Життя не повинно проходити повз…

  • Лише люди, які пройшли через серйозну хворобу або важкі випробування, можуть зрозуміти і оцінити, наскільки життя прекрасне, – сказав мені один задоволений життям, успішний чоловік, який багато років пересувається на протезі. – Бог посилає нам випробування, щоб ми, долаючи їх, зміцнювалися, а не впадали у відчай, вважала Мати Тереза. Так вважаю і я…

Бути сильним тоді, коли так хочеться стати слабким, здатися, перестати опиратися невдачам чи бідам. Насправді,  кінцевий успіх визначається тим, наскільки кожен здатний пронести, як цей чоловік,  свою мрію через усі випробування.

В управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області з особливою  увагою опікуються людьми, які втратили працездатність, аби вони реалізували свої мрії, подолали всі страхи і невпевненість. Начальник управління Федір Бортняк на відкритті спартакіади серед інвалідів трудового каліцтва «Сила духу» зауважив: «Коли чиновник переконує людей з обмеженими можливостями, що можна і після травми жити повноцінним життям, ці люди думають: «Що ти знаєш, чоловіче, про наше життя?». А коли такий же інвалід переконує своїм життєвим прикладом,  здатний не лише дати раду своїм проблемам, а й надихнути інвалідів, яких в області не одна тисяча, ефект зовсім інший. Тому розповідайте, переконуйте власним прикладом тих, хто сидить удома, в чотирьох стінах, знайомитися з новими друзями, спілкуватися, жити…»

Про те, як допомогти людині з обмеженими можливостями, мотивувати, як уберегти тих, хто поруч, від безнадії та відчаю, розповідає координатор центру психологічної реабілітації «Крок назустріч» Любов Медведь.

«Людина, яка має потужний особистий ресурс і серйозну мотивацію в житті, може сама себе витягти з прірви, здавалося б, безвиході за рахунок внутрішнього стресу, який відкрив ці духовні сили. Але більшості потрібна допомога близьких. В цьому випадку люди впадають у дві крайнощі. Одні не помічають людей з інвалідністю, особливо, якщо травма дає можливість самим собі давати раду, нехтують їх потребами. Інша категорія, навпаки,  інвалідизує людей з фізичними особливостями, перетворюючи їх, так би мовити,  в немовлят, хоча є чимало моментів, коли можна вдало використати знання та досвід інваліда.

Не всі родичі людей з інвалідністю розбираються в тонкощах реабілітації. Необхідний лікнеп проходити, безумовно, потрібно, тому що цей процес має бути безперервним. Але часто реабілітацію домашні здійснюють виключно з огляду на власні уявлення про хвороби і здоров’я.

Є різні методи підтримки. Люди, які недавно травмувалися, переступили межу болю та відчаю, мають найперше отримати медичну реабілітацію, всі сили та ресурси кинути на те, аби не стати інвалідом, максимально відновити здоров’я. Саме цим займаються фахівці, лікарі, Фонд соціального страхування України, соціальні служби. Система соціального страхування націлена на найшвидше відновлення працездатності потерпілого. Наша держава має достатньо розвинену санаторно-курортну систему з високим реабілітаційним потенціалом та лікувальною інфраструктурою. І рання реабілітація та ефективне лікування в повному обсязі допоможуть потерпілим на виробництві та застрахованим особам зберегти працездатність, не стати інвалідом.

Людина з обмеженими можливостями не завжди може дати собі раду, особливо щодо психологічно-емоційного самопочуття, надто відразу після пережитого. І навіть може повірити в те, що справжній винуватець усіх бід, які звалилися на її голову, вона сама.

В цей період постраждалий переживає різні психологічні стадії своєї біди. Спочатку – шок, емоційний параліч. Згодом починається стадія заперечення (мовляв, це трапилось не зі мною), яка повільно трансформується в затяжну депресію. Людина може стати агресивною, звинувачуючи і себе, й інших у своїх проблемах. Коли настає стадія прийняття неминучого, особа усвідомлює свій стан і вже тоді може рухатися вперед, переконана, що життя не повинно проходити повз…

 У житті інваліда свободи набагато менше ніж у інших людей. У тому числі – і свободи вибору. Він, переважно,  живе за розпорядком тих, хто поруч.

 Завжди варто дати можливість вибору хоча б у побуті, не виключати його із сімейної системи. «Що я можу робити в цьому стані, як себе реалізувати?» – найважливіша для інваліда мотивація. Саме тоді друзям, колегам, родині, просто знайомим найдієвіше можна допомогти людині з інвалідністю. Саме тоді дружня та професійна підтримка спонукають до перших кроків інваліда до суспільства. Бо людина з особливими потребами часто вважає, що з нею не можна жити під одним дахом, за нею можна тільки доглядати. З’являється відчуття, що ти – тягар, хрест для своєї родини…  Тож треба все робити, щоб людина не почувалася ізольованою.

