Збараж, Кемерово, Донбас

2024Іду вулицею Новогродівки, що на Донеччині, розмовляю по телефону з мамою, яка розказує мені останні новини з дому, аж раптом чоловік, який проходив повз мене, зупинився і сказав: “Як приємно чути рідну мову”. І пішов далі. Я швиденько заспокоїв маму, що тут немає російських гармат, які одним пострілом руйнують вулиці, що поголос про них – це легенди, які поширюють Західною Україною, і побіг наздоганяти незнайомця.

Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що Ярослав Берник (так звали чоловіка) родом із с. Синягівки Збаразького району Тернопільської області. Повірте, емоції переповнюють, коли неподалік від передової зустрінеш земляка. Ми перекинулися словами, я пообіцяв зайти в гості і пішов до хлопців, які уже чекали на мене, щоб відправитися на передову.  Ввечері я згадав, що так і не запитав, де живе пан Ярослав, однак пам’ятаю вулицю, куди він завернув, попрощавшись зі мною. Наступного ранку я попрямував туди, пройшов вулицею раз, другий, третій, і, нарешті, побачив вчорашнього знайомого, який сидів у тіні винограду і ремонтував велосипед. Зустріч наша була теплою і щирою: на подвір’я вийшли дружина господаря, дочка, зять. Вони  раді були  бачити мене, адже  знали, хто я і звідки.

– Пане Ярославе, розкажіть, як ви тут опинились, як вам живеться у краю сепаратистів? – запитав у чоловіка, коли стихли всі емоції.

– Коли мені було 6 років, нашу родину вислали до Сибіру за те, що моя сестра була учасницею націоналістичного підпілля. Це з’ясувалося, коли московські окупанти знайшли в криївці за селом тіла моєї сестри й ще кількох односельчан, які застрелились під час наближення радянських убивць. Не допомогло і те, що тато тоді служив у їхній армії. Впродовж місяця нас везли до місця заслання – в місто Осинники Кемеровської області в Росії. Пам’ятаю, було холодно, голодно, люди не витримували – помирали. Нас поселили в колишні табори для німецьких військовополонених, і почалося у мене не життя, а боротьба за виживання. Одягу не було, їсти – також. Мама працювала прибиральницею, але тих грошей, що вона заробляла, не вистачало, адже, крім мене, були ще брати і сестрички.

Пан Ярослав замовк, очі, наповнені слізьми,  дивилися кудись у далечінь. Напевно, цієї миті він згадав усе, що пережив у дитинстві.

– До школи я ходив, поки було тепло, бо зимового взуття не мав, тож сидів удома, – продовжив розмову господар обійстя. Так-сяк закінчив 8 класів, разом із старшим братом почав працювати на кінному дворі. Важко було: нас обманювало начальство, не платили грошей, та ми розуміли, що мамі потрібна допомога, а надії повернутися в Україну не було. Коли мені виповнилося 18 років, я пішов  в армію. Півроку служив у Білорусії, потім – в Німеччині у ракетних військах.

– А як ви потрапили в ці війська, тим більше до Німеччини, адже ви були “ворогом народу”?

– Це парадокс, але факт. Мене тричі перевіряв КДБ, викликали на допити вночі, задавали безглузді запитання, та потім дали спокій. Відслуживши три роки, повернувся в Сибір, проте там мене не захотіли приписувати, не допомогло і те, що я – колишній солдат. Потрібно було дати хабара, і моє питання вирішили б позитивно, але тоді я не знав, що це таке. Отож, отримавши материнське благословення, я і брат вирушили додому – в Україну. Збаражчина зустріла нас холодно. Хоча люди уже не цуралися нас, як це було під час виселення, однак жити не було де, роботи також, залишалась перспектива їхати на Донбас чи в Казахстан. Ми вибрали перше, щоби жити в Україні. Влаштувався на шахту. Робота була важкою, тричі навіть прощався з життям: одного разу ледь не перетяло дротом, товщиною з руку, двічі мало не засипало вугіллям, але Бог милував. Дожив до пенсії, допомагаю дітям, чим можу. Думав, хоч на старість поживу спокійно, та де там: окупанти захоплюють наші землі, вбивають наших дітей.

– Ви живете поряд із лігвом терористів, і більшість місцевих людей їх підтримує. Чи маєте бажання повернутися на Тернопільщину?

– Так, я там народився, там живуть мої родичі, знайомі. Однак основна частина життя минула на Донбасі. Тут мій дім. Куди мені втікати? Нехай втікають вороги. Тепер уже легше дихати, жити, а в 2014-15 роках тримали зібрані валізи і щовечора чекали, що жбурнуть нам у вікно гранату за нашу проукраїнську позицію.

До розмови приєднується дочка Ярослава Бердника, пані Наталя:

– Ми і дочку перевели з місцевої школи до гімназії в м. Селідово, щоб тутешні учні не ображали її і не дорікали батьками-націоналістами.

– Тут важко жити таким, як ми, – додає зять пана Ярослава Віталій, – та ми будемо боротися. В мене є брат, який відкрито підтримує сепаратистів. Ми з ним майже не спілкуємося і зустрічаємось тільки на свята у батьків. Нині, завдяки присутності українських солдатів і бійців «Правого сектору», у місті все налагоджується. А що коїлося два роки тому, навіть згадувати важко, не дай Боже комусь таке пережити. Якось їдемо ми з другом з передової, відвозили бійцям продукти, а нас зупиняють двоє чоловіків і запитують, як пройти до Донецька. Розповіли, що вони з Хмельницького і прямують до бандитів, щоб воювати за них, тому що їм обіцяли хороші гроші. А неподалік, біля Карлівки, стояла 93 аеромобільна бригада, ось я і доправив їх туди, нехай з’ясовують.

– Пане Ярославе, щоб ви хотіли побажати жителям рідної Тернопільщини?

– Передаю вітання Західній Україні, усім мешканцям Тернополя, моїй племінниці Лілі Берник, яка, до речі, працює журналісткою, а також жителям Збаражчини. Любі мої земляки, бажаю вам, щоб ви ніколи не пробуджувалися від вибухів снарядів, щоб небо над вами було чисте і мирне. Цінуйте своє життя і любіть Україну, вона у нас – єдина!

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*