У судовому порядку монашка не домоглася повернення їй келії, бо, як констатували судді, келія монастиря – передусім приміщення для сповідування релігійних потреб, а не просто житло.
Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду розглянула апеляційну скаргу релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» на рішення Тернопільського міськрайонного суду про визнання Жанни К. (у минулому – монахині сестри Єлисавети) такою, що втратила право на користування приміщенням (келією монастиря).
Відповідно до матеріалів цивільної справи, у 1999 році рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» передано у власність культову споруду. Відтоді в будівлі проживала жіноча спільнота сестер монастиря «Введення в храм Пресвятої Богородиці», духовну та матеріальну опіку якої здійснював ієромонах Григорій Планчак.
1 червня 2011 року Жанна К. на правах монахині зареєстрована за адресою монастиря та зайняла одну з келій. У 2017 році з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпоряджень і вказівок єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ декретом Верховного архієпископа Києво-Галицької УГКЦ отця Миколи Сулими монастир закрито, а управляти справами до часу заснування іншої релігійної організації доручено сестрі Теодосії. Того ж року через неприйняття у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, сестра Єлисавета (у миру – Жанна К.) разом з іншими сестрами покинула монастир. Однак згодом сестри хотіли повернутись до монастиря, але їм не відчинили браму.
Архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк надіслав монахині Єлисаветі канонічне попередження щодо зміни її поведінки, а згодом її звільнено з монашого стану зі всіма канонічними наслідками.
У 2020 році комісія Великобірківської селищної ради провела обстеження приміщення монастиря, в якому Жанна К. перебувала на реєстраційному обліку. У складеному акті комісія вказала, що останні три роки жінка за місцем своєї реєстрації не проживала. У зв’язку з цим Спасо-Преображенський монастир УГКЦ звернувся до суду та просив визнати Жанну К. такою, що втратила право на користування приміщенням (келією монастиря). У зустрічному позові відповідачка просила суд усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов Жанни К. задоволено частково та зобов’язано монастир не чинити їй перешкод у користуванні житловим приміщенням. А саме – надати їй ключі від воріт і вхідних дверей.
Не погодившись із рішенням суду, релігійна організація подала апеляційну скаргу, в якій, зокрема, наголосила, що спірна будівля є культовою спорудою, основне призначення якої є задоволення не житлових, а релігійних потреб громадян: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній тощо. Порядок проживання черниць у монастирі регулюється законодавством про свободу совісті та діяльність релігійних організацій, внутрішніми настановами УГКЦ, зокрема Кодексом канонів Східних церков (ККСЦ), а не Житловим кодексом Української РСР.
Колегія суддів, проаналізувавши практику Європейського суду з прав людини щодо визначення поняття «житло» у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дійшла до висновку, що монастирські приміщення та/або келію в монастирі не можна вважати житлом, оскільки вони передусім призначені для культових потреб. Проте у своєму позові Жанна К. просила усунути перешкоди в користуванні приміщенням, яке, відповідно до матеріалів інвентарної справи, є келією, призначення якої є не лише задоволення житлових, а й релігійних потреб громадян. Тим часом, будівля, де знаходиться спірне приміщення келії, передано релігійній організації саме для культових потреб монастиря – проведення богослужінь, релігійних обрядів тощо. Зараз у ній розміщено Святоблаговіщенську монашу спільноту, і Жанна К. до неї не належить.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що вирішення цього спору є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить Конституції України та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», тому закрив провадження у справі, повідомили у пресслужбі Тернопільського апеляційного суду.