Більшість родичів людини, яка стала інвалідом, починають зводити невидиму стіну між своєю сім’єю і рештою світу. Можливо, таким чином вони намагаються захиститися. Але чи це йде на користь?

Якщо з доглядом, транспортуванням, годуванням  ті, хто живе поруч з інвалідом, можуть впоратися, наприклад,  підсунути ближче тарілку чи увімкнути радіо, перевдягнути, то знайти психологічний підхід набагато важче. Маємо делікатно враховувати особливості і не наголошувати на можливостях. І, звичайно, відчувати зворотний зв’язок. Приміром, комусь потрібна виражена підтримка, а хтось, навпаки, намагається самостійно здолати якийсь побутовий рубіж. Часом спостерігаєш  у маршрутці – один інвалід чекає, щоб йому дали місце, а інший ображається, коли жінка підхоплюється, щоб його посадити.

Ми не навчені запитувати і вирішуємо, що краще для іншого. «Яка підтримка потрібна тобі саме зараз? Чим я можу допомогти?»  – важливі фрази в спілкуванні не лише з людьми з обмеженими можливостями. Одним достатньо виговоритись, поспілкуватись, іншим необхідна реалізація задумів. Ми часто даємо те, що вважаємо за необхідне, забуваючи запитати людину про її потреби. Звідси можуть виникати образи.

«Чим можемо допомогти вам, чим бути корисним?» – завжди запитують під час спілкування з інвалідами працівники управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Тернопільській області. Майже щодня вони вирішують питання тих, хто особливо  вразливий. Адже ці люди пережили у своєму житті трагедії, які змінили їх майбутнє. Їм потрібно не лише зберегти решту здоров‘я, а й поліпшити його, налагодити елементарний побут. Мати можливість безперешкодно і самостійно добратися на візку до будь-якої установи. Загалом – вийти з чотирьох стін…

Важливою є просвітницька функція соціальних служб. Підказати, запропонувати, знайти необхідного фахівця, виконати у разі необхідності диспетчерську роль. Я часто теж намагаюся підібрати для інваліда те, що йому потрібно: курси, можливості заробітку в Інтернеті, патронажну допомогу, консультацію чи безкоштовну допомогу психолога.

Бувають різні судження. Ми недооцінюємо своє психологічне здоров’я. Долаючи хворобу, нещастя, сім’я потерпілого мобілізується, знаходить кошти в родині, серед колег, односельців, волонтери шукають фонди, закордонне ефективне лікування, але, крім фізичного зцілення, важливе й психологічне. Коли в людини нема жаги до життя, то, незважаючи на найсучасніше протезування, дороговартісне і якісне санаторне, реабілітаційне  лікування,  вона не знайде себе, не стане щасливішою, буде й далі вважати себе калікою. Якість життя потерпілого та його родини залишиться на тому ж рівні або й погіршиться. Все можна подолати, якщо не опускати руки. Знову постають дві крайнощі: або сім’я  фінансово все тягне на собі, обмежуючи інших членів родини, і стосунки потроху руйнуються, або людина переконана, що держава не допрацьовує, не піклується про інвалідів, що вдома ніхто ними не цікавиться, тому нічого не робить для власного розвитку.

Люди виходять з чотирьох стін через захоплення. Часом воно переростає у справу життя і приносить людині чималі кошти.

Фонд соціального страхування вже п’ять років поспіль втілює важливий соціальний проект – проводить спартакіаду серед інвалідів праці «Сила духу». Спочатку люди не виявляли особливого бажання брати участь, але коли перезнайомились, поспілкувались, загорілись ідеєю та енергією змагань. Тепер це спортивне дійство набуло державного масштабу. Про багатьох людей з особливими потребами можна сказати, що вони реалізовують себе набагато більше, аніж на сто відсотків здорові люди, в яких немає іскри життя…

Колись проводила тренінги, як правильно презентувати себе, щоб допомогти людям з обмеженими можливостями знайти собі роботу, успішно пройти співбесіду. Через рік з’ясувалося, що серед моїх підопічних склалися десять сімейних пар. Вони спілкувалися, дізнавалися один про одного більше, закохувались. Також організувалися дружні колективи, люди переписуються, телефонують, допомагають тим, хто ще тільки став на шлях психологічного та фізичного подолання своїх бід, хто боїться, щоб суспільство, оточення його не відштовхнуло. І з’ясовується, що більшість людей простягне руку допомоги, надасть підтримку.

Хотілося б, аби люди, які мають проблеми зі здоров’ям, вчилися його берегти, а також усувати непорозуміння в сім’ї та суспільстві, активно вливатись у життя. Більше того, у кожної особи з інвалідністю буде свій власний список того, що потрібно і чого не треба робити. Але в одному я не сумніваюся, якщо буде любов, повага й підтримка з боку родини та оточення – це головне. Втім, наявність чи відсутність любові – особлива тема, що стосується не лише інвалідів…»

Зоряна Замкова

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*