовицького тоталітарного режиму: Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар, Хатаєвич.

Сатанинська, брехлива  москва завжди заперечувала голодомор в Україні і чинила спротив розслідуванню страшних злочинів комуно-більшовизму. Особливо-злочину геноциду-Голодомору. Влада  країни-агресора,  як правонаступник людожерського московсько-більшовицького режиму,   нині страшенно боїться розкриття правди про Голодомор-геноцид Українського народу. Але доказову базу  розслідувань  у справі Голодомору як геноциду нашого народу ніхто,  жоден  ворог  ніколи  не зможе заперечити. Оскільки вона ґрунтується на документах, а також свідченнях сотень тисяч очевидців і потерпілих. Після ухвали суду факт Голодомору-геноциду українського народу  був визнаний  153 країнами – сторонами Міжнародної Конвенції про запобігання та покарання за злочини геноциду. Саме завдяки  доказовій базі й діям  України світ визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Нині злочинний путінський режим-як послідовник і  правонаступник людожерської сталінщини-продовжує щодо України  політику загарбництва і геноциду. Але світ змінився. На відміну від 1930-х років, коли демократичні країни егоїстично  відвернулися від  України, яка вимирала у більшовицько-московському  ярмі,  нині влада  більшості держав підтримує нас (армію і народ) у справедливій оборонній війні.

Віримо, що разом переможемо кривавого ворога миролюбного людства.