Моралетка: Мамині чесноти

Баба Митриха чекала смерті. Лежала на старому дерев’яному ліжку в літній кухні, бо у великій цегляній хаті, де господарювала дочка, місця не знайшлося. Та баба тим не гризлася, щоденні клопоти вже подаленіли для неї, от тільки смерть десь забарилася. Вдень життя ще тривожило її сокотанням курей, гавканням пса, бряжчанням посуду на кухні, верескливим голосом дочки. Зате ночі були довгими-предовгими. І Митрисі було особливо важко їх пережити. Та від якогось часу вона почала з нетерпінням чекати вечора, бо тільки-но спадала на хату темна завіса ночі, баба поринала мовби наяву в своє минуле, у пережите, у молодість. Картини спливали в очах настільки ясно, що годі було знайти межу між реальністю і спогадом. Жінка втішалася: недовго вже мучитися – то перед смертю так буває. Та один спогад, власне, не був і спогадом. Він жив у серці, не давав спокою ні на хвильку, випливав з минулого усміхненим личком дитяти і пік душу невигойним болем.

– Боже, дай побачити його хоч перед смертю! – благала стара мати, простягаючи висохлі руки до образів.

…Була ще зовсім молодою, як вийшла заміж. Господинею стала у своїй, хай убогій хатині. Двійко дітей підростало: донечці п’ятий рік, а синові – скоро два. Жилося сутужно, але з Божою поміччю долали скруту.
Якось пішла в лісову посадку за хмизом – на розпал ліпшого нема. Йшла стежиною попри колію, яка ще двигтіла під колесами поїзда, котрий щойно проїхав. І раптом зачула в кущах писк. Кинулась – і очам не повірила: в ганчір’ї борсалося дитя. Забула, за чим прийшла, вхопила на руки, а воно, безпомічне, пручалось і плакало. Місяців зо два дитинці. “Голодне, видно”, – майнула думка. Побігла притьмом додому, напоїла теплим молоком. Втихло дитя… Чоловік з роботи прийшов, а вона прибутком хвалиться. Уже й не рада, та й де ж його подінеш. А немовля водило оченятами по хаті, немов шукало маму, котра втікала від нього грімкотливим поїздом. Журились-журились обоє з чоловіком.

– Хай живе, – махнув зрештою рукою, – не об’їсть.

У селі тижнів зо три тільки й балачки було про знайду, судили-рядили, вгадували: а хто? а звідки? а як? Та поволі вгамувались. А в хаті Митрихи стало вже троє дітей. Хлопчик ріс, нівроку, здоровим. Романом охрестили…
Доглядала, як і своїх, різниці не робила. То дитина, то Божа благодать. Ромчик виріс добрим, турботливим, не лінивим. Мала від нього більше втіхи, ніж від рідних дітей. Коли вже підлітком дізнався, що вона не рідна мама (вкусили таки злі язики), боялася: відвернеться від неї. Та він ще більше прив’язався, і його “мамо” звучало з особливою вдякою.
За щоденними клопотами, роботою літа поспішали, мов молодиці на торг. Митриха дочекала доньку віддати, сина одружити. Весілля справляли вже у новій хаті. Спромоглися таки, поставили не гіршу, як у людей. Тішилася мати, чекала на онуків. З нової хати і Романа проводжали до армії. Не могла сліз стримати, а він усе втішав її, що скоро повернеться, бо ж два роки – то не вік. Листи писав часто, не забував родини. А які слова ласкаві знаходив для неньки! Митриха хвалилася сусідам і виглядала додому сина.
Не сподівалася жінка лиха – само постукало в хату. Все почалося з того дня, коли Роман повернувся. Мати наче помолоділа. “Слава Богу, дочекалися!” Та нерадо зустріла хлопця зведена сестра. Неприязнь так і цідилася з кожного її слова, кожного погляду. Не встиг Роман і тижня після служби вдома побути – почала хлібом дорікати. А тут ще старший син став на бік сестри. Митриха бідкалася, просила дітей, не могла втямити, звідки та ворожнеча. Аж якось у гніві вигукнула до Романа сестра:

– А ти хто такий, який спадок тобі тут належить?

