Еліта по-українськи

Пригадуєте відомі ще зі шкільних років рядки з поеми Некрасова: «Кому живется весело, вольготно на Руси?». З певною мірою умовності та, звісно, з поправкою на час і місце можна задати таке запитання і стосовно неньки-України.
Справді, кому добре ведеться нині на її теренах? Відповідь майже однозначна: еліті. Однак еліті не в тому значенні, яке зазвичай вкладають у це слово, себто письменникам, ученим, винахідникам, педагогам, лікарям та представникам інших професій, які об’єднуються визначенням «інтелігенція». У нас, як завжди, свій неповторний шлях. Наша українська еліта – це винесені каламутними водами «державотворення» на верхні щаблі суспільної ієрархії політикани, які страждають на невиліковний нарцисизм. Це так звані бізнесмени, які, попри відвідини презентацій, «Мерси», «Мазараті», курорти на екзотичних островах і щосили роздмухуваний лояльними ЗМІ імідж меценатів і благодійників, все ж ніяк не можуть позбутися блатного жаргону і набутих замолоду кримінальних звичок. Це – «юристи завзяті й хапуги такі, що…» – і так далі за Карпенком-Карим, на кшталт відомого львівського колядника Зварича. Це – зірки естради з репертуаром  «мусі-пусі», котрі змушують з ностальгійним сумом згадувати часи суворої цензури. Ця «еліта» не лише розкошує сама – вона ще й  плодить відповідне потомство, цілком гідне своїх батьків. Недаремно вчителі зауважують: кричуща майнова нерівність калічить юні душі, породжує в одних розбещеність і вседозволеність, а в інших – стійкий комплекс меншовартості. Питання для психологів: чи може симбіоз таких рис дати нормальне суспільство, у якому б верховенствував закон?
Усе своє існування людство бореться за те, щоб зробити справедливе сильним, та поки що здебільшого виходить навпаки. Принаймні у нас.
Леоніду Кравчуку не відмовиш у точності характеристик і визначень і, безумовно, мав він рацію,  коли казав, що ми рухаємося до демократії через…каналізацію.
Добре було б, якби ми хоча б рухалися до виходу з неї.

Ігор ДУДА