Заради кожного життя

Першого жовтня минулого року у Тернополі керівник медичної служби Української добровольчої армії Лариса Кирикович («Мама») отримала орден «За спасіння життя» імені академіка Леоніда Ковальчука. З нею зустрівся наш позаштатний кореспондент і попросив відповісти на кілька запитань.
– Пані Ларисо, чому ви стали медиком на фронті?
– З перших днів війни ми з чоловіком займалися волонтерством, допомагали ЗСУ. Коли потрапили у 5-й батальйон ДУК «Правий сектор», зрозуміли, що найбільше допомоги потребують добровольці, які весь час перебувають на передовій. Я залишилася волонтером, а чоловік із сином із жовтня 2014-го пішли у підрозділ «Госпітальєри». У грудні, поїхавши до 5-го БАТу, я теж залишилася у підрозділі. Працювали у різних медичних екіпажах. Надавали домедичну допомогу на стабілізаційному пункті та евакуйовували поранених бійців із поля бою. Адже працювали заради кожного життя.
Торік створено медичний підрозділ, у якому є два медики (з освітою), два парамедики, парамедик-інструктор із тактичної медицини. Мене призначили начальником медичної служби. Лікуємо та надаємо медичну допомогу у батальйоні та на передовій. Медик – моя професія в цивільному житті. Працювала у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. А кожен вояк у нашому підрозділі брав участь у боях в найгарячіших точках на Донбасі. Піски, Донецький аеропорт, шахта «Бутівка», Широкине, Авдіївка…
– Де було найважче?
– Кожна пройдена мною, моїми побратимами та посестрами гаряча точка закарбована в пам’яті назавжди. Серед них – ротація наприкінці січня 2015-го, останні дні Донецького аеропорту, Піски… Була велика кількість поранених. І завжди було щастям довезти їх живими до лікарні.
Бій під Білокам’янкою був для мене пеклом. Коли перед тобою підіймається земля, а потім вона тебе накриває, усім тілом відчуваєш біль, шум і свист у вухах. А поряд – четверо побратимів, яким уже нічим не зарадиш… Один ворожий танковий снаряд – і їх уже нема. І знову ледь чуєш притишені крики: «Медики! Медики!» І ти біжиш, падаєш на землю, повзеш… Мотаєш, клеїш, ставиш голки і почергово відправляєш на будь-яких транспортних засобах, бо медична машина вже підірвана. Після того кілька місяців тобі сниться один і той самий сон… А потім знову розумієш, що потрібен там! Бо кожне врятоване життя – це чийсь син, батько, чоловік.
Євген ФІЛЬ

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*