Жовтими квітами стелиться дорога суму та журби

8 червня у київському метро трагічно загинув Микола Сидорчук, офіцер української армії, старший лейтенант, командир взводу 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних сил України, учасник АТО, уродженець села Малі Вікнини Збаразького району.

Читаю про це, розумію написане, але відмовляюся вірити. Людину, яку поважали і якій підпорядкувалися військові, я знала чи не з найперших років свого життя. Коля був моїм однокласником. Я навіть сказала б – найближчим однокласником, адже наш маленький початковий клас налічував аж 9 осіб, і всі жили майже біля школи, лише ми двоє – на краю села. Пам’ятаю, як сьогодні, наш перший дзвоник, знайомство з першою вчителькою, теплі росяні осінні ранки і стежку до школи, якою ми удвох ходили щодня. Коля був цікавою і розумною дитиною. Ще в початковій школі він знав назви столиць усіх країн світу.

Сумна звістка про його трагічну смерть сколихнула мене телефонним дзвінком саме тоді, коли я їхала в село. Сльози були найменшим проявом болю. Бо всередині щось рвалося і кричало. А згадки набігали одна на одну. Пам’ятаю, однієї зими випало дуже багато снігу, вулиці замело великими сніговими кучугурами. Такими, що мене за ними і видно не було. Коля йшов попереду і протоптував той сніг, а я – за ним. Таким він був у житті – завжди першим торував для когось стежку.
В дитинстві ми робили один одному подарунки у вигляді картин, на які наклеювали різних звірів і писали побажання. Я просила маму, щоб ми робили картину обов’язково на жовтому фоні, бо Коля дуже любив цей колір. Мама ж мене відмовляла, казала, що жовтий – це колір смутку й розлуки. Коли я розказувала йому про це, він відповідав, що несправедливо так думати, бо для нього жовтий – це колір сонця і тепла.

Знаєте, є такі люди, як сонце, дивишся на них, а вони ніби сяють зсередини. Стоїш біля них, а тобі тепло і комфортно. Коля був саме такою людиною. Можливо, тому в нього була закохана не одна дівчина з нашого класу. Хтось зізнавався йому, хтось писав про це у листівках, а хтось… мовчав. Коля реагував спокійно, без зайвих емоцій, вважав, що рано нам ще про кохання думати.

Після школи ми розлетілися, хто куди. Коля вступив до  Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, став офіцером. Після випускного я йому сказала, що дуже пишаюся ним. А він відповів, що в наших однокласників уже є сім’ї, хтось був за кордоном, а хтось їздить на власному авто. Тільки в нього, крім армії, немає нічого. Але він просто констатував, ні про що не жалкуючи.

Не з усіма я можу поговорити про те, що мене цікавить, що болить, а з ним могла. У нас була схожа громадянська позиція, ми без суперечок говорили про Євромайдан, пізніше – про АТО. Він мені розказував про свого однокурсника, який пережив Дебальцівський «котел», про те, як побачене зламало бідного хлопця. Я розповідала про свого знайомого, який спочатку пішов в армію, а потім – у зону АТО. Коля розумів мене і підтримував навіть тоді, коли я переконувала, що там, на сході, хлопців використовують як гарматне м’ясо. Казала, що скоро у них увірветься терпець і вони підуть на Київ. А Коля відповів, що якщо так станеться, то він змушений буде брати зброю в руки, бо служить в окремій бригаді охорони, а військова людина мусить виконувати навіть ті накази, які суперечать її позиції. Попри всі особливості військової служби він зумів зберегти свою громадянську та життєву позицію, любив Україну, любив людей, принципово казав правду, навіть тоді, коли варто було мовчати. У ньому гармонійно поєднувалися риси суворого чоловіка, з яким почуваєшся у безпеці, і веселого хлопця, у якого красива і щира усмішка та добрі і глибокі очі.

Можу лише уявити біль його серця, яке пропускало крізь себе жорстоку і несправедливу смерть побратимів. У свої 23 роки Коля жив у середовищі, в якому запах повітря був насичений смертю, де панує несправедливість та брехня. Він жив і переживав це наодинці, розповідаючи всім, що все добре. Про війну говорити не хотів, намагався оберегти своїх близьких від тяжкої правди.

Сумно… боляче… і зовсім не хочеться вірити і розуміти, що його вже немає.

Столичні ЗМІ повідомили, що це нещасний випадок, що військовий загинув внаслідок тяжких тілесних травм, але не написали, що в нього після АТО жахливо боліла голова, що він цього дня мав бути на обстеженні в лікаря. Чому про це мовчали? Чому в цьому світі стільки несправедливості й брехні?

Тяжко осягнути всю глибину почуттів від втрати людини, яка подавала хороший  приклад для наслідування, від думки про яку серце переповнювала гордість і радість. Останню дорогу Колі родичі, друзі, знайомі, сусіди, однокласники, односельчани встелили квітами та слізьми, сумом і найкращими спогадами, в яких він завжди буде усміхненим, уважним і привітним.

З любов’ю та світлою пам’яттю про неймовірну людину та найщирішими співчуттями сім’ї загиблого щиро і з болем в серці – однокласниця

Інна МЕЧИК

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*