Закохались під свистом куль

664Кажуть, у кожної людини є своя половинка. І ми шукаємо її упродовж усього життя. Часто помиляємось, розчаровуємось у коханні. Та незважаючи на це, продовжуємо шукати.

На такі роздуми мене наштовхнула романтична історія кохання двох волонтерів, які познайомились на війні…

Він

Володимир – сирота. Ріс, виховувався у дитячому будинку. Змалку був загартований до людської байдужості, жорстокості. Найголовніше для нього було – почуття справедливості. Ще в притулку завжди захищав слабших, молодших. Не раз бився зі старшокласниками. Якось через це потрапив до лікарні з переламаним носом…

Потім була війна в Афганістані. Довгі роки реабілітації. Та Володимира і це не зламало. Він свято вірив в ідею, справедливість і добро. Єдине, чого бракувало чоловіку, – це сімейного затишку, любові. Десь з 18 років мріяв зустріти кохану, зіграти весілля, колисати на руках діток. Та не судилося. У нього були жінки. Але все не ті. Одні хотіли від нього грошей, достатку, інші – щоб приділяв усю увагу тільки їм. Тому вони як приходили в життя чоловіка, так швидко і зникали. Через якийсь час Володимир усвідомив: він – військовий, солдат, воїн. Тож найголовніший його обов’язок – любити й обороняти країну. Стояв на Майдані. Воював на передовій в зоні АТО. Контузило, отримав поранення. Чоловіка демобілізували. До військової служби був не придатний. Та і тут він не зламався. Вирішив, не може воювати, буде допомагати хлопцям, які щодня ризикують життям…

Вона

Змалку Ірина була улюбленицею долі. У сім’ї зростали п’ятеро дітей, але саме вона була надією батьків. Відмінниця в школі, потім найкраща студентка в інституті. Працювала в школі вчителькою іноземних мов. Завжди ініціативна, усміхнена. Якось зустріла, як вона тоді думала, кохання всього свого життя. Це було шалене почуття, від якого просто «зривало голову». Та, на жаль, закінчилось усе  слізьми, розбитим серцем і вагітністю. Ірину покинув коханий. Від дівчини відмовились батьки. Бідолашна думала, що збожеволіє. Подруги радили зробити аборт і починати життя заново. Ірина ж на відріз відмовлялася. Народила сина Олександра, переїхала до Тернополя. І тут починала усе спочатку. Ходила на роботу, винаймала квартиру, сина водила в дитячий садок, потім в школу. Йшли роки. До Ірини часто залицялися чоловіки, обіцяли любити її, сина. Та жінка не вірила. Вона пообіцяла, що більше не плакатиме і не дозволить нікому образити свою кровиночку. Олександр виріс дуже гарним карооким юнаком. Та був не схожим на своїх однолітків. Не цікавився дискотеками, посиденьками з друзями. Він зі шкільних років намагався працювати, потім пообіцяв здобути освіту і зробити усе, щоб його матуся жила у достатку і любові.

Закінчив медичний виш, став хірургом. Його запрошували працювати за кордон, та він навіть не думав залишати маму саму. Аж якось, коли почалась війна на сході, поїхав туди добровольцем. Оперував поранених бійців мало не на полі бою. Там і отримав поранення, змушений був повернутися додому. Через свою травму не міг більше займатися лікарською практикою. Тоді вирішив стати волонтером і усіма можливими і неможливими способами допомагати нашим військовим. Мати підтримала і приєдналась до сина…

Знайомство

Це було на передовій. Ніч була дуже неспокійна. Ірина разом з сином приїхали із допомогою: привезли солдатам посилки від батьків, продукти, питну воду. Хлопці розвантажували автівку. Ірина відійшла в бік, щоб не заважати. Як на раз почався обстріл. Жінка вперше була на передовій, не знала як поводитися, що робити. Олександр хотів забрати маму. Але тієї ж секунди невідомо звідки з’явився кремезний чоловік. Він одним махом відкинув Ірину з місця обстрілу і сам майстерно відкотився в бік.

Ірину трусило всю ніч. Руки не тримали склянку з водою. Зайшов у намет той самий чоловік, який врятував її. Нагримав на Олександра, що привіз маму сюди, що війна – не місце для жінок.

Життя

З того часу  Ірина з Володимиром нерозлучні. Одружились. Олександр кличе Володимира татом. Чоловіки допомагають хлопцям на війні, возять солдатам усе необхідне, а Ірина збирає допомогу, веде переговори з підприємцями. І щоночі молиться за своїх героїв. «Боже, я нарешті щаслива. У мене є сім’я. Допоможи, нехай закінчиться війна, щоб вони здорові були біля мене. Боже, борони усіх матерів, і їхніх синів…»

Зоряна ДЕРКАЧ

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*