Зачекайте літа, ще надворі не осінь,

а в душі ще весна і ні краплі жалю…
Днями свій славний сімдесятирічний ювілей відзначив Олег Караванський – відомий господарник, громад­ський діяч і меценат, голова правління ПАТ «Тернопільгаз» – справжній патріот рідної землі, ім’я якого золотими літерами записано в історію Тернопілля та  газової галузі усієї держави. І це невипадково, адже Олег Іванович – заслужений працівник промисловості України, нагороджений Почесними грамотами Президента та Верховної Ради України, відзнаками НАК «Нафтогаз України», Золотим знаком ДК «Газ України» і став першим на Тернопіллі повним кавалером ордена «За заслуги». Упродовж чотирьох скли­кань представляв інтереси краян у Тернопільській обласній раді.
У далекому 1987 році, коли стало вакантним крісло керівника «Тернопільгазу», ця посада, здавалось, Олегу Івановичу навіть не світила, бо був він безпартійним. А в радянські часи вихідцям з національно-патріотичних родин без членства у КПРС дорога до будь-якого керівного крісла була щільно закрита. Але й тоді в управлінні області та галу­зевого міністерства були люди, які знали ціну справжнім кадрам. Канди­датуру нинішнього ювіляра на посаду начальника «Тернопільгазу» запропонував керівник «Укргазу» Михайло Мацялко, а персональну відповідальність за прийняття цього рішення на себе взяв тодішній другий секретар Тер­нопільського обкому партії Віктор Шемчук. Таким чином, Олег Караванський став наймо­лодшим керівником обласного газового господарства в Україні. З тих пір, а це уже три десятки літ, Олег Іванович робить усе для того, аби  голубе паливо принесло нашим краянам побутовий ком­форт і вони по-справжньому відчули тепло, яке зігріває не тільки будинки, а й їхні серця.
У кращі роки економічного поступу «Тернопільгаз» під керівництвом Олега Караванського прокладав на Тернопільщині до тисячі кілометрів розподільних мереж і газифікував по 12-16 тисяч будинків, передовсім, у сільській місцевості. Таким чином, за темпами й обсягами газифікації наша область входить у число кращих в Укра­їні, а  природним газом забезпечено 18 міст, 16 селищ і понад 920 сіл із 1050 населених пунктів, що є у нашому краї.
А до цього успіху талановитий управлінець пройшов нелегкий шлях становлення. У 1975-му закінчив Тернопільську філію Львівського політехнічного інституту, у 1985 р. –  «Львівську політехніку». У 1970-му починав слюсарем, згодом обіймав посади май­стра, старшого інженера. У 1976 році став заступником начальника, а з 1987 року Олег Іванович – незмінний керівник потужного госпо­дарства «Тернопільгаз». У 1999-2000 роках був першим заступником голови Тернопільської облдержадміністрації.
МОЄ СЕЛО, МОЯ ТИ РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ…
Хвилюючу розповідь про свій життєвий шлях пан Олег починає з, так би мовити, столиці дитинства – рідного села Красівка, де його предки здавна працювали біля землі. Дідусь Степан і бабуся Текля ростили хліб. Його світлої пам’яті батько ще до Другої світової ві­йни навчився столяр­ського ремесла, був активним аматором сцени і членом україн­ських патріотичних організацій. Від своєї рідні Олег Іванович перебрав велику шану до праці і з роками зрозумів, що «кожен день потрібно зустрічати, як справжній дарунок долі. А щоденний бабусин «Отче наш» проростав у душі великою силою віри в Бога і любові до ближніх».
Починаючи з чотирнадцяти років, під час літніх канікул працював помічником комбайнера, а під вечір поспішав до сіль­ського клубу. Після школи працював вагарем на залізничній станції Терно­піль, де пройшов велику школу професійної підго­товки, праці і дисципліни.
З повноліттям проходив армійську службу на Далекому Сході, яка припала на  період  радянсько-китайського збройного конфлік­ту… Три військові роки стали для нього  жорсткою посвятою у доросле життя. Тоді юний Олег Караванський мав шанс продовжувати службу і, можливо, зробив би непогану кар’єру офіцера, та вабила рідна земля, батьківська хата, кохана дівчи­на і, зрештою, не міг вирвати із серця Україну.
НАВІКИ РАЗОМ – З «ТЕРНОПІЛЬГАЗОМ»!
Після армії за сприяння старшого брата Степана вступив на вечірнє відді­лення Тернопільської політехніки. А далі, за порадою при­ятеля Романа Стирана, у 1970 року потрапив на прийом до тодішньо­го начальника «Тернопільгазу» Віри Іванівни Безштанківської і став слюсарем служби підземних газопроводів. З цього почалася подальша службова кар’єра. Будучи на посаді заступника начальника, посприяв газифікації рідного села, оскільки потужний га­зопровід Дашава–Київ пролягав неподалік Красівки.
Сьогодні «Тернопільгаз» – це потужна організація, де працює майже дві тисячі спеціалістів, які займаються не тільки експлуатацією газогонів і обладнання. У 2011 році «Тернопільгаз» завершив обладнання житлового сектору області приладами обліку газу. Таким чином, на Тернопіллі майже 210 тисяч 400 квартир і будинків стовідсотково обладнані лічильниками голубого палива. І з цим завданням колектив об’єднання «Тернопільгаз» впорався першим у державі.
