Будилівське джерело: святе місце у…полі

Зачарована безмежна синь небес і обласкана сонцем травнева днина покликала нас – Йосипа Репелу, Івана Галаса, Нестора Пелячика і мене – старих друзів світлої пам’яті знаного в краї заслуженого господарника Петра Івановича Пеляка відвідати агропідприємство «Вікторія-92», що на Козівщині, яке він очолював донедавна.

Теперішній молодий керівник господарства Олександр Пеляк був щиро радий за відвідини і збережену пам’ять про батька. Насамперед, запропонував оглянути посіви зернових в полі.

Розпочали з вікторівецького господарського двору, не оминаючи за ним фермерського саду, який, зачаровуючи своєю весняною красою, потопав у білизні яблуневого та черешневого цвіту. Далі гарно грейдерованими польовими дорогами спершу об’їхали вікторівецькі ниви, де на сотнях гектарів буяла зеленню озимина, ярина і простягалися площі щойно засіяної кукурудзи.

Рівною дорогою далі опинилися на плотичанських і будилівських полях, де на одних ділянках організовано проводили посів ярих зернових культур, а інші площі зустріли нас уже жовтогарячим ріпаковим цвітом, простягаючись вздовж дороги до села Будилів.

А за ними в долах виблискував сріблястим плесом плотичанський став і тихі будилівські заплави Стрипи. Все це створювало чарівний краєвид, від якого важко було відірвати погляд.

Під’їжджаючи до Будилова, Олександр Петрович завернув автівку на польову дорогу і невдовзі зупинився. Посеред поля, захищеного з усіх боків пагорбами, відкрилася перед очима панорама надзвичайного природного і архітектурного людського витвору — святе Будилівське джерело…

І пригадалися мені часи 60-х років минулого століття, коли я, молодий спеціаліст, був направлений на роботу до тодішнього будилівського колгоспу. Будилів – одне з найдавніших сіл Козівщини, що розташоване на правому березі Стрипи.

За однією з версій назва села походить від імені боярина Будили, який за княжих часів мав тут своє окреме укріплене городище. А перша письмова згадка про нього датована ще 1450 роком.

Знакова пам’ятка — церква св. Параскеви П’ятниці, на побудову якої офірував кошти Митрополит Андрей Шептицький.

Спливло уже понад 50 років з тих пір, як я перебував у цих місцях. Але тоді ніякої каплички тут не було, а тільки джерельце чистої води, якою люди вгамовували спрагу. Та і я не раз, буваючи на цьому полі, котре називали «За капличкою», бігав зачерпнути із джерела дзеркальної студеної водиці. Згодом дізнався від старої жінки, чому та горбиста місцина має таку назву.

80-річна баба Адлаховичка, у якої я проживав на квартирі, розповіла мені таку сільську легенду: «Це було, сину, в далекі часи, ще за Австрії, а може, й ще давніше.

На окраїні села жила бідна багатодітна сім’я. Батьки ходили відробляти панщину, а їхня старша тринадцятирічна дочка Марія доглядала за молодшими дітьми і пасла худобу. Одного дня взяла із собою відерце, аби в полі під пагорбом, де вирувало джерело, набрати чистої води додому. Звідси багато людей із села брало воду.

Коли дівчина нахилилася над криничкою, аби зачерпнути води, то побачила у ній образ Божої Матері. З переляку  побігла додому. Коли увечері батьки прийшли з панського поля до хати, вона розповіла, що побачила на воді.

Про диво, яке відбулося з дитиною, швидко рознісся поголос між людьми. Вони ходили до кринички, але нічого у воді не бачили. Минуло небагато часу, і сумна звістка облетіла село. Дівчина Марійка раптово захворіла й незабаром померла. А люди говорили між собою, що її забрала до себе Божа Матір, яка таким дивом об’явилася у селі. І люди помітили з того часу, що вода з джерела стала зцілювати від різних хвороб, незрячі почали бачити, а немічні ходити.

Невдовзі громада із священником вирішили освятити джерело і побудувати біля нього капличку на честь об’явлення образу Божої Матері. Тож сільські майстри спорудили гарну каплицю, а  люди приходили, аби напитися свяченої води і зцілитися нею, набратися сили й здоров’я.

Під час Першої світової війни капличку посікли кулі. Сільські майстри її відновили, і вона вистояла до 1944 року. Коли на Стрипі зупинився фронт, радянські гармати обстрілювали німецькі позиції, і одного дня каплиця була знищена снарядом. Але засипане землею джерельце струменіло водою й надалі.

У  післявоєнному лихолітті людям було не до каплички. Врешті-решт джерельце люди очистили, і вода, яку люди п’ють на здоров’я, тече донині».

Про святе місце описує у 2012 році в своїй книзі «Джерело духовного зростання» тодішня вчителька Будилівської ЗОШ Світлана Лісовська. Вона згадує:

 «За ініціативи пароха сільської церкви св. Параскеви П’ятниці Мар’яна Оберлейтнера і церковного братства на честь Пресвятої Богородиці під час святкування 2000-ліття Різдва Христового було вирішено на місці колись зруйнованої війною каплички побудувати нову. Згодом стараннями парафіян місцева святиня відновилася і стала духовним символом опіки Матінки Божої над будилівською громадою. Ця пам’ятна подія відбулася на свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 2000 року. Тоді було освячено споруду в присутності мешканців усього села і вірян із сусідніх сіл та багатьох священників. Весь пагорб був заповнений хоругвами та людьми, які молилися зі співом церковного хору…».

Одного весняного дня гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення постала у всій духовній величі на пагорбі, архітектурно витончена, із викладеною плитами доріжкою і сходами.

Нижче, де з найглибших надр землі віками б’є джерело, обладнана криниця із чистою водою, яка струменить в кам’яний жолоб. Вся територія обгороджена і обсаджена квітами, декоративними кущами та деревами.

З душевним трепетом ми переступили поріг наповненої образами, вишитими рушниками та живими квітами світлиці Божої Матері. Ми молилися до Пречистої Богородиці, просили у неї здоров’я та миру для України та  напилися джерельної води.

Духовно зцілені і задоволені поїздкою, поверталися до Плотичі, щоб оглянути центральний офіс і територію виробничо-господарського двору агропідприємства «Вікторія-92».

У кожного викликала захоплення розбудована виробничо-соціальна інфраструктура, зернозберігаючі потужності, автотранспортний парк з сучасною технікою, врожайні ниви, працьовиті люди – все свідчило, що хліборобську справу Петра Івановича Пеляка надійно продовжує його син Олександр.