Повідомити новину

Поширити:

Великодня історія
 
18 квітня 2014 року провідник «Правого сектора» Дмитро Ярош зателефонував мені і попросив приїхати на місце їхньої дислокації, щоб сповідати хлопців, які кожного дня ризикують життям. Хоч я мав багато передвеликодніх клопотів, та все ж 19 квітня вирушив на базу «Правого сектора». Після таїнства Сповіді попросив, щоб хлопці підвезли мене до першої зупинки, бо поспішав. Необхідно було підготуватися до ранкового Великоднього Богослужіння. Оскільки буси були заповненні, довелося їхати у вантажному відсіку. Я зручно вмостився серед пакунків і, втомлений, заснув. А хлопці про мене забули…
Прокинувся від того, що по машині стріляли. Причому так, що годі було голову підняти. Двері заклинило, і я не міг вийти. Фактично, опинився у своєрідній металевій труні. До всього, мене ще й поранило. Коли «сєпари» почали кидати гранати, двері відчинилися і я виліз зі смертельного полону. Вибираючись, почув, як хрипів водій Михайло… Цей хрип був передсмертним.
Поранений, я скотився у канаву і в той момент почув характерний звук. Миттєво зрозумів, що це – граната, спробував відскочити, але від осколків отримав друге поранення. Та все ж нічого не залишалося, як повзти до хлопців, які вже вели завзятий бій з ворогами. Як не дивно, вони навіть знайшли час дуже зрадіти, що я живий. А «Провідник» від радості аж просльозився.
Далі був жорстокий бій. Хлопці («Шум», «Чуб», «Жека», «Десант», «Дядя Ваня», «Француз», «Іранець» та інші) героїчно відстрілювалися від противника, що переважав нас чисельно та озброєнням. Мені надали першу медичну допомогу, і я, шкультильгаючи, допомагав хлопцям, чим міг. Але найбільше поривався до автомобіля, в якому, як я сподівався, залишався ще живим водій. Бійці мене стримували. Натомість до автомобіля побіг друг «Бурий». Не встиг… «Сєпари» кинули гранату, і він отримав важке поранення. Хлопці витягли його у безпечніше місце, і ми почали відступати двома машинами з простріленими колесами.
Коли до бойовиків надійшла допомога, нас почали обстрілювали з РПГ (ручного протитанкового гранатомета). На щастя, не влучили.
Так ми вибралися із зони вогню. «Провідник» попросив мене доправити «Бурого» до кінцевого пункту евакуації – у Харків. Біля найближчого блокпоста нас забрала «швидка». «Бурого» гвинтокрилом відправили до Харкова. А мені взялися надавати медичну допомогу на місці… Словом, я отямився лише тоді, коли почув церковні дзвони у світлий понеділок. Зібрався з силами, сів у маршрутний автобус і доїхав до госпіталю Мєчникова у Дніпрі.
Коли нині згадую ту великодню пригоду, то ще раз переконуюся, що провідник Дмитро Ярош і хлопці вели бій, як справжні герої. Вже потім від побратимів дізнався, що вони тоді ліквідували 15 сепаратистів. І це за умови, що в більшості наших хлопців була лише мисливська зброя…
Ось так на Великдень 2014 року зароджувалася Українська добровольча армія. Вижити тоді мені, мабуть, допомогло те, що я вже мав певний досвід служби в армії, а також тривалий час був членом військово-історичного клубу, де ми проходили відповідні вишколи. Але найголовніше – ми захищали свою землю, а нас захищав Господь.
Сергій ОКУНЄВ («Леманн»), капелан УДА