Заберіть із Криму те, що є матеріальною часткою України, і віддайте з Тернополя те, що є духовною часткою Росії

Днями нам запропонували забрати з окупованого Криму усю залишену чотири роки тому українську військову техніку: кораблі, літаки, бронетранспортери… Мовляв, вона і так у занедбаному стані, а ми такі добрі – ще й допоможемо транспортувати військове спорядження.

Що я особисто відповім на таку пропозицію?

Якщо хтось може уявити чи, можливо, й бачив, як, скажімо, виганяють із хати зятя і за поріг викидають ще і його чоботи, то ситуація із наміром Росії віддати Україні її бойові кораблі, авіатехніку і броньовані машини, які залишилися у Криму після анексії півострова, – це для мене приблизно така ж побутова картина. Тільки на міждержавному рівні. Бо ніяких інших почуттів, окрім великого приниження, пропозиція із Москви не пробуджує. Але, на жаль, це треба пережити. І хоча Україна нині аж ніяк не постає в образі негідного зятя чи невістки, таку  зневагу до нас маємо стерпіти. Набагато більше ганьби  ми пережили, коли у лютому 2014-го майже добровільно здали Крим. Здається, тоді, буквально у критичні  години, українська влада і не збиралася утримувати автономію, а тепер пропонує нам патріотично плакати за півостровом. Думаю, настане час і ця влада, яка, очевидно, вже і сама не вірить у близьке і реальне  повернення кримських земель, а говорить тільки про далеку перспективу цього, ще буде відповідати за втрату Криму.

Тепер на повернення техніки з «поля бою» поглянемо без надриву. Без емоцій. Хіба керівництво нашої країни і військові штаби раніше не хотіли переміщення української військової власності з Криму в акваторію і на материкову частину держави?  Адже навесні 2014-го деякі українські кораблі, які до цього мали севастопольську прописку, вже встигли перебратися до Одеси. Інші, як пояснила Росія, були заблоковані до припинення бойових дій на Донбасі. Тож, забираючи своє чотири роки тому, ми не згадували про приниження, не говорили амбіційно: «Крим на техніку не міняємо».  Не заявляли категорично: «Українські кораблі – разом з Кримом». Чому далі мовчазно чекали, поки нам сказали: «Забирайте»?

Я розумію: за час, що минув, багато змінилося. Те, що колись робилося зопалу, тепер, мабуть, потребує осмислення. Можливо, більше у тактичному сенсі. Але, стратегічно, хіба те, що залишилося у Криму, нам уже більше не потрібне? Припускаю, недоглянута техніка і справді у непривабливому стані. Та й чи повертав би ворог те, що потенційно у майбутньому могло би бути використано проти нього самого? Українські військові зізнаються: комплектація кораблів на вісімдесят відсотків залежить від російських виробників. Та хіба раніше про це не було відомо? Виходить, відмовляємося від техніки тому, що не хочемо її ремонтувати, відновлювати, укомплектовувати новими екіпажами і всім допоміжним господарством? Чи, може, ми вже давно списали цю техніку? Або вся стратегія у тому, що ми  стали зарозумілими?

Можна подивуватися, як за декілька днів у суспільстві  на рівному місці роздули проблему і надали їй неймовірно яскравого політичного забарвлення. А йдеться, по-моєму, про надзвичайно просту річ: твоє – забирай. І треба забирати! І в цьому – не тільки матеріальна, а й, коли кажемо про кораблі, моральна складова. Бо чи треба наголошувати, що всі кораблі, тральщики, катери – персоніфіковані? Вони мають власні назви, отже, за ними – ім’я видатної людини, назва того чи іншого українського міста. Тож, залишаючи бойові плавзасоби напризволяще (шкода, що за «звільнення» їх у минулому не боролися так, як за звільнення заручників у Донбасі), ми зневажаємо і пам’ять про героїв, котрі прославили Україну,  зневажаємо і українські міста, які мають свою гідність і гордість.

Наприклад, серед 11 бойових кораблів, залишених у Криму, – великий десантний «Костянтин Ольшанський». Чи всі знають про «Десант Ольшанського», про те, що його командир-харків’янин – надзвичайно мужня людина? А було так. Навесні сорок четвертого, напередодні визволення портового Миколаєва від німецько-фашистських загарбників, старший лейтенант К. Ольшанський був призначений командиром морського десанту, який задля відволікаючого маневру (чи справді той маневр мав таке велике значення у загальній військовій операції за визволення міста?) висадився у тил ворога, але через  два дні майже повністю був розгромлений. Загинув і командир. Через рік 55-ти десантникам-ольшанцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ще якими є назви кораблів, котрі мають повернутися? Це – протичовнові корвети «Тернопіль», «Луцьк», підводний човен «Запоріжжя», морські тральщики «Черкаси» і «Чернігів», рятувальний буксир «Кременець». Думаю,  тернопільців і кременчан зачіпає, що їхніми символами розкидаються, немов картами з колоди. Ми ж бо пам’ятаємо, що на корветі «Тернопіль» служили багато вихідців з області, і добре служили. Над «Тернополем» встановила шефство міська рада, для моряків корвета тернопільці шили одяг, засоби спеціального зв’язку  надавав «Оріон». Не знаю, в якому стані корвет нині. Можливо, він справді вже не потрібен ВМС України. І все-таки корабель має стати на українську стоянку.    І Шкода, що Тернопільський став не може прислужитися  цьому.

І ще про  символи.

