До 151- річчя від дня народження: Володимир Гнатюк – збирач фольклору

31.05.2022

297

Ім’я Володимира Гнатюка стоїть в одному ряду з славними іменами таких визначних громадських і культурних діячів, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко, Василь Стефаник, Павло Грабовський, Михайло Павлик.

Громадський діяч і публіцист, невтомний збирач, видавець і дослідник народної творчості, літературознавець і етнограф, мовознавець та перекладач, відомий вчений-славіст європейського масштабу, журналіст і редактор, академік АН УРСР, член-кореспондент Петербурзької академії наук, член багатьох європейських наукових інституцій – таким постає В. Гнатюк перед ними.

Важкий і тернистий шлях до вершин людського духу та перші фольклорні записи у Володимира Гнатюка походять з рідного села Велеснева, з сіл Коропець, Григорів і Пужники на Тернопільщині.

Ще в 1880 р., коли він був у першому класі, до його рук потрапила поетична антологія, видана студентським товариством „Академічний кружок” при Львівському університеті. Вона справила на хлопчика таке сильне враження, що він переписує кращі поезії до зошита. Слідом за ними він записує туди і народні пісні. Любов до народної поезії прокинулася у Володимира під впливом родинного оточення ще з дитячих літ. Ця обставина в майбутньому не тільки визначила зміст його діяльності як вченого, а й мала великий вплив на формування його характеру. Перебуваючи між селянами-трудівниками, знаючи їх життєві інтереси, він успадкував від них невтомну працелюбність.

На 1894-1896 роки, коли Гнатюк активно включається в громадське і літературно-наукове життя Галичини, він набуває філологічних знань, наполегливо вивчає іноземні мови, зокрема слов’янські, входить в коло відомих вчених-словесників та етнографів.

На цей період припадає формування його суспільно-політичних і наукових поглядів, розширюється коло його наукових та громадських інтересів. А під керівництвом І. Франка виробляється його наукова методика як фольклориста та етнографа. У своїх фольклорних записах В. Гнатюк передає вичерпні дані про носіїв фольклору, про їх життя, манеру оповіді, індивідуальний стиль. Завдяки щирому, товариському характеру вчений налагоджував тісний контакт з селянами при записуванні фольклору.

Викликати довір’я до себе, домогтися, щоб тебе сприймали як свою людину, в ті часи було справою нелегкою. Селяни, як правило, ставилися не довірливо, а часто й вороже до кожного, зодягненого „по-панськи”. Далеко не всі розуміли значення записів фольклору, вважаючи цю роботу панською забавкою.

У збирацькій практиці Гнатюка це недовір’я селян часто супроводжувалося смішними історіями. Так, в літку 1897 року, коли він почав записувати казки в одному із сіл рознеслася чутка, що пан робить щось недобре, а одна бабуся прямо заявила: „Чому він не хоче нічого „святого” записувати, ані того, що в книжках, лиш самі „ціганства”? Щоби ви мені що казали, то я не повірю, бо я знаю, що то антихрист ходить та людей на зле наводить. Небавки буде конець світа…”.

Дійшло до того, що його просили перехреститися; дотепний фольклорист відповів, що не може цього зробити, бо, будучи антихристом, загине від хреста, а йому завтра треба ще записувати казки від селянина Паланчані, з яким, до речі, ще й не розплатився за попередній матеріал. На Пряшівщині селяни приймали його за еміграційного агента і просили продати „карту” на виїзд до Бразилії. В одному селі його вважали за цісаревича Рудольфа та просили зарадити в нужді; за торговельного агента і за московського шпигуна. В таких умовах треба було мати неабияку особисту привабливість і такт, аби увійти в довір’я, зав’язати з селянами дружні контакти та знайти серед них найкращих співаків і оповідачів.

Гнатюк не тільки сам записував фольклор, а й був діяльним та енергійним організатором збирацької роботи, яка велася на усьому етнографічному просторі, де жили українці, від імені Товариства НТШ. Разом з Іваном Франком складали програми, встановлювали безпосередні зв’язки із збирачами народної словесності, розшукували та зосереджували в етнографічній комісії фольклорні записи таких видатних збирачів, як Марко Вовчок, О. Маркович, М. Максимович, Й. Бодянський, М. Драгоманов, Л. Мартович, О. Роздольський та інші.

Володимир Гнатюк, через хворобу, не мав можливості після 1903 року виїздити записувати народну поезію безпосередньо від її носіїв, він розгорнув величезну роботу на місцях із збирачами, кількість яких згодом зросла до 300 чоловік.

З усіма ними він підтримував постійний листовний зв’язок, збагачуючи фонди етнографічної комісії новими й новими записами. Під час Першої світової війни багато цих записів зникло, в архіві В. Гнатюка збереглося самих тільки фольклорних текстів понад 25 тис. аркушів.

Вчімося у Гнатюка збирати по краплині народні перли-самоцвіти, щоб не загинули вони, бо життя, яке прожив Володимир Гнатюк, – приклад для наслідування.