Заробітки зруйнували мою сім’ю

21096Дорога «Свободо», пише тобі  твоя землячка з далекої Італії. Недавно приїжджала до батьків на кілька днів. І там мені до рук потрапила стаття «Історія однієї заробітчанки». Було дуже шкода жінку, а ще більше боліло серце через те, що її так підло зрадила подруга. На жаль, у моєму житті був схожий випадок.

Я родом із невеличкого містечка на Тернопільщині. Батьки – звичайні робочі люди. Ми завжди тримали велику господарку, городи, мали великий гарний сад. Саме у ньому я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степаном. Смішно сказати, та він крав яблука з саду, а я з криком і граблями в руках його наздоганяла. Потім наші батьки дуже посварилися. Не спілкувалися. А ми тим часом подружилися. Почали потайки зустрічатись. А через півроку я заявила мамі з татом, що вагітна. Це було щось!

Однак нічого, змирилися. Зіграли весілля, згодом я народила дитину. Поки батьки допомагали, було добре. Проте з часом вони вирішили, щоб нам навчилися жити своїм розумом, бо ж вони не вічні. Тоді відправили нас жити в бабусину стару хату і сказали, що ні копійки більше не дадуть.

Мені на той час виповнилося 18, Степанові – 19 років. Ні освіти, ні роботи. Ще й мала дитина на руках.  Сіли обоє, подумали і вирішили, що хтось із нас мусить їхати на заробітки. Тим часом Степанові прийшла повістка з військкомату. За кордон їхати було пізно. Тоді придумали божевільний план. Ми розлучаємося і реєструємо його як батька-одинака. Він таким чином і від армії «скосив» би, і допомогу від держави отримував би. Так і зробили. А я тим часом виробила документи, візу і гайнула зі своєю подружкою в Італію. У неї вже багато років там жив дядько. Він пообіцяв нас і на роботу влаштувати, і з житлом допомогти.

Дядько подруги працював завгоспом в одному маєтку, а нас туди прилаштував покоївками. Господарі були дуже хороші. Платили гарно. Я змалку звикла до важкої роботи, а тут дуже не нароблялася.

Так минув рік: ми жили, працювали. Я щодня телефонувала до своїх хлопців, висилала їм гроші, посилки. Ось, думаю, ще трішки – і повертатимусь. Аж тут мені запропонували ще кращу і більш оплачувану роботу. Степан просив, щоб я їхала додому. Бо дитина росте і не знає, як його мама виглядає. А я тримала в руках кілька сотень євро і не знала, як правильно вчинити. Адже я для них працюю, то нехай ще трішки побудуть без мене, вирішила я. Подруга сказала, що їде додому, а за моїми пригледить, мовляв, не хвилюйся.

Так минув іще рік. Я заробила гарну суму євриків. Вирішила, що все, досить. Тож повернулася додому. заздалегідь нікого не попередила.

Була неділя. Приїжджаю, а в хаті чисто, прибрано. На плиті – купа страв. Я аж рота роззявила, сиджу на диванчику в кухні і плачу. Думаю, який у мене чудовий чоловік, як мені пощастило. Аж тут відчиняються двері, до хати заходять мій Степан і подруга з моїм сином на руках, який її обіймає за шию і кличе мамусею…

Ось таке кіно. Так я дозароблялася, що Степан знайшов утіху в подрузі, а вона пошкодувала файного молодого чоловіка і пригріла, та й дитину полюбила. З’ясувалося, що того дня вони саме розписалися. Степан у мене пробачення не просив, та я й не ображалася. Сама винна.  Дитина мене так і не признала. Все бігла до подруги на руки. Жодні подарунки, гроші не допомагали.

Я бачила, що вони – справжня сім’я. І моя присутність була для них на шкоду. Тоді я тихенько, нікому нічого не кажучи, поїхала спершу до батьків, а потім знову на заробітки.

З тих пір минуло вже п’ятнадцять років. Я живу в Італії. Маю всі документи. Працюю, заробляю достатньо. Та ні сім’ї, ні дітей у мене немає.  Батьки плачуть, звинувачують у тому, що трапилося, себе, бо якби не відвернулись, якби допомогли… А я кажу, що для жінки основне – це сім’я. Гроші… нині їх нема, то завтра будуть, а любов і родинний затишок – назавжди. Тож, дорогі жіночки, добре подумайте перед тим, як їхати в світи у пошуках кращого життя для своїх рідних.

Антоніна

Тернопільський район»

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*