Митриху наче хто ножем під серце штрикнув: це ж вони за хату, за маєтки при живих батьках вже гризуться. Але ж, Господи, хіба вона ворог своїм дітям? Та ж старший син одружений, живе на іншому обійсті, забудова нова. Дочка теж у новій хаті господиня. А Ромцеві мати обіцяла стареньку хатину переписати. Глиняна, тісна, але все ж таки дах над головою бодай на першу пору.

– Аякже, і він моя дитина. Прийде з війська, може одружитися надумає, – ділилася з дочкою Митриха.

А та, порадившись з братом, постановила:

– Не дозволю, щоби моя батьківщина та знайді дісталася, не буде того, зі світа зживу!

Так і робила. Романові не стало місця в хаті, пекло та й годі. На материні прохання ніхто не зважав.
Мов серед води стояв хлопець, краяла душу ворожнеча людей, яких вважав рідними. Та й не було ж у нього більше нікого на всьому білому світі. А цю стареньку жінку, яку з дитинства називав мамою, він так щиро, так віддано любив. Та виходу не було. Пішов з хати, у чім стояв, одежини зайвої не взяв. Пішов, як у воду канув. Ніхто не знав, де подівся. Митриха з того дня мов скам’яніла. Никала по подвір’ї, щось робила, та думками летіла далеко за ним, за сином. Між нею і дочкою ніби яке провалля розверзлося, мало що й обзивалися одна до одної. Тільки й сказала якось:

– Гріх, дочко, взяла на душу, тяжкий гріх: сироту з хати вигнала.

Та молода газдиня на своєму стояла. А стару з’їла гризота просто на очах. То ще господарку порала, а то якось відразу помарніла, знесиліла і зовсім злягла. Ось уже кілька місяців з ліжка не вставала. Замкнулася у світі своїх спогадів і нікого туди не впускала. Одного тільки бажала: перед смертю побачити Романа. Та його не було, з того проклятого дня, як пішов з дому, вже п’ять літ минуло.
… Аж тут селом чутка: з’явився Роман. Десь на заробітках був, а оце приїхали з дружиною. Уже й квартиру в містечку знайшли – живуть. Він на заводі токарем працює. Не забарився й до села. Віз гостинці матері, про сестру та брата теж не забув, думав: “Помиримося, переконалися, що мені нічого не треба…”
Та коли прийшов до знайомого подвір’я, то до хати не потрапив. Зведена сестра накинулася з прокльонами та погрозами – вигнала з двору. Матері так і не побачив.
Йшов вулицею, тримаючи в руках нікому не потрібний пакет з подарунками. А в серці закипали і біль, і жаль, і гнів. Від сусідів довідався, що мати тяжко хвора. Ще кілька разів приходив, просив хоча б гостинці передати матері. Та не вблагав сестру. Вона одним гризлася: мати перед смертю таки відпише Романові частку майна.
Митриха дізналася про приїзд сина від сусідки.

– Не забув, не забув… – шепотіла втішно.

Та ні просьби, ні сльози матері не зворушили доньчине серце.

– Ви знайдуха більше любите, як рідних дітей, – дорікала мамі.

Тієї ночі бабі Митрисі снився сон: ніби вона ще зовсім молода, йде долиною над потічком і веде за руку малого Романа. А він так весело щебече, щось розказує. Нараз спинився, забурлив потічок, мов навесні. Шарпнулася хвиля і забрала з собою хлопчика, понесла, вируючи. А вона біжить, біжить берегом та кличе в розпачі: «Ромцю, Ромчику, пташенятко моє любе, вернися до мами».
Не докликалася…
На ранок у селі озвалися церковні дзвони: померла Митриха. Зійшлися люди на похорон. Дочка припадала та голосила коло тіла матері. Та селяни відчували нещирість у тому голосінні.
А за воротами двору стояв Роман. Не доступав на подвір’я. Лише коли похоронна процесія вийшла на вулицю, приєднався до людей, котрі проводжали в останню дорогу його матір, яка була за життя щирою, люблячою, поміркованою і праведною. На цвинтарі стояв сумним, сльози котилися по обличчі. Коли вже всі розійшлися, упав, мов підкошений, на свіжий горбок. Із грудей вирвалося розпачливе:

– Я вернувся, мамо, моя голубко сива!..