З флейтою – на схилі Кременецьких гір…

Дуже важливим є нині відкриття справжнього Сковороди. Він був найкращий студент та випускник Києво-Могилянської академії, що спеціалізувався на релігійній філософії, талановитий професор та перекладач творів Плутарха й інших письменників-філософів, знавець латині, старогрецької, церковнослов’янської, польської, німецької, інших мов. Усе це дозволило йому  стати однією з найавторитетніших постатей ХVIII століття; представляти одні з найповажніших комісій тодішньої Російської імперії у Європі у 1745–1750 роках в Італії, Австрії, Польщі, Словаччині, Німеччині.

Знайомство з Григорієм Сковородою відкриває різнобарв’я його талантів, одним із яких було музичне – уже в 20-річному віці він одержав звання «придворного уставщика» (соліста Придворного хору, оперного співака). Жоден бал, жодна урочиста подія в Петербурзі не минали без його виступів. На запрошення цариці Катерини II Григорій Сковорода він міг би назавжди залишитися в тодішній російській столиці. Однак,  відмовився і одержував задоволення від мандрів по містах і селах Угорщини, Австрії, Італії, після чого знову повертався на рідну землю, утверджуючись у виборі свого духовного шляху. Під кінець 70-х років XVIII століття, після різних конфліктів з владою, переслідувань світськими та духовними властями, він без вагань і назавжди обрав собі  шлях мандрівного філософа. Це була мандрівка Україною з Біблією в руках, зі своїми писаннями, з сопілкою або флейтою (грав ще наскрипці, бандурі, гуслях), котра тривала майже тридцять років – до самої смерті.

Сенсом його існування стали: самопізнання, удосконалення душі, творчість. З тим у 1750-х роках побував у Почаєві та Кременці, де зібрав чимало пісенних мелодій. В у 1790 році одна з його пісень  «Ах, пішли мої літа», була надрукована у «Богогласнику»  в Почаївській друкарні.

Мандрівний філософ став духовним проповідником, автором «12 Уроків від Григорія Сковороди», оточивши себе чисельною кількістю учнів за життя і після смерті. Одним з таких його учнів став кременчанин – відомий український художник, християнський поет, перекладач Іван Гарасевич (1914-1977 р.), чиє ім’я згадане у багатьох українських енциклопедіях. Кременець знає його як інтелігента, котрий проніс настанови свого Вчителя через усе життя і  став проповідником великого вчення. він був підтримкою і прикладом на шляху віри для багатьох, не дивлячись на те, що радянськими органами залишився переслідуваним до кінця життя.

Іван Гарасевич захопився поезією Григорія Сковороди і у 20-річному віці, в 30-х роках ХХ століття, почав створювати «Сковородинську серію».  Саме ця серія, що знаходиться нині в фондах обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, становить: 15 його власних поезій, 6 перекладених байок Сковороди і в його ж перекладі з староруської мови – 30 віршів українського філософа зі збірки «Сад божественних пісень», що проросли із зерен Святого Письма.

Як художник  Іван Гарасевич вдало відобразив Григорія Сковороду на олійному полотні. Тут його герой з флейтою – на схилі Кременецьких гір.

Завдячуючи дочкам Івана Дем’яновича: нині покійній Ксенії Гарасевич, яка упорядкувала літературну спадщину батька, Марії Гарасевич-Дучинській, що проживає в Кременці і кілька років тому передала для музею Юліуша Словацького згадані цінності (рідкісну книгу «Житіє Григорія Сковороди» (1894 р.), поезії, присвячені Сковороді, переклади його творів, олійне полотно), місто долучилося до збереження пам’яті обох сподвижників. Саме – особистостей, поетичні твори яких схожі на молитву і створюють дивовижну ліричну сповідь, котра захоплює наші душі.

Приміром так, як звучить поезія Григорія Сковороди «Всякому городу нрав і права» в обробці Івана Котляревського, у надзвичайно талановитому виконанні Василя Жданкіна – кременчанина, кобзаря-барда. Слухаєш і дивуєшся, скільки ще з минулого і сучасного ми маємо зробити відкриттів…

Тамара СЕНІНА,

директор обласного літературно-меморіального

музею Юліуша Словацького