За що ви, панове, убили дітей?

190001Смерть – це страшно.

Смерть дитини – страшно удвічі.

Смерть двох дітей – незмірно страшно.

Навмисне убивство дітей, щоб завдати болю матері й зупинити її на шляху боротьби за волю своєї країни, – злочин, якому немає назви. Чи мають право називатися християнами громадяни країни, яка прагнула поневолити інший народ у такий спосіб?

1928-ий рік. Страшному ворогові Польщі Степану Бандері всього 19. Армії УПА  – отих страшно розмальованих у пропагандистській “Волині” бандерівців – ще не існує на світі. А поляки вже вбивають українців. Убивають дітей.

Польщо, поглянь на це старе чорно-біле фото. Глянь в очі невинно убієнним.

190000Цих дівчаток звуть Софійка – Зоня і Люба – Любця. Зоні було 6 років. Любці – всього 4.

13 вересня 1928 року дівчатка прибігли додому. Ручки й личка вимащені смачним і в селі Денисові не баченим – шоколадом!

– Звідки ті лакітки? – спитала мама.

– Почастував дядечко, поляк, спитав, як називаємося, як називається мамця і почастував шоколадкою. Було так смачно!

За якусь часину дітям стало зле, потім дуже зле. До ранку Зоня померла. Любця промучилася ще три дні і теж відлетіла на небо.

Маму цих дівчаток звали Іванна Блажкевич. У 1928-му їй було 44. Українська патріотка, невтомна організаторка шкіл і дитячих садків в українських селах, авторка віршів, пісень, інсценізацій та оповідань, численних книг для дітей, усю себе вона віддавала справі розвитку українського села – збереженню української мови в умовах польського тиску, створенню кооперативів. «Соромно бути бідними на такій багатій землі!» – постійно повторювала, навчаючи селян вести господарство з використанням передових на той час досягнень сільськогосподарської науки.

У 1928 році кандидатуру Іванни Блажкевич було висунуто у депутати до польського сейму від Української соціалістичної радикальної партії. Польська влада не добирала засобів, аби не допустити письменницю до виборів. Коли всі ганебні технології (наклепи, залякування) виявилися марними, вдалися до страшного злочину – убили її дітей.

Про ті страшні дні Іванна Блажкевич воліла не згадувати. Можемо лиш уявити, який біль і розпач опанували материнське серце.

Сімейні перекази переповів нам старший онук письменниці Іван П’ятківський.

Отруєну шоколадку дав діткам незнайомий чоловік, що розмовляв польською. Щоб не залишилося сумнівів у причині убивства, наступного дня після похорону Любці згорьована мати отримала листа польською мовою, де у чорній рамці були такі слова: «Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти. Напевне, відтепер будеш уже займатися собою і залишиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла».

Оригінал листа зберігається у музеї с.Денисова.

Подружжя Іван та Іванна Блажкевичі дуже важко переживали втрату донечок. Старшому синові Богдану було на той час уже 16 років. Хата без дитячого галасу видавалася пусткою.

Іван П’ятківський розповідає: «Вирішили удочерити дівчинку із сиротинця. Поїхали потягом до Тернополя. У Ходачкові у вагон підсів тамтешній священик і знаний письменник Тимотей Бордуляк. І відмовив їх від такого вчинку: «Ви молоді, Господь ще поблагословить вас діточками!» І Блажкевичі повернулися додому. А згодом Господь справді поблагословив їх донечкою – народилася Дарця, наша мама».

Убивцям не вдалося зламати патріотку – із цією невигойною раною в серці Іванна Блажкевич жила, писала, творила, відстоювала українську мову, боролася за державну незалежність України.

Але до кінця життя над узголів’ям письменниці висіла єдина фотографія, де вони були утрьох – Іванна Блажкевич та її невинно убієнні польськими катами донечки – Зоня та Любця.

Минуло майже століття. Та кров невинних жертв волає до неба – за що?

Леся РОМАНЧУК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*