ДОБРО ЗАВЖДИ БЛАГОСЛОВЕННЕ БОГОМ
Мабуть, ні для кого не є секретом, що нинішній ювіляр безкорисливо підтримує  чимало цікавих про­ектів і допомагає потребуючим. Цю думку Олег Іванович коментує дуже просто: «Ще мій батько колись навчав мене святого правила – при потребі до­поможи кожній людині. А ще – до милосердя і розуміння чужої проблеми ставишся по-людськи тоді, коли сам у житті зазнаєш біди. Коли я особисто не мав де жити, то перше, коли став керівником «Тернопільгазу», почав думати, як спорудити житло для наших людей. І впродовж 1992-2003 років майже сто сімей газовиків отри­мали власні квартири. Коли виникла потреба організувати відпочинок для наших людей, на Одещині облаштували відо­мчу базу відпочинку, де тепер на чорноморському узбережжі щорічно оздоровлюються до триста газовиків та членів їх сімей».
А ще у газовиків існує багаторічна тра­диція проведення фестивалів художньої самодіяльності, спортивних чемпіонатів і знову таки витоки ідеї започаткував керівник «Тернопільгазу». «Хата, в якій я виріс, – розповідає Олег Іванович, – була благословенна Богом і людьми в тому, що ще в дитинстві мав змогу спілкуватися з родичами, сусідами, одно­сельцями, у серці яких завжди була Україна і велика любов до народ­ного мистецтва, своєї культури і, звісно, до здорового способу життя. З трепетом у душі пригадую свою першу роль у виставі на сцені сіль­ського клубу. Тому хочеться цю зворуш­ливу атмосферу краси і здоров’я передати своїм співробітникам, їхнім сім’ям, а особливо дітям і навіть онукам».
ПРО ПОЦІЛУНКИ ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ І БАГАТСТВО ДІДУСЯ
У щирій розмові про життєві дороги Олег Іванович згадує найсокровенніші миті, вкотре акцентує увагу на своїх працівниках, яких називає не інакше, як колегами, партнерами і надійною командою. Несподівано перейшли до запитання «якби доля подарувала вам шанс почати усе спочатку?..»
Олег Іванович, робить невеличку паузу, вгощає червонобокими яблуками з домашнього саду і впевнено каже: «Я ні за чим не шкодую. Бо тут моя священна мала батьківщина, сім’я, рідня і друзі, тут моя улюблена робота, та й зрештою під високими зорями малої батьківщини зустрів своє неповторне кохання на все життя… З дружиною Олею ми однолітки, навчалися у Великобірківській середній школі. На той час вона була єдиною зо­лотою медалісткою, а потім навчалася у Львівському державному університеті імені Івана Фран­ка».
Правда, стрімкій службовій кар’єрі Олега Івановича у комуністичні часи перешкоджало  національно-патріотичне минуле рідні. Батькова сестра Софія, за зв’язки з ОУН-УПА, була позбав­лена волі. Друга – Анизія – за співпрацю з оунівським підпіллям також отрима­ла від радянської влади тривалий термін ув’язнення. А коли одружився, то «гріхів» побільшало: батько Олі був крайовим про­відником СБ Подільського краю. Він загинув 1947 року в Купчинцях на Козівщині. Маму майбутньої дружини запроторили в тюрму. Рятуючи маленьку доньку від сталінського ГУЛАГу, мужня жінка сказала, що її донька від… іншого чоловіка. І той, інший, на очній ставці в НКВС підтвердив, що між ними «щось було». Цього виявилось достатньо, аби дитину не ви­везли в Сибір. Так вона й стала Ольгою Степанів­ною, хоч мала би бути Мирославівною. А справжній її батько – Мирослав Вовк («Єфрем», «Корнило») народився в Чехії. Невдо­взі його батьки повернулися у село Ступки Тернопільського району. У 1938-му він закінчив українську гімназію «Рідна школа» в Тернополі. Того ж року вступив на юридичний факультет Віденського університету ім. Стефана Баторія. У 16-річному віці став членом юнацтва ОУН. Ще гімназистом за­знав переслідування польської поліції, кількаразових арештів і по­боїв. Навесні 1939 року прибув до Львова на конгрес українських студентів. Тоді польська поліція заарештувала всіх вісімдесятьох учасників заходу. І в тому числі Мирослава, який півроку просидів у львівських Бригідках, до німецько-польської війни. У 1942–1943 роках навчався на медичному факультеті Львівського університету. Одночасно проводив активну підпільну роботу. У червні 1944 року призначений референтом СБ при Дрогобицькому обласному ОУН. 29 червня 1947-го провідник «Єфрем» із гру­пою повстанців, оточений сотнями військ МВД над річкою Стрипою між Ішковом і Драгоманівкою, героїчно за­гинув зі своїми друзями-революціонерами.
Та життя продовжується. Разом з дружиною, пані Ольгою, поважний ювіляр виховав  доньку Оксану і сина Володю, які гідно продовжують батькову професійну справу. Оксана активно займається науково-викладацькою роботою у Тернопільському тех­нічному університеті, а Володимир – нині перший заступник голови правління і головний інженер «Тернопільгазу». «А ще я надзвичайно багатий дідусь, у мене, – каже Олег Іванович, – четверо улюблених онуків. Тож уже тільки заради них варто жити на цій землі і творити добро всім людям, бо надворі ще не осінь, а в душі завжди весна».
Розмовляв Ігор НОВОСЯДЛИЙ