Життя зупинилося…

1003Був дощовий травневий вечір. Оксана зателефонувала мені, вона гірко плакала в трубку, казала, що Антон зрадив їй. Я заспокоювала, як могла, а потім все-таки зібралася і поїхала до неї додому, тому що відчувала, наскільки їй погано. Сльози струмком текли з її очей, я жаліла, заспокоювала подругу, та розуміла, що нічим не зможу їй зарадити.

Години через чотири пролунав різкий дзвінок. Телефонував Антон.  Оксана ще сильніше заридала, я також мало не розплакалася. Мені хотілося стерти Антона на порох, хоча розуміла, що цим не допоможеш. Поклавши трубку, вона розповіла: він присягався в тому, що ніколи в житті не зрадив би їй,  вона у нього найпрекрасніша в світі. Та Оксана не хотіла йому повірити. Через деякий час Антон подзвонив вже в двері. Оксана накинулася на нього з кулаками, кричала, обзивала. А він лише повторював: «Пробач, пробач, але я не зраджував тобі. Пробач мені за те, що дав привід тобі так думати. Я кохаю тебе понад усе…»

Та вона й слухати не хотіла. І так сильно дала ляпаса,  що він не витримав і вибіг з квартири. Видно було, що хлопець дуже переживав. Я змусила Оксану вийти до нього. Він сидів на лавці біля під’їзду, схиливши голову. Вона послухала мене і почала одягатися. Ми вийшли на вулицю. Було тепло, але накрапав дощ. Оксана підійшла до хлопця, не знаю, про що вони говорили, але вона знову вдарила його. А далі…

Він встає, відбігає спиною до дороги, і я чую пронизливий сигнал машини. А тоді удар, різкий звук гальм.  Несамовито  кричить Оксана. Біжу до неї. І бачу, як позашляховик зривається з місця і на повному ходу від’їжджає. Спотикаючись біжу за ним, кричу: «Стій. Стій». Свист, страх, шок.

Антон лежить весь в крові. Я підходжу до нього, на обличчі немає живого місця. Він дивиться на мене напіввідкритими очима і мовчить, сказати нічого не може. А Оксана стоїть як вкопана. Я намагаюся привести її до тями.

Зрештою вона спромоглася підійти до нього. Підняла його голову. Руки її були в крові. Оксані здавалося,  що цей момент тривав вічність. Життя зупинилося…

А потім вона почала несамовито кричати: «Пробач, пробач мені, більше ніколи не зроблю тобі боляче. Я завжди буду довіряти тобі. Тільки скажи хоч слово».

Серце стислося. Я не могла дихати. У мене був такий шок, що навіть не розуміла – треба ж викликати «швидку». А коли Антон заплющив очі, Оксана  втратила свідомість.

Приїхала «швидка», забрала Антона. Ми цілу ніч сиділи в лікарні. Оксана  постійно повторювала,  що в усьому винна вона, молилася. Вранці  я поїхала на роботу, а вона залишилася.

Згодом вона розповіла мені: «Коли лікар вийшов з реанімації і повідомив, що Антон в комі, я  прокляла все на світі. Чому ж я не цінувала кожну хвилину, ображала його, докоряла за дрібниці? А він насправді дуже кохав мене. Приїхали батьки, просили, щоб йшла додому. Але я і слухати не хотіла. У той момент думки були тільки про те, щоб хоч ще один раз його побачити. Впросила лікарів пустити мене до нього. Підійшла, взяла за руку і вірила: він відчуває, що я поряд. Минали години, а я все сиділа, тримаючи коханого за руку. Над вечір мене змусили вийти з палати. Заснула на стільці в коридорі. Вночі мене розбудив лікар і  промовив: «Мені дуже шкода…» Я навіть не дослухала, побігла в палату, але у ліжку мого коханого вже не було».

Тижнями Оксана не виходила з квартири. Їй здавалося, що це страшний сон і він обов’язково має закінчитися. Вона прокинеться, і все буде, як раніше. Але…

Я вирішила розповісти цю історію для того, щоб люди розуміли – треба цінувати одне одного, не сваритися через дрібниці, віддаватися почуттям, жити, радіти кожному дню, кожній хвилині. І кохати. Повірте, немає сильнішого почуття. Немає і не буде ніколи!

 

Софія БЕРЕЗНЕВА

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*