Хто і коли міг би подумати, що «старший брат» стане агресором? І що вже інші, а не тільки українські  націоналісти назвуть його окупантом України ще з часу розгрому УНР? Історію, як рентгеном, просвітили українські дисиденти, наша незалежність, анексія Криму і війна на Донбасі, де Росія не може приховати свою загарбницьку присутність. І ми згодом вже на законодавчому рівні проголосили «декомунізацію», а це  означає – відмежувалися від більшовицької ідеології  «великої» держави. Однак початок «декомунізації» в Україні сягає тридцятирічної давнини і в Тернополі цей процес розпочався зняттям пам’ятника головному революціонерові та перейменуванням вулиць. Тоді, як відомо, збиралися і пам’ятник О.С.Пушкіну демонтувати  чи перенести на однойменну вулицю.

Пристрасті  вляглися, і нічого не змінилося.

Але я давно себе запитую: що робить в Тернополі пам’ятник  Олександру Сергійовичу Пушкіну – один із символів  «старшого брата»? І постать на постаменті за архітектурними та скульптурними параметрами та за місцем розташування у середмісті доволі помітно  вивищується і вигідно виграє, порівняно з пам’ятником Т.Г.Шевченку. Моє запитання, мабуть, актуалізується у зв’язку з нинішніми подіями. Ще раніше я хотів з цього приводу висловити свою думку в газеті.  Два чи три тижні тому навіть побував у Тернопільському обласному центрі охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини (колись – Товариство, а потім – Інспекція з охорони пам’яток). Хотів  ознайомитися з «паспортом» на пам’ятник. Документи надав старший науковий співробітник центру Володимир Салук.

Що я дізнався?

Пам’ятник  О.С.Пушкіну встановлено у 1961 році за рішенням виконкому Тернопільської міської ради депутатів трудящих від 11 лютого 1960 року. Його скульптори – М.К.Вронський, О.П.Олійник, О.П.Скобликов, архітектор – Е.Е.Гронський. Пам’ятник не бронзовий, а виготовлений із органічного скла. Висота постаті поета – 2,7 метра. А ще – грандіозний постамент. У графі «паспорта» про суспільну, науково-історичну та художню цінність пам’ятника зазначено, що він «увічнює ім’я російського письменника світового значення» і що  «О.С.Пушкін є одним з тих письменників, що втілюють велич і силу духу російського народу». Хто буде це заперечувати. Але яке відношення до української  історії і дійсності, до української реальності має Олександр Сергійович – Богом обдарований, безсумнівно, працьовитий, а ще «любвеобільний» геній із трагічною долею, мученицькою смертю і сирітством своїх чотирьох дітей?

Немає сумнівів у тому, що в Тернопіль, де є і багато  шанувальників Пушкіна як поета, нашого героя  «засватали» насамперед з ідеологічних, інтернаціональних міркувань. Час встановлення тернопільського пам’ятника не був прив’язаний до якоїсь дати, тому я схильний вірити легенді, що його привезли до Тернополя після того, як забракували в іншому, крупнішому місті. За даними у «паспорті», зобов’язання з охорони пам’ятника передали сусідові по території, тодішньому обласному агентству «Союздрук». Під охорону пам’ятник взятий рішенням виконкому облради №147 від 22 березня 1971 року. А ще в «паспорті» зазначено, що «пам’ятник Пушкіну є композиційним центром скверу і вдало вписується у пейзаж міста». А по-моєму, ця ділянка скверу позбавлена позитивної енергетики і є прохідним двором – обпльованим, зневаженим.

Пам’ятник  О.С.Пушкіну як духовна частка і символ Росії – із минулої епохи. Місія його закінчилася. Чи не тому  у 2016-му голосували за петицію про його демонтаж і передали цю петицію до міськради. Слово – за депутатами, представниками громади. Але ті  зволікають.

У нас є достатньо свого, не імпортованого духовного багажу. Його б усього переплавити через свої серця і мислі. Усі монументи в Тернополі, крім пушкінського,  працюють на Україну. Ще я хотів би бачити у монументі  Блаженнійшого Любомира Гузара, поетів Миколу Руденка, сподвижників В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса і багатьох інших. Я хотів би бачити того, хто перед людьми сповідався: «Цей світ мені виписував права, які Душа сприйняти не схотіла». Того, хто мене  прямо запитав: «Чи ми – дивізія «штрафна»? Чи ми – піддослідні нікчеми? Чи нас диявол всіх найняв, Що ми від нього не втечемо?» Це – тернопільський поет Василь  Драбишинець, якого вже немає серед нас.

Іди, Василю, на постамент, ти гідний цього!

Мої настрої щодо пам’ятника О.С.Пушкіну ніяк не пов’язані з нинішніми антиросійськими настроями чи навіть точніше – істерією. Але послухаймо Василя і не будьмо приреченими «штрафниками», не почуваймося піддослідними у тих численних експериментах, які проводить над нами київська і місцева влада, остаточно вичавлюймо зі своїх душ комплекс меншовартості, бо це і є той диявол, про якого казав тернопільський поет. У  мене немає ненависті до російського посланця як особистості. Я глибоко поважаю його творчість, поважаю всіх без винятку росіян і росіянок, з якими спілкуюся у Тернополі. Це – порядні, незлобиві, мудрі люди, які роблять для мене тільки добро. Але я прошу їх не ображатися за моє категоричне ставлення до пам’ятника   О.С.Пушкіну. Бо хіба для них має бути приємним те, що я недавно почув від жінки, котра проходила біля пам’ятника і в бік непорушного постаменту злісно  кинула:

– Москаль, зараза!

Михайло ІВАЩУК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*