Повідомити новину

Поширити:

 Важко однозначно відповісти на це запитання. Та очевидним, незважаючи на всі нюансики, все ж залишається актуальною думка, що написанка – сплав реальності та уяви.

Бо хочемо того чи ні, а без присутності цієї сув’язі жоден твір не знайде стежини до позитивного сприймання тексту читачами. Й мені здається, що саме це є головним у новій книзі «Легкокрилі серця» Олени Ходюк з Шумська, яку вона присвятила своєму сину й учневі Юрію.

Є щось символічне у тому, що видання започатковує есе «У Бога не буває випадковостей». Вже хоча б через те, що «філософія легкокрилості веде до філософії серця» є фразою, яка почасти пояснює назву цього друку.

Ще зупинимося на деяких інших текстах з нього. Скажімо, у творі «Коли б я зустріла Бога» йдеться про маленьку дівчинку Світланку, котра так хоче родинного тепла, але батько та мачуха її не розуміють. Згідно з сюжетом , її не розуміють однокласники, котрі нічого не знають про сімейну трагедію школярки. Все змінилося у житті дівчинки, коли нею почала опікуватися тітка. І слова про те, що вона, зустрівши Бога, попросила б терпіння усім людям, – своєрідний пролог юних устремлінь.

По-своєму цікавим є оповідання «Як двоє хлопчиків хотіли стати пластунами». Максим і Тарас, як виходить з оповіді, наполегливо шукають шляху до здійснення мрії, першим пунктом до якої стають пошуки впорядника. Авторка робить наголос на тому, на цю роль зголошується Тарасів батько. Ніби й звичайною для наших буднів можна вважати таку ситуацію , але… Як не прикро, та нерідко у житті маємо протилежне: батьки віддаляються від дітей, а ті платять за неувагу такими ж монетами. І втішно, що авторка ненав’язливо порушує цю проблему.

Ніхто, звісно, не заперечує важливості проблеми. Думаю, що її логічним продовженням став текст «Шкільні поети». Не заперечую, що у діях вчительки Ольги Дмитрівни, яка опікується юними літературними обдаруваннями, існує чимало цікавинок. Відчувається, що в центрі уваги твору відгомін досвіду, бо вона 20 років була керівницею літературної студії «Блакитна троянда». Подобаються рядки на кшталт: «Я хотіла б запам’ятати тебе, літо, як отой на подвір’ї сміх, безтурботні розмови стріх» ( Ірина Козак ), «сім’я чекає біля столу твого повернення з війни» (Іван Ожоганич).

Ще один цікавий момент. Останнім часом ми все більше говоримо про необхідність швидшого «вростання” у європейський контекст. Але впевнений, що ми ніколи не будемо вартими уваги у світах, коли самі не робитимемо наголосу на вірності національній пам’яті. Саме цим пронизаний твір «Земля розповідає». Тут написанка починається згадкою про бій під Крутами. І тривога, яка крокує поряд, «тільки б не розгубили срібло думки, викопане з цієї землі». Тепліє на думці, коли бачу згадки про хороброго повстанського командира «Крука» − курінного УПА Івана Климишина з Верещаків на Лановеччині, який діяв на Шумщині.

Треба, либонь, хоча б побіжно згадати й про інші твори. Приміром, у «Танцювальній гутірці» авторка говорить про проблеми хореографії. Вчитаймося у твір «У кожному серці дитини живе сонце!». Ніби й описує письменниця звичну для наших днів ситуацію – юні пластуни, серед яких бачимо й Давидка, на свято Миколая відвідують зі смаколиками ровесників у дитячому будинку. І на цьому прикладі маємо неперебутність навчання добром.

Окремої розмови заслуговує цикл «Миті». Адже прозаїчка лапідарно оповіла про епізоди з життя педагога, явивши читачам небуденні спроби дійти до сердець дітей, що є вчительським щастям.

Втішно, що письменниця ословлює щоденність свого пізнання навколишності. Гадається, що це знайде продовження у нових книгах краянки, котра рецензованим виданням заявила про власні творчі шукання, явивши їх після історичного роману, драми, соціально-психологічної повісті-роздуму, казок.

Ігор Фарина селище Шумськ