Дмитро Харчук знав: повномасштабна російсько-українська війна – питання часу. Посилено готувався до неї та готував молодь під час військових вишколів. Але 24 лютого навіть він, сержант запасу десантно-штурмових військ ЗСУ, спершу не повірив у почуте.
Зібрав речі, передав повноваження старости села Буглів діловоду Тетяні Кравчук, посприяв у залученні ветеранів АТО/ООС із громадської спілки «Воїни АТО/ООС Лановеччини», яку очолює з 27 вересня 2015-го, до несення служби в патрулі та на блокпостах при виїздах з Ланівці й, обійнявши найближчих, рушив у Тернопіль до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
«Вразила велика черга у військкоматі. 300 чи 400 хлопців. Багато знайомих. До когось з частини вже телефонували», – пригадує.
Його ж мобільний мовчав. Сам набрав до офіцера рідної
80-ї десантно-штурмової бригади. У її лавах служив з серпня 2014-го по вересень 2015-го. Отримав наказ добиратися самостійно.
Допоміг щасливий випадок. Дорогою стрів тернополянина Тараса Пастуха, котрий на авто також прямував до тієї ж бригади. Вночі 25 лютого Дмитро вже був на місці збору. А через кілька діб, отримавши амуніцію та зброю, згідно з наказом спільно з побратимами висунувся під Вознесенськ, що на Миколаївщині.
«Світ тоді завмер в очікуванні. Багато хто був певен: Україна не протримається й кількох діб. А ми стоїмо вже майже п’ятий місяць. Живим щитом стоїмо, захищаючи українські землю, націю, волю, віру та європейські цінності, – зауважує. – Як казав колись генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич: «Боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною».
Перші втрати
…Баштанка, Прибужани, Висунськ, що поруч досі окупованої Снігурівки на Миколаївщині, кордон між Дніпровською та Херсонською областями: Апостолове, Олександрівка, Велика Костромка, Широке, а далі – Донеччина: Олександрівка, Святогірськ, Білогорівка, Золотарівка, Покровське, Лисичанськ, Підлісне, Сіверськ… Кожну мить – під мінометними обстрілами та вогнем РСЗВ.
«У Білогорлівку ми заходили тричі, – пригадує. – Вперше – 8 травня. Рашисти спробували через річку перекинути понтони. Ми зайняли позицію за 160 м від берега. Спалили тоді близько 60 одиниць ворожої техніки. Загинув й перший побратим з мого відділення. Було багато поранених… Але ми вистояли».
Ворог лютував. Гатив по українських захисниках усім, чим міг.
«А 22 червня помішані на сакральних датах русаки годину безперервно з чотирьох різних точок поливали наші позиції біля Підлісного, що на південь від Лисичанська, вогнем з мінометів, «Градів», «Смерчів», – каже. – Били з усього, що мали…»
Тактика «випаленої землі» – улюблена тактика окупанта.
«Ворог має значну перевагу в артилерії й кількості боєприпасів та активно користується цим, – наголошує Дмитро. – За годину лише 5-6 хвилин тиші з їхнього боку, під час яких ми здійснюємо 3-4 постріли. Рашисти навчилися робити висновки з власних помилок. Вони вже не воюють так, як наприкінці лютого й початку березня. Спершу відпрацьовують авіацією, далі – артилерією й лише потім заходять танками й малими групами супроводу. Зазвичай ми розбиваємо їх, вони – повертаються і … все спочатку: артилерія, авіація, танки… І так, аж доки не пощастить. І байдуже їм на живі втрати».
Українським захисникам наразі дуже не вистачає високоточної крупнокаліберної зброї, обіцяної західними партнерами. А та, що вже є, на ділянці фронту, що утримує бригада Дмитра, поки ще не працює. Попри те, бійці до останнього утримували Лисичанськ. І лише після того, як отримали наказ, під щільними обстрілами й прикриттям ночі відійшли на нові позиції.
Один вмотивований боєць вартує 15 невмотивованих
Це трапилося 11 березня. Спільно з побратимами Дмитро якраз звільняв Миколаївщину, коли його кохана дружина Ірина під виття сирен народжувала сина Тараса. Звістка окрилила татуся. В такі моменти, зізнається, особливо гостро розумієш та відчуваєш, для кого й чого насправді живеш і навіщо знищуєш це рашистське зло.
«Хрещеним став Тарас Пастух, – зазначає Дмитро. – Пригадую, як обоє раділи синові, а днями Тарас підірвався на міні. Важкопоранений. Зараз лікується в госпіталі».
