Його душа вже відпливла до Бога, а світлий спогад залишився поміж нас

Спочила стомлена душа…

Найнезабутніше з облич,
Таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.

Ліна Костенко

Слова скупі, а смерть жорстока і некоректна.  Нещодавно вона вирвала з-поміж нас  добру, розумну, талановиту людину – Миколу Яковича Ротмана. Але таке  життя: одні приходять у цей світ, а інші його залишають. Частину нашого серця забрав з собою у вічність Микола Якович. На жаль, тільки тепер усвідомлюємо, які щасливі ми були, коли працювали  разом.
У складний час – на переломі епох довелось йому стати головним редактором газети «Свобода». Працював надзвичайно сумлінно: розумівся у тонкощах журналістської професії,  не вагаючись брав  на себе  усю відповідальність. Ротмана неможливо було змусити висвітлювати  неперевірену інформацію, або спаплюжити чиєсь ім’я. Він дорожив своєю репутацією й авторитетом газети. А ще, як ніхто, вмів згладжувати будь-які конфліктні ситуації. Микола Якович вражав ерудованістю, гострим розумом і інтелектом. І водночас мав дуже раниму душу…
Він був зовсім несуворий керівник. Навпаки,  надто м’який і поблажливий. Саме у цьому була його велика сила.  До людей ставився з великою повагою, незважаючи на посаду чи соціальний статус. А ще – намагався допомогти всім, хто  бодай би  натякнув про свою проблему.  А  його улюблені слова: «Не переживай, все буде добре!» для багатьох були рятівними. Вони  заспокоювали, додавали сил і надії.   Доброта Миколи Яковича дозволяла йому любити і прощати навіть тих, хто у житті далеко не завжди був прихильним до нього самого.  Шкода лише, що дехто брав його дарунки не дозовано, а гріб величезною лопатою. На превеликий жаль, були  й такі, хто швидко, надто швидко  забув добро. Пробачмо і пошкодуймо їх за безсердечність, адже Микола Якович ще за життя пробачив їм усе.
…Важка недуга спіткала Миколу Яковича завчасу. За що?! Ніхто не зможе відповісти на це запитання. Та, врешті, яке це вже має значення.  Мабуть, він просто, роздаючи себе, роздав все до останку.
Останні дні  Микола Якович  намагався нікому не завдавати клопоту. Не любив говорити про свою хворобу. Просто жив, скільки міг… І навіть наша віра у диво не змогла нічого змінити.
…У той чорний-пречорний суботній день, 18 березня, ми бачили його не в труні, а в морі  живих квітів і  вінків, які принесли люди. Абсолютна більшість з них прийшли до Будинку печалі не з почуття обов’язку, а з любові і вдячності за його добрі справи. Прийшли родичі, друзі, знайомі, колеги. Багатьох з них  він вивів у світ. Дав роботу, гідну зарплатню, зробив врешті-решт своїми  наступниками. Саме тут по-справжньому розумієш значення слів «непоправна втрата». Геніально про це написала Ліна Костенко: «Які минають люди неповторні! Хай би іще хоч трошки побули!»
Бачити горе рідних завжди важко і було просто нестерпно чути, як старенька мати не раз і не два благала сина: «Колюню, промов хоч слово! Ти ж так любив говорити зі мною!..»  Тужила донька Надійка і син Сашко, яких батько любив понад усе і якими пишався до останніх хвилин життя.
Кажуть – час загоює рани. Можливо… Але, вочевидь, сорока днів, які минули вчора, замало. А тому з відчуттям гіркої втрати і з сумом у серці промовляємо: «Ми пам’ятаємо вас, Миколо Яковичу! Молимо Господа, щоб оселив вашу душу на Небесах і дарував їй вічне блаженство!»
Марія ТКАЧ