02.02.2023 11:21

Повідомити про новину

Поширити:

Не знаю, яка галузь конкретно займається цим питанням – кримінальна чи загальна юридична психологія, але віддавна відомо, що злочинець, який свідомо чинить злодіяння, дуже часто переконує себе в тому, що те, що він робить – правильне (чи навіть праведне) і єдино можливе в ситуації, що склалася.

Це своєрідна форма психологічного захисту – інакше залишки сумління (якщо вони, звісно, ще є) можуть довго і неприємно не давати спокою.

Коли у ролі отакого злочинця виступає величезна держава, то вона веде себе схожим чином, тобто намагається зобразити чорні як сажа справи білісінькими, просто ангельськими благодіяннями. Робить вона це вустами своїх медійних слуг – слід визнати, достатньо надресированих, щоб під час проголошення найбезглуздіших, найогидніших наративів на обличчі не здригнувся жоден м’яз. А очі щоб водночас  палали праведним гнівом…

Під час недавньої поїздки до Болгарії випала нагода трохи познайомитися не лише з цією країною, а й побачити (в паузах між отим ознайомленням) в номері готелю політичні програми російських телеканалів. Крім них, був там і російськомовний проукраїнський – болгари, вочевидь, сповідують принцип плюралізму в його абсолютному прояві.

Суто з пізнавального інтересу переважно дивився російські політичні ток-шоу “Время покажет” і “Место встречи”. Враження, скажу вам, ще те…

Найперше, що шокувало: майже поголовно всі учасники шабашу в студії говорили про варварське вторгнення Росії в Україну і нескінченну череду скоєних в нашій країні ординцями з північного сходу військових злочинів як про величезне благо для України, яке її непутящий народ нездатний нині оцінити.

Кажу “майже поголовно”, тому що і на цих пропагандистських оргіях звучали, траплялося,  тверезі, реалістичні голоси. Але коли вони намагалися (доволі обережно) довести своє, опоненти у студії в кращому випадку корчили “кислі” чи іронічні гримаси, а в гіршому – псячим хором накидалися на “відступника”, фактично затикаючи йому рот.

Наведу деякі фрагменти цих ток-шоу, які зафіксував у своєму записнику (для більшої натуральності – мовою оригіналу):

Мы все с вами, вы наши герои, вы – победители!” (задихане звернення дами поважного віку і з вельми неприємним,  “колючими” поглядом до “освободителей”, яких саме почали гнати на Харківщині);

Призываю всех, кто кричит в коментах “Все пропало!”, не делать этого! Переживать за наших героев – да! Молиться за них – да! Но не ныть, не причитать!” (ще й не знаючи достеменно, що діється на Слобожанщині, можна було здогадатися з інтонації медійних посіпак Путіна, що події там розвиваються зовсім не так, як їм хотілося б).

Мы пытаемся действовать честно, а нас все время обманывают” (Ну й ну!)

Там наше население, мы его защищаем от нацистов, но без уничтожения вражеской инфраструктуры не обойтись” (цікава, загалом, форма захисту – знищувати умови для життя тих, кого “захищаєш”).

Да, нам нанесли на Харьковщине чувствительный удар, прежде всего психологический. Но, поймите же, мы воюем с прекрасно подготовленными военными, и эта операция не будет легкой прогулкой…” (це скигління одного з прокремлівських “яструбів”, якому, втім, не відмовиш в здатності більш-менш реалістично оцінити ситуацію, було просто як цілющий бальзам на душу).

А тепер – про оту саму “білу ворону” в таборі імперських пропагандистів. Занотував його ім’я: Борис Надєждін, політик і викладач, кандидат фізико-математичних наук.

Коли слухав його, здавалося, що в затхлій московській студії раптом повіяв легенький свіжий вітерець:

Кто сказал бы 6 месяцев назад, когда мы победоносно двинулись якобы освобождать Украину, что нас сегодня возьмут – и  вышвырнут из Балаклеи?” (треба було бачити в той момент фізіономії в студії, особливо скандально-одіозного ведучого А.Норкіна!) 

Рассказывать украинцам, что они не этнос, что их просто не существует – бесперспективный путь. Этим мы никак не завоюем их симпатии” (гримаси при цьому скорчили не лише учасники розмови в студії, а й, напевно, російський правитель – адже він теж довго і наполегливо відмовляє українському народу в праві на існування).

Врешті-решт, один з “истинно русских” з обличчям, точніше, мордою первісної людини перервав порушника “единодушия”. Їхній подальший короткий діалог був приблизно таким:

Первісна людина: “Мы не должны вести никаких переговоров с нацистами! Мы должны победить на Украине!”

Надєждін: “Но ведь это будет длиться очень и очень долго…”

Первісна людина: “Ничего, пускай будет долго, но мы должны победить!”

Надєждін: “Ага, значит, и мои десятилетние дети еще успеют повоевать…”

Про війну тривалістю 10 років нині думати не дуже хочеться. Хоча, приміром, для Ізраїлю, долю якого (в плані протистояння надміру агресивним сусідам) багато хто пророкує нині Україні, вона триває вже значно довше. Ми не убезпечені від неї, і ніхто не дасть ніяких гарантій, доки в Росії при владі перебувають особини зі свідомістю первісних людей. І поки їхні посіпаки в телестудіях щосили зомбують етноси на величезній території.

Зустрічаються, звісно, й там люди з ознаками тверезого мислення і навіть якоїсь порядності (таму й запам’ятав Бориса Надєждіна і віддаю належне його певній громадянській мужності).

Але – саме “зустрічаються”. Це, мабуть, найточніше визначення.

А все ж приємно було почути в Болгарії бідкання з російської студії, переповненої медійними холуями Путіна,  що “нам нанесли на Харьковщине чувствительный удар, прежде всего психологический”.

В таку мить розумієш, що Україною можна й пишатися, а не лише критикувати її болячки і вади…