Завдяки Starlink бійці можуть тримати зв’язок з рідними. Рідними, для яких доба сповнена очікування такого важливого: «Усе добре. Живий».
Дмитрові ж, як старості, частенько телефонують ще й односельчани. Кажуть, щодня по селах громади вручають 600-800 повісток.
«Дивуюся тим новинам. Такими темпами за чотири місяці можна було б уже зібрати двомільйонну армію. Але чи варто? Ця війна – війна технологій. Її не виграєш кількістю, а – зброєю. Так, можна на точку загнати одразу 150 людей, але результатом буде тільки зростання статистики загиблих і поранених. Мобілізація потрібна, але розумна. На полі бою користь з тих, хто усвідомлює, навіщо він тут. Серцем і розумом, а не тому, що його зловили і пригнали сюди. Один вмотивований боєць, не залежно – 19 років йому чи 49, вартий 15 невмотивованих».
На невмотивованих, наголошує сержант, навіть страшно залишати позиції.
«Але людина – не зі сталі й потребує відпочинку. Ми майже п’ять місяців з однієї гарячої точки – в іншу, без ротації, – зазначає воїн. – Хлопці вимучені, а тут ще й чутки про те, що в інших частинах бійці 30 днів на «передку», а 10 – вдома! Є ж частини, які «запаковані», зокрема й зброєю, відпочилі або й узагалі, котрі ще не брали участі в бойових діях. Ними можна бодай на якийсь час замінити нас. І тут йдеться навіть не про справедливість, а про елементарний перепочинок, мотивацію та бойових дух».
Як педагог за освітою, викладач предмету «Захист Вітчизни» Дмитро переконаний: якщо в майбутньому хочемо мати дієву та сильну армію й тероборону, потрібно починати … зі шкільної парти. І найперше – викинути геть усі підручники з ДПЮ, «Захисту Вітчизни», чи хто би як ще не називав цей предмет.
«Під їхньою палітуркою – 95% перекладеного з підручників, часів Радянського Союзу, українською з російської. Воно все застаріле, – констатує. – Сучасна війна потребує не стирання підошви на плацу, а вміння мислити на крок вперед. Застаріла програма не вчить підлітків тактики, патріотизму чи навіть роботи малими групами. Нам потрібна абсолютно нова концепція на прикладі сучасної війни та виховання патріотизму на прикладі сучасних Героїв».
Коли закінчиться війна?
«Вона триватиме рівно стільки, наскільки вистачить ресурсу. І це не залежить на 100% від нас, Зеленського, Європи чи навіть … путіна, а від багатьох факторів. Але якщо й надалі все відбуватиметься так, як тепер, то ця війна затягнеться надовго. Якщо ж світ докладе більше зусиль, то вона завершиться набагато швидше», – переконаний Дмитро.
Мета ворога – знищити українців, стрети з лиця землі все українське.
«І це бажання не тільки слабого на голову путіна, а майже 80% жителів країни-агресора. Менталітет раба й пропаганда переважили над здоровим глуздом. Голодні, п’яні й з телевізором в кожній хаті – ось межа їхніх досягнень і життя. А всі, хто думає інакше, – вороги. Не залежно, хто це – українці, поляки, англійці… З озвірінням вони гвалтуватимуть і вбиватимуть, бомбитимуть, бо думають, що так правильно, так має бути. Якщо цих звірів не зупинити, вони зруйнують все».
Для перемоги, певен Дмитро, нам потрібні час, зброя і терпіння: «Маємо розуміти, що це – війна на знищення. І скигленням тут не зарадиш. Треба, щоб кожен на своєму місці робив все для перемоги. Лікар має лікувати, вчитель – вчити, бізнес – працювати, волонтер – допомагати, а військовий – воювати! Треба не забувати про важливість взаємозаміни й бути готовим в будь-яку мить підставити надійне плече».
…Із Дмитром спілкуємося мобільним. Чути гуркіт війни. Зізнається: за майже п’ять місяців уже звик до нього. Навчився до всього ставитися з гумором і за жодних обставин не здаватися. Бо тільки сильні – перемагають! Каже, там, на передовій, усе бачиш по-іншому. Там нема місця для лукавства, там вчишся цінувати кожну мить життя.
«Не втрачайте надарма час, – просить захисник. – Кожну хвилину витрачайте на справді важливі речі. Вірте у нашу перемогу й спільно наближайте її! Усе решта буде вже після неї…»
