Зраднику – смерть!

Українцям теж так потрібно робити з тими, хто переметнувся на бік сепаратистів. Тоді війна закінчиться швидко і багато проблем зникне

Коли хлопцеві виповнилося 14 років, мама відала його у дитячий будинок. Казала, що не може прогодувати самостійно. Там доводилося складати іспити на виживання та відстоювати справедливість, якої часто не вистачало в житті. Так почав розповідь про себе Віталій Шампінь – латиський доброволець, який приїхав воювати за Україну.

– Захищати слабшого, відстоювати справедливість – це в крові?  

– У дитячому будинку доводилося часто битися з хлопчаками, які кривдили слабших. Та й не лише з хлопчаками. Одного разу викладач побив дівчинку. Я вискочив йому на шию і почав душити. Той виявився сильнішим, відтягнув мене в кабінет і там побив. Я пообіцяв помститись і через кілька років зробив це. Знайшов вихователя, якого вигнали з роботи через сексуальні домагання, і жорстоко побив його. Він написав заяву в поліцію, але поліцейські самі допомогли мені уникнути відповідальності. Один із них сказав: «Таких, як цей вихователь, потрібно вішати».

– Після дитячого будинку ви не намагалися знайти батьків?

Спочатку я відшукав тата, хотів поговорити з ним, запитати, чому покинув. А він подивився на мене і попросив 25 євро, щоб похмелитися. Це вбило у моїй душі останні синівські почуття. З мамою стосунки теж не склалися. Я вважав, що за будь-яких обставин потрібно боротися за свою дитину. Якщо народила, то зумій і виростити.

– А хто вплинув на ваше рішення стати військовим?

– Як і рідний брат по маминій лінії, я вирішив вступити до військової академії. Але це було не так просто. Там вважали, що вихованець дитячого будинку є психічно неврівноваженим і не може з честю захищати країну. Цілий рік я перебував в академії на волонтерських засадах. Відвідував заняття, прибирав територію, вивчав матеріальну частину. І вже коли пройшов це стажування, став повноцінним студентом. Наука давалась легко. А після її закінчення у 2012 став спецпризначенцем. А ще через два роки Латвія відправила тисячу своїх бійців в Ірак. Як заявили тоді в уряді, «за програмою обміну досвідом».

– Що це за програма?

– Латвійці досі не розуміють, чому наші військові туди поїхали? І що це за програма така, коли гинуть сотні хлопців. Вони мали стежити там за порядком, навчатись, а гинули масово. Ця інформація закрита для вільного доступу. Проте з часом всі про все дізнаються. Одного разу хлопці потрапили в засідку у житловому кварталі разом з американцями. «Зелені», ненавчені, вони стали мішенями для іракських бійців. Вузькі житлові квартали не давали можливості застосувати важку техніку. Тому чекати допомоги не було звідки. Мій друг, який залишився живим у цій бійні, розказував, що там було справжнісіньке пекло. Але найстрашніше –  вручати «похоронки» батькам загиблих друзів…

– Ви самі не брали участі в цій програмі?

– Під кінець 2014 року в Ірак поїхала ще одна група спецпризначенців – 500 чоловік. І я був серед них. Це були вже навчені хлопці, які виходили вночі і виконували «делікатну» роботу. Шукали зброю в схронах, перевіряли житлові будинки, де могли переховуватися терористи. Так тривало два місяці. Одного разу американські солдати потрапили в засідку і латиським бійцям скомандували вийти їм на допомогу. Тоді загинуло багато американців і моїх земляків. А одного разу ми взяли в полон латвійця, який воював на боці терористів.

– Як ви дізнались, що це земляк?

– Дуже просто. Коли він опинився у наших руках, то почав проситися, щоб не вбивали. Сказав, що пішов воювати, бо потрібні були гроші. Я зателефонував командуванню і запитав, що з ним робити. Мені відповіли: «На власний розсуд».

– І що ви зробили?

– Вбив його. Запхав ніж у саме серце. І досі не шкодую про це. Перед тим, як так вчинити, ми думали: привеземо його в Латвію, він відсидить десять років, вийде на волю і житиме далі. А хлопці, яких він убив, ніколи вже не ходитимуть, не говоритимуть. Зраднику – смерть! У вас теж так потрібно робити з тими, хто переметнувся на бік сепаратистів. Тоді війна закінчиться швидко і багато проблем зникне.

– Чим ви займалися після Іраку?

– Навесні 2015 року ми повернулись додому. Я покинув службу в підрозділі, бо надто багато несправедливого відбувалося потім. Хлопці, які відслужили, не могли себе знайти у цивільному житті. Їм було важко, а держава не піклувалася, не допомагала. Вони протестували, поліція їх розганяла, називала злочинцями. Це мені нагадує ситуацію в Україні. Всі ж бачать, як українська влада ставиться до добровольців, ветеранів, які брали участь в АТО.

– Невже у країні Євросоюзу таке можливе?

– Українці помиляються, коли думають, що країни-члени Євросоюзу купаються в розкоші. Надто багато негативного коїться у моїй країні. Якщо раніше її пригнічував Радянський Союз, то нині це роблять сильні країни Європи. Після розпаду СРСР ми процвітали. Але потім все почало розвалюватися. Наші підприємства, фермерські господарства не в змозі конкурувати з сильними європейськими холдингами і розорюються. І Латвії, і Україні потрібно брати приклад з Польщі. Це держава, яка думає про свій народ, а не клює на красиву європейську обгортку.

– А як ви потрапили в Україну?

– До кінця 2015 року був удома. Та подивившись, що у вас продовжується війна, вирішив воювати проти москалів. Знайшов друзів у «Фейсбуці», поспілкувався з ними, вони й запросили до себе в Івано-Франківськ. Навесні 2016-го приїхав, аби записатися до ЗСУ. Іду на медогляд. А головний лікар і каже: «Дві тисячі гривень і вважай, що медогляд пройшов». Я здивувався. Мене просто ошелешила така наглість. Спробував присоромити лікаря, а він лише єхидно засміявся: «Захочеш довідку – сам прийдеш». Це був початок моїх пригод.

– Я розумію, що перші враження від України у вас були не вельми приємні?

– Емоції тоді переповнювали мене. На Донбасі гинуть хлопці, проливають кров, а мирна частина країни живе без совісті та моралі. Вирішив їхати до Києва і там шукати справедливості. Та в одному військовому госпіталі лікар сказав, що медогляд коштуватиме 300 доларів. Отож, довелося шукати добровольців. Друзі, які воюють у ЗСУ, допомогли потрапити на тренувальну базу одного з батальйонів. Тепер чекаю відправки на передову. Проте серце досі болить. Що ж ви за країна, до якої приїжджають добровільно, хочуть захищати від ворога, а ви палиці в колеса вставляєте?

– Не було бажання все кинути?

– Я ж сам хотів бути тут, воювати проти москалів. Після розвалу Союзу в нашій країні ще залишалося багато росіян, а вони поводились, як дикуни, варвари. Пиячили, грабували. Жодної моралі, культури і цивілізації. Лише імперські амбіції. Хлопців, які в часи Другої світової воювали за незалежність Латвії, кацапи називають фашистами. Така ж ситуація і з вашою УПА. Жодної поступки, жодного порозуміння з Росією не може бути. Тільки відгородитися, позбутися, як зарази, випалити в собі будь-які проросійські настрої – лише в такому разі можна буде говорити про майбутнє України. У Латвії це зрозуміли давно.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*